Гуцульська бринза стала першим захищеним географічним брендом в Україні

10 Грудня 2019
їжа Україна

Сир «Гуцульська овеча бриндзя», який виготовляють на Закарпатті, вперше в Україні отримав свідоцтво про реєстрацію географічного зазначення. Свідоцтво видало Мінекономіки та сільського господарства за законом про охорону географічних зазначень, який Рада ухвалила у вересні.

Географічні зазначення – це назви регіонів і місцевостей, де традиційно виробляють унікальні товари з особливими властивостями та репутацією. «Гуцульська овеча бриндзя» – це перше українське географічне зазначення, що відповідає всім європейським вимогам до реєстрації і має право на визнання в ЄС. 

«Гуцульська овеча бриндзя» виготовляється на літніх високогірних пасовищах (полонинах) з гірського овечого молока відповідно до традицій, які беруть свій початок в Карпатах ще з 15 століття.

Зона її виробництва охоплює Закарпаття, Івано-Франківську та частину Чернівецької області. Асоціація також підтримуватиме повернення до традиції визрівання бриндзі в дерев’яних барилах, котра практично зникла за останні десятиліття.

10 Грудня 17:25
їжа Україна
Найцiкавiше на сайтi

«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019

ДахаБраха – один із найбільш яскравих українських гуртів, знаний не тільки на батьківщині, а й по всьому світу. Для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

«Моє слово – моя рушниця»: Alina Pash про етно-реп, фемінізм і одяг від Дрейка

АвторПавло Левицький
20 Вересня 2018

Аліна Паш народилася у містечку Буштино. Естетика Закарпаття, поєднання унікальних русинських слів та хіп-хоп – ось складові її проекту «Alina Pash». Plafor.ma зустрілася з Аліною, щоб з’ясувати, як поєднувати етно з репом, а також повчитися русинської мови.

Звідки у дівчини із Закарпаття захоплення хіп-хопом?

– Просто цікаву музику слухала мама, коли я була маленька. Я пам’ятаю, як вона на своїх «жигулях» їздила і слухала все те, що було на MTV. Вона записувала на касети трендову музику і давала мені слухати. Можливо, це був не хіп-хоп, але я точно пам’ятаю, як ми слухали Prodigy і сусіди думали, що ми дияволів виганяємо.

– Яка твоя перша музична платівка, що вразила найбільше?

Оскільки батьки полюбляють Майкла Джексона, то це був він. Мама свого часу була хореографом, і в неї дівчата танцювали саме під Джексона. І я пам’ятаю, що мені аж штирило, так класно було. Я завжди чекала цих танців.

– Чому ти вирішила співати про село? Зазвичай усі репують про місто і яскраве життя в ньому.

– Тому що я звідти. Що ж мені, блефувати і співати про те, чого насправді немає? Я вирішила розказувати про те, де я виросла, як у мене все було і з чого все починалося. Я впевнена, що моя сільська тема давно переросла у місто, в ідеали міста. Але почати потрібно було саме звідти.

– Взагалі, сучасне закарпатське село – воно яке?

– По-перше, село селу рознь. У кожного села є свій діалект. Іноді настільки, що можемо не зрозуміти одне одного. Десь більше угорців, десь більше румунів або словаків. В цілому, на Закарпатті все дуже спокійно і все дуже цікаво.

Взагалі я б хотіла, щоб у Закарпатті життя людей було більш різноманітне. Можливо, колись на це навіть вплину. Просто там мало творчості відбувається. Недостатня кількість музичних інструментів у музичних школах, немає чим зайнятися дітям у творчих аспектах. Мені навіть зі школи додому було діставатися майже три кілометри.
Я пам’ятаю, що спасав від нудьги наш клуб із хорошою музикою. Я в той час зустрічалася з хлопцем, який всім цим рулив, тому завжди слухала багато музики: електронної, хіп-хопу, R’n’B. Усе найсвіжіше потрапляло мені до рук. Хоча мене не пускали на танці – про це і співаю.

– Якщо дуже коротко – в чому унікальність русинів? Чому вони круті?

– Та всі ми круті. Я не кажу, що русини мегаунікальні. Я кажу, що у нас є крутість, чому це забувати? У нас є своя мова. І так класно іноді заговорити по-своєму. Чому ні? Я підтримую і пам’ятаю своє коріння.

– Як твої знайомі сприйняли синтез етно та хіп-хопу? Які найбільш несподівані відгуки?

– Загалом я пам’ятаю, що перший сингл я написала ввечері вдома на свій день народження. У мене був чудовий біт. І вранці я презентувала пісню батькам. Пісня була ще жорсткішою. Те, що ви чули – це вже синтез всього. Початково був «жоский» русинський діалект. І ось ми сильно посміялися зі своїми родичами. Там були мої баточки-маточки, уся рідня. Вони ж думали, що це повний стьоб, а я їм кажу: «Нє, нє, це буде моя перша пісня». Вони, звісно, не очікували, що таке можливо. Особливо русинською. І вони питають: «А як тебе зрозуміють?» Я відповіла: «Мені не потрібно, щоб мене сильно розуміли». Наприклад, коли більшість людей слухає пісні англійською, вони теж не розуміють, про що йде мова в куплетах. Вони не розуміють прямо кожне-кожне слово. І тут така ж сама ситуація.

– Взагалі, наскільки складно вписати народну естетику в хіп-хоп?

– У русинській мові є багато скорочень, які класно звучать у хіп-хопі. І так було з першим синглом. Це мені допомогло розкритися.

Зараз, до речі, багато грають на цьому, починають теж вписувати все народне в хіп-хоп, але, мені здається, це не зовсім чесно. Не потрібно усім все підлаштовувати. Це прикладом, як бачиш, що всі носять Balenciaga, і ти теж починаєш теж носити Balenciaga.

Щодо етно і хіп-хопу, то мені дуже приємно, що я в цьому новатор, так би мовити, в «істоках» усього цього. Воно в мені є початково. Народні початки, якийсь грув до хіп-хопу… І не тільки до хіп-хопу. У майбутньому мої слухачі побачать, що там не тільки це.

Ти, до речі, носиш Balenciaga?

– No… У них є гарні речі, а є ті, які абсолютно не подобаються. І других, мабуть, більше.

А який в тебе найулюбленіший бренд одягу?

– October’s Very Own. Це одяг від Дрейка. А взагалі, to be honest, я ношу багато й українських брендів. У мене багато є друзів, які роблять речі. І я вважаю, що український виробник навіть не програє якимось там October’s Very Own, за який ти багато башляєш. Іноді за кордоном питають: «А що це за річ?», і коли я відповідаю, що це наш бренд, відчуваю гордість.  

Золотий фонд Фейсбуччини:
Уляна Супрун про причину всіх українських проблем

АвторPlatfor.ma
31 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Такі, як пост в. о. міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун про відоме всім українцям явище транспортного колапсу як метафору суспільства, де кожен дбає лише про себе.

Як і решта киян без власних автівок, я регулярно користуюсь сервісами таксі для пересування містом. Ні для кого у Києві не є секретом, що рух автівкою дуже часто має всі шанси завершитись виснажливими стояннями у заторах. Транспортний колапс столиці України — очевидна та дуже сумна історія.

Часто потрапляючи в такі затори, мене приголомшує ігнорування водіями базових правил дорожнього руху. Напевно, найбільш очевидний приклад такого порушення — коли водії на перехрестях просто не зупиняються на червоне та опиняються посередині, блокуючи рух усім учасникам. Просто бо кожен дбає лише про себе, і це виглядає єдиним справжнім правилом дорожнього руху.

Ти сидиш в автівці та просто сердишся на водіїв машин, які у твоєму полі зору, усі кругом своєю наглістю сковують твій рух, руйнують графік, приносять у життя хаос, злість та нерви. Водій таксі з тобою солідарний, але вже звик до такого трафіку і просто каже, що так завжди стається. «Але що зробиш?!» Всі сигналять одне на одного. Всі проти всіх. Кожен сам за себе. Справа кожного важливіша за сталий рух усіх.

Такі затори на дорогах — це прекрасна модель того, як рухається наше суспільство. Є загальноприйняті правила. Є відсутність покарання за їхнє порушення. Є розуміння алгоритму «наглість друге щастя», який короткостроково допомагає комусь обігнати інших, але в цілому регулярно сковує і шкодить усім.

Ілюстрація: https://www.facebook.com/ulanasuprun

Нещодавно я розмістила у себе на сторінці відео, як водії пропускають швидку в Одесі, яке переглянуло понад 300 тисяч людей. Багато людей поширювали його з коментарями типу «а хтось каже, що країна не змінюється/давно чекала на таке відео в Україні/раніше бачив подібне відео з Німеччини і от дочекався». Ми можемо взаємодіяти з повагою один до одного у критичні моменти, але поки лише коли чуємо сирену «швидкої».

Затори і ці нездорові практики з наглості часто призводять до аварій та жертв. Після таких зіткнень, коли врешті-решт відновлюється рух, всі відчувають нову позитивну динаміку. Але ми забуваємо, якою ціною цього досягли і з часом добираємось до наступного перехрестя, де все відбувається по новій. Ми здатні на інше. Чому чекати, щоби бути прикладом для решти?

Суспільства з атомізованими сім’ями та кланами, які живуть за принципом «якщо не подбаю про себе, ніхто не подбає про мене» і за кожної нагоди ігнорують правила і вилазять на «середину перехрестя», блокуючи рух для решти, — приречені на стагнацію, імітацію політики та владу популістів. Іншими словами — приречені на кожному історичному перехресті застрягати у звинуваченнях одне одного і змаганнях з хитрості та наглості.

Щоб країна разом рухалась до безпеки і розвитку — треба вміти поважати людей навколо і вимагати поваги до себе. Поводитись щодня так, наче максимально багато залежить від тебе особисто. Якщо ми хочемо як нація стояти в заторах і моментами вириватись до наступного затору — можемо просто все робити так само далі.

#Україна_понад_усе для мене не про абстрактну країну, яка вимагає кинути усе заради неї чи постійно відмовлятися від особистого заради колективного. #Україна_понад_усе — це про уникнення оцих заторів у нашому повсякденному житті, коли треба будувати і взаємодіяти з презумпцією спільного блага, а не виживання найбільш наглих.

Ці принципи працюють і зі звичайними громадянами, і з політиками та посадовцями. Ці принципи мають стати елементом повсякденної культури за умови тривалого практикування їх критичною частиною суспільства. Так, це забирає час. Але це корисніше, ніж стояти в заторах.