Голограма для HoloLens замінила перекладача на конференції. Вона розмовляла японською!

19 Липня 2019
доповнена реальність технології

Компанія Microsoft на конференції Microsoft Inspire показала голограму-перекладача спікера, створену для окулярів доповненої реальності HoloLens 2. Голограма перекладала з англійської на японську мову голосом реального спікера.

Гарнітуру змішаної реальності HoloLens 2 вперше представили в лютому 2019 року. Пристрій отримав більший кут огляду, порівняно з першою версією, а об’єкти стали реалістичнішими та більш схожими на живі під час взаємодії.

На конференції компанія представила можливості гарнітури для створення голограми перекладача, який в реальному часі переводить промову людини на іншу мову – в цьому випадку – на японську.

За допомогою технології text-to-speech, яка дозволяє транслювати записаний текст в пряму мову голосом носія, інженери Microsoft створили комп’ютерну модель учасниці презентації Джулії Уайт.

В цілому, таку технологію можна використовувати, наприклад, для проведення презентацій для міжнародних аудиторій, які говорять кількома мовами. Більше того, поки що створення такої копії вимагає попереднього запису цифрової проекції спікера, а також попереднього запису перекладу і транслювання мови.

Найцiкавiше на сайтi

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR

Уривок із книжки Дмитра Кулеби «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот»

3 Квітня 2019

У видавництві #книголав вийшла книжка дипломата Дмитра Кулеби «Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд і спільнот». Постійний представник України в Раді Європи проаналізував, як способи повідомляти інформацію впливають на саму цю інформацію. З дозволу автора Platfor.ma публікує уривок з цієї книги.

Євангеліє від Івана безапеляційне, як і все раннє християнство: «Спочатку було слово». Але 2015 року на Венеційській бієнале своє заперечення виголосив Пітер Ґріневей. Відомий кінорежисер вразив глядачів вишуканою відеодобіркою італійського живопису.

Дві тисячі років історії за три хвилини. Цей калейдоскоп із сяйва світла та барв раптом переривався, і на чорних екранах з’являвся напис: «Спочатку було зображення».

Нічого сенсаційно нового в цьому не було. Але проект зачаровував нагадуванням простої істини про безсумнівну ключову роль зображення. Сенсаційне відкриття 2018 року довело, що неандертальці, попередники людей, вправлялись у наскельному живописі вже щонайменше 65 тисяч років тому.

Достеменно не відомо, коли ми навчилися говорити. Але очевидно, що спочатку ми навчилися дряпати на стіні печери малюнки, а вже потім писати слова. Зрештою, і приказка «краще один раз побачити, ніж сто разів почути» страшенно стара.

А ми живемо в час, коли образи агресивно витісняють слова. І саме тому ця Ґріневеєва актуалізація важливості образу спричинила резонанс. Однак не варто списувати вербальну комунікацію з рахунків.

Код нашого світу, нашої реальності пишеться і мовою слів, і мовою образів. У синергії вони працюють найкраще.

«Станьте поліглотом. Не пошкодуєте»: відомий лінгвіст про те, як мови покращують життя

АвторPlatfor.ma
13 Листопада 2018

Platfor.ma публікує переклад статті «Вивчення іншої мови повинно бути обов’язковим у кожній школі», яка вийшла в журналі Aeon. У ній американський лінгвіст Деніел Еверетт, відомий дослідженням мови пірахан та конфліктом з Ноамом Хомськи з приводу самої природи мовлення, переконує Америку (а з нею і весь світ), що знати одну мову недостатньо. Матеріал підготовлено разом з бюро перекладів «Профпереклад».

У 1960-х роках у наших державних школах у Каліфорнії на прикордонній території з Мексикою, починаючи з шостого класу, вивчення іспанської мови було вимогою. Я не міг дочекатися, щоб перейти до шостого класу й  розпочати вивчення іспанської мови. 50 відсотків учнів нашої школи були мексиканські американці, і я дуже хотів зрозуміти їх, коли вони під час розмови вільно переходили з англійської на іспанську мову (або, як вони це називають, «мексиканську») і навпаки. Коли я почав її вивчати, мої друзі запитали, чи говорив я іспанською вдома. Ні, тільки в школі. Мені запропонували приєднатися до мексиканської рок-н-рол групи, розташованої в Тіхуані, і ми виступали на мексиканських танцювальних заходах та на мексиканському телебаченні, де я співав провідну партію пісні La Bamba й інших пісень. Моя тітка казала, що я був схожий на брата-бастарда серед інших членів групи. Я любив це. У мене було дві особистості – Дан-американець і Даніель-чикано (або, як мої друзі сказали б мені – «Ви почесний мексиканець, cabrón!»).

Вивчення іспанської мови змінило моє життя. Завдяки цьому я дізнався більше про англійську мову, мені вдалося знайти друзів, зв’язки й домогтися поваги. Це те, чого у мене б не було в іншому випадку.  Як і вивчення португальської мови чи мови пірахан, а також наявність поверхових знань інших амазонських мов продовжували змінювати мене протягом усього мого життя.

Вивчення іншої мови може стати в пригоді кожному учню принаймні трьома способами: прагматично, неврологічно та культурно.

Зараз, провівши більшу частину свого дорослого життя у вищих навчальних закладах, вивчаючи мови, культури й процес мислення, я все більше переконувався, ніж коли-небудь, що ніщо не навчає нас про світ і про те, як мислити більш ефективно, ніж вивчення нових мов. Ось чому я виступаю за вільне володіння іноземними мовами. Але для того, щоб це сталося, вивчення мов має знову стати вимогою як початкової, так і середньої освіти в Сполучених Штатах. Вивчення іншої мови може стати в пригоді кожному учню принаймні трьома способами: прагматично, неврологічно та культурно.

Прагматично, розглянемо переваги вивчення мови для бізнесмена, який працює разом із тими, хто говорить іншими мовами. Хоча використання англійської як загальноприйнятої мови може стати спокусою в нових бізнес-ситуаціях, вклад у вивчення мови ваших колег і клієнтів говорить їм: «Я поважаю вас». Це може перетворити колег і клієнтів на друзів. Подумайте про це – ви цінуєте зусилля того, хто навчився говорити вашою мовою. Їхнє спілкування вашою рідною мовою допомагає вам краще ставитися до них, бачити їх як менш «інших». Насправді, деякі люди відчувають загрозу, коли лише чують іноземну мову. Мови мають силу. Чому б не скористатися цією силою замість того, щоб боятися її?

Наука історії: креативні українці про те, чому вам потрібен сторітелінг

АвторІрина Шостак
26 Червня 2018

Що таке сторітелінг і як він пов’язаний із брендами? Як створювати захоплюючі історії, які помітять, у які повірять, і які змотивують підтримати вашу ідею/купити продукт/надихнуть на власний проект? Ці та інші питання обговорювали на другій події з циклу Creative innovation factory — спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів. Ми, до речі, побували і на першій події з циклу, про культуру інновацій.

Ярослав Лодигін, кінорежисер, співзасновник радіо Аристократи

Сторітелінгом я почав займатися з 16 років – спочатку на радіо. Тоді я працював переважно голосом,  а далі вже були гумор, стендап, телебачення і різні інші формати. Ось врешті прийшов до кіно. Це одна з найважчих форм сторітелінгу, адже в ній історію допомагають створювати сотні людей за допомогою різних способів. І часто вся ця грандіозна робота направлена всього лише на одну секунду майбутнього фільму.

Найкраща порада — ніколи не говорити через силу, із якихось зобов’язань, принаймні, на радіо. А ще дуже добре уявляти конкретних людей, якогось ідеального споживача, слухача. І чим більш конкретною буде така людина, тим тіснішим буде зв’язок зі споживачами контенту, тим інтимнішим. І, як це не парадоксально, – тим більшою ставатиме аудиторія.

 

Юрій Бабинець, креативний директор Havas Kyiv

Якщо ми говоримо про рекламу, то кожна історія відштовхується не від продукту,  не від бізнес завдання, а від людини, від її життя. Дуже важливо, щоб у історії людина впізнавала себе. При цьому краще такі історії не вигадувати, а шукати, просто тому що придумувати їх дуже складно. Часто вигадані історії стають таким собі Франкінштейном воно ніби дихає, рухається, але душі немає.

Шукайте історії це завжди цікаво. Ось ми, скажімо, використовуємо такий інструмент як форуми. Там люди розповідають такі життєві історії, які вигадати неможливо. А за кожною історією, якою ви продаєте рекламу, повинна бути правда, в якій глядач водночас і впізнає себе, і розважиться.

Чому ми любимо історії? Тому що наша свідомість пристосована до шаблонів. Свідомість з легкістю розпізнає метафори із казок, які нам розказували у дитинстві. Саме тому ми краще засвоюємо інформацію, що нам передають через непрямі історії — казки, легенди, міфи. Через це навіть для цікавих історій варто шукати нестандартний спосіб подачі, щоб підвищити їх ефективність.

Одна з технік стимуляції мислення та генерації ідей примусити думати себе як хтось інший. Спробувати стати іншою людиною або іншою твариною.  Є бренд, про який треба розповісти, але у вас ступор? Варто уявити себе кимось іншим, що дозволить перенести розум у зовсім інші рамки і розслабити свідомість. А підсвідомість іноді видає дуже цікаві теми.

Серед інших найпростіших технік — збір наслідків, адже ми просуваємо чи комунікуємо не продукт, а те, що він може зробити. Найпростіша техніка — модель Декарта:  що відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Що відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Ставите собі такі питання і виписуєте усі наслідки. Побачите – ви отримаєте дуже незвичні інсайти.