Насправді митці аж ніяк не сміливіші, не шляхетніші й не цілеспрямованіші за фермерів, що йдуть за будь-якої погоди чортзна-куди, аби захистити свої отари. Чи за рестораторку, яка опівночі каже «добраніч» останньому відвідувачу, а о 4 ранку висмикує себе з ліжка, щоб не проґавити на ринку найякісніші продукти. Або, якщо вже про це мова, згадаю майстра-каменяра, який набив мозолі й випрацював до болю спину, зводячи будинки.

У тому, що стосується відданості справі та серйозності намірів, мало що їх розрізняє, хіба що те, як ми вирішили поцінувати їхню діяльність. Мета у них одна й та сама. І в усіх згаданих випадках – не надто романтична, не надто висока. Вони хочуть вижити і, якщо пощастить, жити добре, заробляючи достатньо грошей, аби продовжувати свою справу.

Та якщо фермери й ресторатори можуть годинами розводитися про прозу грошових потоків та операційні маржі, митці, як правило, щодо грошей тримають рота на замку. Бо це якось трохи вульгарно, навіть принизливо. А ще це загрожує руйнацією ілюзій, що їх ми самі витворили, буцімто митці – божества, яких не торкаються брудні реалії повсякдення.

Утім, інколи трапляються винятки. Енді Воргола так зачарували гроші й споживацтво, що він зробив їх темою своєї творчості. Він назвав свою студію фабрикою, а одного разу сказав: 

«Робити гроші –  це мистецтво, і робота – це мистецтво, а успішний бізнес – це найкраще мистецтво». 

Він виготовляв принти споживчих товарів, знаменитостей і доларових знаків.

Загалом лайку різних народів часто поділяють на декілька підвидів, які пов’язані з головною темою, на якій зосереджені образи. Так, для багатьох європейських країн найбільшою лайкою вважається звинувачення в неохайності. У такій копроректальній лексиці провідне місце займають вирази, пов’язані з відправою природних потреб – це тип, наприклад, німців і французів. Інший вид – це ненормативна лексика, в якій головними є образи, пов’язані зі статевими органами. Така лайка є провідною, скажімо, у американців, росіян і англійців.

Британська телерадіокомпанія BBC кілька разів проводила дослідження щодо того, які слова в цій країні вважаються найбільш грубими. У 2000 році такими стали cunt, motherfucker, fuck, wanker, nigger, bastard, prick, bollocks, arsehole, paki, shag, whore, twat, piss off, spastic – при цьому деякі з них – paki, nigger, bastard, prick – насправді не є власне нецензурною лексикою, але вважаються неприпустими через національні і культурні особливості.

Є і досить незвичні випадки, наприклад, в японській мові образа будується спеціальною будовою речень та фраз, що порушують звичайні норми ввічливості. А в деяких арабських країнах найсильнішою образою вважається богохульство.

Чи не найперший літературний приклад вітчизняної лайки можна знайти в поемі «Енеїда», де Іван Котляревський для колоритного опису героїв вживав чимало лайливих слів. Серед них: Юнона – суча дочка, Венера – плюгава, невірна, пакосна, халява, Нептун – «іздавна був дряпічка», Еол – хабарник. Також вживались слова «дурень», «морду розміжжу», «чортові сороки».

Загалом в Україні лайка в основному пов’язана із справлянням природних функцій організму, тобто сконцентрована на лайні, а не на сексі. Найуживанішим є слово «срака», яке здавна використовувалось в безлічі контекстів, починаючи від варіантів посилання опонента саме туди, до фізичного пред’явлення дупи, як образливого жесту. Також часто використовуються «споріднені» з темою слова: гімно, гімно собаче, гімнюк, засранець, серун, дристун, бздюха.

Також характерним для вітчизняної лайки є використання різного роду прокльонів, які як правило формулюються конструкціями «А щоб ти» та «бодай» (тобто, Боже дай). Наприклад: а щоб ти всрався, бодай тобі повилазило, трясьця твоєї матері (трясьця – це хвороба, лихоманка), хай вам грець.

При цьому часто уживані і більш «тяжкі» образи штибу блядь, хуй, їбать, сука, підарас, мудак, пизда, курва, йоб твою мать  – є запозиченими із тюркської, старослов’янської, російської, польської та інших мов. Але з роками вони також стали звичними в Україні, хоч і належать до іншого – генітального типу лайки.

Варто зауважити, що подібні слова загалом є спільними для багатьох слов’янських мов. Так, наприклад, «блядь» вживається і як лайливий вигук, і як позначення повії, розпусної жінки. Саме в останньому значенні відоме багатьом східнослов’янським мовам, хоча історично також мало інший сенс – «людина в омані», «єретик» (давньо-руське блѧдь – «обман», «повія»), або «базікання», «марення», «єресь», «розпуста» (старослов’янське блѧдь).

Нецензурне «пизда» вживається щодо жіночих статевих органів і як елемент багатьох лайливих зворотів. Це слово також є в багатьох слов’янських мовах: російською «пизда», білоруською «пізда», польською, чеською і словацькою – «pizda». Більш того, це слово також запозичене у неслов’янські румунську та молдавську мови (pizda/pizdă). При цьому в українській мові вимова «пізда» є росіянізмом.

Американський лінгвіст Ериком Гемпом висловив думку, що праслов’янське *pizda походить через прабалтослов’янське *pīˀsdāˀ з праіндоєвропейського *písdeh₂ (утворене з коренів *h₁epi  — «на», «чим» і *sed- — «сидіти»), що означає: «на чому сидять», «чим сидять».

– Що таке каліграфіті, яким ви займаєтеся?

– Каліграфіті – це вид сучасної каліграфії, що знаходиться на перетині традиції та урбаністичного графіті. Чесно кажучи, мене мало турбує, як люди називають те, чим я займаюся. Для мене важливо, навіщо я це роблю: щоб показати, що творцем може бути кожен, і щоб об’єднувати людей.

Після публікації моєї першої книги в Іспанії, я мав цікаву розмову у книжковому магазині музею Королеви Софії, в якому експонується «Герніка» Пікассо. Мене запитали: «Якщо ти розповідаєш про творчість, чому не займаєшся нею?» Це стереотипне уявлення. У мене не було мистецького досвіду (до того я вивчав фінанси та комунікації), але я вирішив, що можу продемонструвати креативність.

Нещодавно я створив інсталяцію у Міжнародному університеті в Мадриді. Спочатку це була невелика робота, 60х60 см, і адміністрація закладу попросила 500 студентів описати, що їм спадає на думку, коли вони бачать твір. Так я отримав сотні різних відгуків. Підсумувавши усі відповіді, я створив 45-метровий арт-об’єкт, який показував усі можливі інтерпретації однієї й тієї ж речі. Ми можемо говорити однією мовою чи використовувати однакові технології, але всі ми бачимо світ по-різному. Ця колаборація стала яскравим прикладом того, як мистецтво руйнує кордони і об’єднує людей.

– У вас є арт-проект Art Beyond Borders і Creativida – платформа з інтерв’ю різних цікавих людей. Яка їхня мета у світі, здавалося б, і так перенасиченому творчими ініціативами?

– У ХХІ столітті мистецтво існує не лише для самовираження чи прикрашання оселі, воно може сприяти миру і відігравати важливу соціальну роль – об’єднувати людей поза національними, віковими, гендерними чи мовними рамками.

Мова – корисний, але не ідеальний інструмент для спілкування й розуміння одне одного. Буквальні переклади не завжди точно передають зміст. Наприклад, японське хайку – найкоротша поетична форма у світі – втрачає свою красу при перекладі, адже передати оригінальне звучання та контекст дуже непросто. Також мова не може повністю визначити такі концепти, як любов і дружба.

Мистецтво ж може стати універсальною мовою, тому що воно послуговується не лінгвістичними конструкціями, а чистими змістами. Саме тому я розвиваю проект Connect People Through Art Beyond Borders – щоб об’єднувати людей. Не важливо, чи існують подібні проекти, а важливо, як ти спілкуєшся зі світом. Мені подобається робити його трохи кращим.

– Креативність – це талант, який дається від народження, чи її можна натренувати, як м’язи?

– Багато людей використовує слово «креативність», не розуміючи його значення. Як визначити, що є креативним, а що ні? Усе залежить від контексту. Всі були вражені, коли створили перший айфон, а сьогодні найдешевший смартфон на ринку випереджає його функціонально.

Креативність – це не створення чогось гарного чи оригінального, а те, як ви складаєте свій пазл. Можна креативно заробляти гроші, вивчати іноземні мови, займатися спортом чи будувати стосунки. Це все про процес, а не про результат.

– Волта Діснея колись звільнили з газети через відсутність креативу. Яку пораду ви можете дати людям, які думають, що в них нічого не вийде?

– Бути креативним – це не талант, а рішення, яке ви приймаєте. Головне питання має звучати так: для чого мені креативність? Багато хто каже, що не знає, чого хоче, але ж це просто неможливо. Значить, ваша мета недостатньо велика. Ви маєте поставити собі настільки масштабну ціль, щоб вона вас лякала. Коли ви працюєте над чимось, чого дійсно бажаєте, креативність приходить сама собою. Але це не означає, що кожен може бути Стівом Джобсом. Не треба порівнювати себе з іншими, складайте свій власний пазл.

– Справжня креативність можлива тільки у творчості чи в бізнесі теж?

– Для мене креативні ті проекти, які намагаються щось змінити. Наприклад, бізнес-модель Spotify креативна, бо вона змінює споживання музики. Оригінальна ідея Шона Паркера, задумана десятки років тому, полягала в тому, що користувачі викладають свої колекції онлайн та обмінюються ними. Фактично, вони зазіхнули на природній хід історії, оскільки століттями люди вбивали один одного заради землі, грошей, стосунків. А дизайн, інтерфейси, досвід користування Spotify служать одній ідеї – змінити принцип володіння на принцип доступу.

Мій власний приклад – проект «Арт-Біблія», який поєднує наратив і мистецтво. В дитинстві батьки відправили мене до християнської школи, де я повинен був вивчати Біблію. Чесно кажучи, це був не дуже приємний досвід, оскільки він базувався суто на тексті, а я ріс із синестезією і міг, наприклад, «бачити» музику, тож набагато яскравіші враження я отримував від споглядання творів мистецтва.

Пізніше, відвідавши європейські країни та музеї, я зрозумів, що більшість середньовічних шедеврів – це християнське мистецтво, і треба знати Біблію, щоб розуміти їх. Але багато робіт у музеях показані без контексту. Наприклад, у музеї Прадо експонується «Сад земних насолод» Ієроніма Босха – один із найважливіших творів у світі, але його зв’язок із біблійною історією нічого не сказано.

В «Арт-Біблії» ви можете вивчати історію через мультисенсорний досвід: слухати григоріанський хорал, читати надихаючі цитати до кожного шедевру і взаємодіяти з додатком. Це соціальна ініціатива, що не приносить грошей, але пропонує світові альтернативну модель освіти.

На прошлой неделе мне трижды предложили бесплатно сделать разного рода проекты. Бесплатно – потому что они социальные, важные и некоммерческие. Все бы ничего, но некоммерческие, социальные и важные проекты – это и есть моя работа, поскольку творческий сектор – как раз те люди, которые все эти инициативы обслуживают. А слово «социальный» далеко не всегда означает благотворительный и уж тем более волонтерский.

«Смертных грехов не семь, а восемь. Восьмой – работать бесплатно», – так в прошлом году высказался в Киеве Евгений Чичваркин. Но есть в Украине серьезная проблема, когда один человек просит – иногда очень настойчиво – сделать что-то по доброте душевной. Однако таким образом вы просто показываете свое неуважение, и считаете, что ваша идея гораздо значимей, чем работа другого человека.

Вы же не предлагаете вашему стоматологу бесплатно поставить вам пломбу, правда: «Да там работы всего на полчаса, и пломба-то крохотная нужна!» Не приходите в магазин и не пробуете взять бесплатно понравившееся вам платье: «Слушайте, мне не для себя, я в нем буду волонтерить». И платите за такси, даже если едете на нем на благотворительный концерт.

Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

Но при этом у нас вполне вошло в привычку просить дизайнера бесплатно нарисовать сайт, фотографа – поснимать за еду, а журналиста – написать вечерком эссе о своем проекте. Так вот, если мы хотим, чтобы события, выставки, концерты и прочие некоммерческие проекты проходили на высоком уровне – эту работу нужно оплачивать. Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

В понятии креативная экономика ровно половина слов – это «экономика». Если упрощенно, то на Западе все понимают ценность культуры и того, что, в принципе, это такой же сектор услуг, как и любой другой. И когда вы просите художника нарисовать картину, фотографа – напечатать еще одну фотографию, дизайнера – сделать логотип, куратора – устроить выставку, а культурного менеджера – организовать любое событие, то это должно оплачиваться так же, как маникюр в салоне и замена масла на СТО. Почему вы считаете нужным оставлять официанту чаевые, но не воспринимаете идею хотя бы минимально оплачивать труд, который формирует основы вашего эстетического бытия?

Так вот: когда вы предлагаете кому-то сделать что-то бесплатно, помните о том, что:

– Это и есть его хлеб. Он этим зарабатывает, кормит свою семью, детей, оплачивает обучение и жилье. И если он будет регулярно соглашаться делать свою работу бесплатно, то у него не будет еды, семьи, обучения и жилья;

– Работать бесплатно для него равносильно уходить в минус. Потому что он тратит свое время, а значит теряет деньги, которые мог бы заработать, чтобы оплатить все расходы компании и зарплаты своих сотрудников;

– Большинство проектов, которые предлагают художникам /агентам культуры – страшно социальные, мегаважные и останутся в истории. Ваш – не исключение.

Одно дело, если бесплатно поработать просят друзья. Но зачастую в ответ на вопрос о гонораре совершенно незнакомые люди с удивлением разводят руками: «Но ведь вы получите такой пиар и такое промо!» Работать за пиар – штука полезная и хорошая, но только до тех пор, пока не хочется поужинать.

И тогда остается только ждать, когда в магазине или ресторане вас согласятся снабжать едой за эти самые пиар и промо. Предлагать художникам и культурным агентам такое вместо гонорара – это то же самое, что в старые времена подсказать им есть пирожные, если нет хлеба.

За последние два года в Украине очень многое делается бесплатно. Волонтеры и активисты во многом подменили функции государства – и это потрясающий пример единения. Множество культурных и околокультурных событий были организованы только благодаря тому, что разные люди пожертвовали ради этого своими временем и деньгами. Не раз занимались таким и мы с друзьями и коллегами. Но очень важно понимать, что бесплатный труд не должен становиться аксиомой, и неправильно внушать чувство вины за то, что ты выбираешь свой общественно важный проект, а не человека, который просит тебя сделать что-то «за пиар». Помогать можно и нужно, но только тогда, когда у тебя есть на это силы и время, а не тогда, когда тебя к этому насильно подталкивают.

Очень хочется, чтобы все творческие и талантливые люди остались здесь, а не эмигрировали, как это уже происходит, например, с художниками, которые прекрасно отправляются на резиденции за границей, получают западные гранты и постепенно навсегда уезжают туда, где более благополучные условия. Если вы хотите повышать качество культуры здесь – начните с себя, с осознания того, что нужно не просто потреблять, а понимать ценность того, что для вас создают другие. И цените любой чужой труд.