Фільм про вбивство Павла Шеремета взяв одну з найпрестижніших премій в журналістиці

3 Квітня 2018
точка зору

Команда незалежного розслідувальницького проекту Слідство.Інфо разом із проектом розслідування корупції OCCRP отримали одну з найпрестижніших світових нагород в журналістиці розслідувань – американську Investigative Reporters and Editors Award 2017.

Документальна стрічка «Вбивство Павла» розповідає про відомого журналіста Павла Шеремета, який в липні 2016 року був вбитий у центрі Києва – по дорозі на роботу у його машині спрацював вибуховий пристрій. Автори з перших годин працювали на місці подій та ретельно проаналізували події ночі перед вбивством. В результаті деякі знахідки змусили команду інакше подивитися на офіційні заяви правоохоронців, які досі не змогли розкрити злочин.

Ця робота заслужила перемогу в одному з найважливіших журналістських конкурсів світу. Перше місце українці розділили з газетою The New York Times, яка представляла відому серію матеріалів про домагання в Голлівуді, що стало однією з найважливіших подій року в США.

«Приємно, що в категорії “відео” наша робота випередила відомий проект “60 minutes” (CBS), який для всіх нас є взірцем роботи в телевізійних розслідуваннях», – зазначає один з авторів української роботи Дмитро Гнап.

За останні 20 років лауреатами премії Investigative Reporters and Editors Award ставали: The Washington Post, The Wall Street Journal, NBC, CBS, Vice News та багато інших відомих у світі медіа.

3 Квітня 13:52
точка зору
Найцiкавiше на сайтi

10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

23 Травня 2017

Им веры нет: психотерапия против религии в решении проблем украинцев

По данным Всемирной организации здравоохранения, Украина лидирует в Европе по числу больных депрессией (6,3% населения), а 3,2% населения страдает от тревожных расстройств. При этом зачастую утешения люди ищут в церкви – соцопросы свидетельствуют, что среди всех социальных институтов именно она пользуется наибольшим доверием. Катерина Чудненко поговорила со специалистами, чтобы разобраться, в чем основные различия между религиозным и психотерапевтическим подходом к решению психических проблем; как ожидания меняют реальность; и почему для кого-то прыжки на пятой точке считаются признаком левитации.

Спартак Суббота

кандидат психологических наук, врач-психиатр, психотерапевт. Работает методом психоанализа и когнитивно-поведенческой терапии. Живет в Киеве.

Артем Осипян

психолог, психотерапевт. Работает методом когнитивно-поведенческой терапии. Специализируется на изучении личностных расстройств.

Спартак Суббота: Думаю, это правда. Проблема, на мой взгляд, в том, что людям тяжело признавать, что с ним что-то не так — это слишком бьет по самооценке. Депрессия — это болезнь. Панические атаки — болезнь. Вместо того, чтобы проходить через неприятный процесс коррекции деструктивного поведения, человеку проще назвать свою ситуацию особенностью духовного развития.

Артем Осипян: У меня еще одна версия. Психотерапевт работает с клиентом, преимущественно, в режиме медленного аналитического мышления. По крайней мере, это касается метода когнитивно-поведенческой терапии, в котором практикую я. Такой режим предполагает анализ, проверку фактов. Но человек устроен так, что ему гораздо приятнее мыслить интуитивно, эмоционально, когда под любое решение можно подвести обоснование в духе: «Я художник, я так вижу». Это быстрее и легче. Именно на интуитивном подходе построены все экзотерические и религиозные практики – они обещают быстрый результат при минимальных мыслительных усилиях.

27 Вересня 2017

Мы вам писали: история одного письма за рубеж от украинских школьников 30-х годов

Это история письма украинских школьников, которое восемьдесят шесть лет пролежало в национальной библиотеке Уэльса, и было выловлено и прочитано участником проекта «Тайные истории посланий Мира и Доброй воли в Уэльсе 1930-х годов».

В проект исследования британских архивов я попала как местный волонтёр Европейской службы (EVS). Он проходил в национальной библиотеке Уэльса, которая по британской традиции находится в университетском городке с непроизносимым названием Абериствит на краю цивилизации, то есть в трёх километрах от Ирландского моря или ближайшего паба. По хитрому плану британцев, образовательные учреждения должны располагаться как можно дальше от разлагающего влияния цивилизации.

К тому времени я уже больше девяти месяцев прожила в Уэльсе и успела сполна насладиться изоляцией от родной культуры. Смейтесь сколько хотите, но штука под названием культурный код действительно существует, и, когда он напрочь исчезает из окружающего пространства, начинаешь подсознательно искать хоть какие-нибудь его следы.

Так я узнала, что когда в конце 19 века Уэльс, эта первая жертва Британской империи, снабжала углём половину земли, в местных шахтах работали тысячи украинских горняков. Сотрудник «Большого Пита», самой крупной шахты-музея в королевстве и сам бывший шахтёр говорит, что в шахтах даже до сих пор можно найти на стенах украинские надписи. А сын местного шахтёра добавляет, что в 1960-х его отец как-то три дня гулял на свадьбе в закрытом ныне украинском ресторане.

Потом промышленность ушла, а с ней ушли и горняки. То же самое касается переселенцев из Уэльса на Донбассе. Валлийский промышленник Джон Хьюз, отстроивший детище своей жизни – Юзовку (современный Донецк), был вынужден вернуться домой из-за революции 1917 года. К слову, родина Хьюза – посёлок Мертир – несмотря на окружающие зелёные холмы в своём пост-шахтёрском прошлом и сейчас несёт незримое сходство с Донбассом.

Чистый, студенческий и бесконечно сонный Абериствит – другое дело. Во время второй мировой сюда эвакуировали Лондонские архивы – дальше этого медвежьего угла уже было некуда, потом только Атлантический океан. Зато теперь в грандиозном классическом здании библиотеки на вершине холма с видом на Кардиганскй залив чувствуешь важность истории и себя в ней. Картину дополняют бегающие по лужайке дикие зайцы и стаи студентов, которые тут же, лёжа в траве, поедают обеденные сэндвичи.

Странно представить, что несколько столетий назад эти места считались центром борьбы за валлийскую независимость. Когда же на изломе Первой мировой мечта о суверенитете окончательно растаяла, ей на смену пришёл лозунг «спасайся кто может». Именно тогда в Абериствите было основано молодёжное движение «за мир во всём мире» Urdd.

Каждый год 15 мая активисты Urdd выходили в радиоэфир с заведомо провальной для предвоенных годов миссией мирить народы. Они обращались к молодым людям всех стран и просили поддержать мир или хотя бы отправить весточку в Уэльс с информацией о том, есть ли какие-нибудь военные угрозы в соответствующих странах, и что со всем этим делать. Что удивительно, каждый год с конца двадцатых и по сей день им кто-нибудь отвечал.

В архивах национальной библиотеки
В архивах национальной библиотеки
Обращения мира и доброй воли Urdd
21 Березня 2018

Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

7 Лютого 2017