Фейсбук заявив, що не порушував конфіденційність користувачів, тому що її не існує

4 Червня 2019
пороблено соцмережі

У США тривають попередні слухання за позовом до Фейсбук через скандал з компанією Cambridge Analytica, яка змогла отримати доступ до даних десятків мільйонів користувачів. Представник компанії Фейсбук заявив, що вони не порушували право на недоторканність приватного життя, оскільки користувачі і не очікують охорони їх особистих даних.

«Ніякого вторгнення в приватне життя не відбувається, тому що приватного життя немає», – заявив в ході попереднього слухання адвокат Орін Снайдер, коментуючи позов. У ньому стверджується, що нездатність Фейсбука захистити дані користувачів від третіх осіб – це вторгнення в приватне життя, порушення угод і законів про конфіденційність.

Компанія не заперечує, що треті особи мали доступ до даних користувачів. Снайдер додав, що Фейсбук – це «цифрова міська площа», де користувачі добровільно відмовляються від конфіденційності і будь-який «розумний користувач» має знати, що сторонні розробники додатків можуть отримати доступ до їх даних.

Суддя ж зазначив, що Фейсбук недостатньо добре пояснив свою концепцію конфіденційності: багато користувачів могли не знати, що їхні дані можуть стати публічними. Окрім того, користувачі, які зареєструвалися на сайті, скажімо, десять років тому, не читають умови щоразу, як компанія їх змінює.

4 Червня 8:39
пороблено соцмережі
Найцiкавiше на сайтi

«Леді і джентльмени, це мій Фейсбук»: якими були перші пости популярних блогерів

Фейсбук – найпопулярніша соцмережа України. Ми відшукали перші пости популярних українських блогерів, щоб подивитись, наскільки їх сьогодення відрізняється від перших кроків серед лайків та коментарів.

 

Це символічно, що я прибув до України і почав користуватись фейсбуком. ) Вітаю всіх. Шукаю в Україні нових друзів )

Gepostet von Майкл Щур am Dienstag, 19. Juni 2012

 

Підручник в сумці…. Що на думці?

Gepostet von Roman Skrypin am Dienstag, 26. Januar 2010

 

Золотий фонд Фейсбуччини:
Уляна Супрун про причину всіх українських проблем

АвторPlatfor.ma
31 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Такі, як пост в. о. міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун про відоме всім українцям явище транспортного колапсу як метафору суспільства, де кожен дбає лише про себе.

Як і решта киян без власних автівок, я регулярно користуюсь сервісами таксі для пересування містом. Ні для кого у Києві не є секретом, що рух автівкою дуже часто має всі шанси завершитись виснажливими стояннями у заторах. Транспортний колапс столиці України — очевидна та дуже сумна історія.

Часто потрапляючи в такі затори, мене приголомшує ігнорування водіями базових правил дорожнього руху. Напевно, найбільш очевидний приклад такого порушення — коли водії на перехрестях просто не зупиняються на червоне та опиняються посередині, блокуючи рух усім учасникам. Просто бо кожен дбає лише про себе, і це виглядає єдиним справжнім правилом дорожнього руху.

Ти сидиш в автівці та просто сердишся на водіїв машин, які у твоєму полі зору, усі кругом своєю наглістю сковують твій рух, руйнують графік, приносять у життя хаос, злість та нерви. Водій таксі з тобою солідарний, але вже звик до такого трафіку і просто каже, що так завжди стається. «Але що зробиш?!» Всі сигналять одне на одного. Всі проти всіх. Кожен сам за себе. Справа кожного важливіша за сталий рух усіх.

Такі затори на дорогах — це прекрасна модель того, як рухається наше суспільство. Є загальноприйняті правила. Є відсутність покарання за їхнє порушення. Є розуміння алгоритму «наглість друге щастя», який короткостроково допомагає комусь обігнати інших, але в цілому регулярно сковує і шкодить усім.

Ілюстрація: https://www.facebook.com/ulanasuprun

Нещодавно я розмістила у себе на сторінці відео, як водії пропускають швидку в Одесі, яке переглянуло понад 300 тисяч людей. Багато людей поширювали його з коментарями типу «а хтось каже, що країна не змінюється/давно чекала на таке відео в Україні/раніше бачив подібне відео з Німеччини і от дочекався». Ми можемо взаємодіяти з повагою один до одного у критичні моменти, але поки лише коли чуємо сирену «швидкої».

Затори і ці нездорові практики з наглості часто призводять до аварій та жертв. Після таких зіткнень, коли врешті-решт відновлюється рух, всі відчувають нову позитивну динаміку. Але ми забуваємо, якою ціною цього досягли і з часом добираємось до наступного перехрестя, де все відбувається по новій. Ми здатні на інше. Чому чекати, щоби бути прикладом для решти?

Суспільства з атомізованими сім’ями та кланами, які живуть за принципом «якщо не подбаю про себе, ніхто не подбає про мене» і за кожної нагоди ігнорують правила і вилазять на «середину перехрестя», блокуючи рух для решти, — приречені на стагнацію, імітацію політики та владу популістів. Іншими словами — приречені на кожному історичному перехресті застрягати у звинуваченнях одне одного і змаганнях з хитрості та наглості.

Щоб країна разом рухалась до безпеки і розвитку — треба вміти поважати людей навколо і вимагати поваги до себе. Поводитись щодня так, наче максимально багато залежить від тебе особисто. Якщо ми хочемо як нація стояти в заторах і моментами вириватись до наступного затору — можемо просто все робити так само далі.

#Україна_понад_усе для мене не про абстрактну країну, яка вимагає кинути усе заради неї чи постійно відмовлятися від особистого заради колективного. #Україна_понад_усе — це про уникнення оцих заторів у нашому повсякденному житті, коли треба будувати і взаємодіяти з презумпцією спільного блага, а не виживання найбільш наглих.

Ці принципи працюють і зі звичайними громадянами, і з політиками та посадовцями. Ці принципи мають стати елементом повсякденної культури за умови тривалого практикування їх критичною частиною суспільства. Так, це забирає час. Але це корисніше, ніж стояти в заторах.

Золотий фонд Фейсбуччини: Іван Примаченко про найважливіший соціальний експеримент

3 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Перший – від засновника онлайн-курсів Prometheus Івана Примаченка, який зараз навчається в Стенфордському університеті та пише про результати найважливішого соціального експерименту для тих, хто хоче змінити світ.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».

«Хто вбив істину?»: Бернар-Анрі Леві про постправду і фейки

У Києві в 15 раз пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Серед гостей форуму був французький мислитель Бернар-Анрі Леві, який розповідав про постправду, фейкові новини, та те, звідки це все взялося. Platfor.ma наводить розшифровку промови філософа.

Ми будемо з вами розмовляти про так звані фейкові новини, про неправдиві факти, втручання у вибори, підтасовку результатів виборів у США і Франції. Я впевнений, що в Україні будуть дуже активні спроби зробити теж саме, тож ви повинні готуватися до цього. За декілька хвилин я спробую намалювати загальну картину на цій арені – як я бачу та сприймаю цю кризу.

Хто ж убив істину? Я не знаю. Але звідки походить криза правди – ось тут у мене є кілька підказок та підозрюваних. Я сказав би, що існує три джерела, які є парадигмою для всього подальшого обговорення. Перш за все, ми маємо філософського підозрюваного, далі – технологічно відповідальну особу, а також є політичне джерело.

Філософська сторона кризи істини розпочалася дуже давно – десь півтора століття тому, коли з’явився філософський модернізм. Цілком можна стверджувати, що ті, хто сьогодні ставлять під сумнів правду, мають своє коріння десь у філософії Фрідріха Ніцше. Саме з нього розпочався дуже тривалий процес, свідками якого ми є, процес підриву самої цінності істини – загалом модернова філософія помістила на свій прапор її критику. Вона ставить питання: чому треба віддавати перевагу істині в порівнянні з брехнею? Чому це вона повинна мати більшу цінність, ніж будь-що ще? Це метафізичне питання, яке розпочалося з Ніцше і далі продовжувалося у найсучасніших моделях філософії.

Друге – технологічне джерело. Ми повертаємося до надзвичайного феномену – до інтернету, соціальних мереж і решти нових технологій. Якщо двома словами, що сталося з правдою? Одна річ – вкрай позитивна, а друга – абсолютно катастрофічна. Нові технології пропонують чудову ідею – про те, що кожен із нас має абсолютно однакове право на самовираження. Це найкраща ідея у світі. Але вона перетворюється на катастрофу, коли ви отримуєте другий нюанс. Він полягає у тому, що кожен голос, кожна із пропозицій, кожне висловлене слово мають однакову вагу і вартість під егідою істини. Це абсолютно нова ідея. Ідея демократизації істини. І річ не тільки в тому, що я маю право висловлювати свої думки, а й те, що я сказав, має абсолютне право претендувати на те, щоб бути єдиною правдою.

Нова технологія вигадала цю демократизацію істини, що, по суті, стало катастрофою. Я скажу, що це не цілком нова ідея. Якщо уважно на це подивитися, то бачимо, що певною мірою це відродження того, з чим ми зіштовхуємося сьогодні. В світі кожен має право претендувати на істину – це наслідок колишніх дебатів західної філософії в Греції в V столітті до нашої ери. Тоді з одного боку виступали Сократ, Платон та інші філософи, а з іншого – софісти. Всі вони були дуже хорошими мислителями, а їхнє вчення полягало в тому, щоб сказати – Сократ не має жодного права на володіння істиною. Що це тільки одна з інших правд.

Отже, інтернет, Google, Facebook, Twitter тощо, які були вигадані у наш час, є новими софістами сьогоднішнього дня. Вони є відродженням цього напрямку думок, софізму, і джерелом кризи істини.

Ну і звичайно, є ще третя причина, останній підозрюваний у цій картині.

«1984» Джорджа Орвелла – це настільна книга тиранів. Один із найбільш ефективних інструментів тиранів – це втручатися не тільки в хід історії, а й в те, як вона викладається.

Орвелл повністю мав рацію. Всі тоталітарні держави говорили так, як відомий лідер нацистів: «Правда – це те, що я кажу». Звичайно, вони це казали у більш м’якій формі.

Можна, наприклад, уважно подивитися на те, що відбувається у цьому регіоні, на війну, яка була запущена Росією проти України, на цю агресію. Приходиш до висновку, що Путін наніс удар своїми військами, але не тільки через насилля, а й через маніпуляцію істиною, побудовою альтернативних наративів тими словами, які подібні до виразів президента США. Якщо подивитися на ситуацію у цьому регіоні, не можеш не думати про те, що президент Росії, хто би ним не був, звичайно, є главнокомандуючим своєї країни. Але крім того він є ще й головним істориком, головним журналістом і тим, хто знаходить способи переписати та винайти заново історію минулого.

Є відома цитата французького сучасника Орвелла: «Ніхто не знає тих несподіванок, які може для нас приховувати минуле». Ми знаходимося у ситуації, коли популістичні режими заново винаходять минуле. Подивимося на ті дебати та дискусії, які відбуваються зараз в Польщі: переписування історії солідарності, мінімізація ролі Леха Валенси, намагання зруйнувати репутацію Броніслава Геремека. Ви бачите, що популісти, нові тирани сьогодення, мають одну з найкращих зброй і найбільш ефективну – це бажання і засоби переписувати, змінювати і підривати минуле.

Якщо є всі ці три ознаки, то ви відразу знатимете відповідь на питання, хто вбив правду.