Facebook шукає того, хто розробить технологію для розпізнавання діпфейків. Дають 10 млн доларів

6 Вересня 2019
право технології штучний інтелект

Facebook анонсував конкурс з розробки технології, що розпізнаватиме діпфейки, тобто маніпуляції нейромереж над фото й відео. Deepfake Detection Challenge отримав 10 мільйонів доларів призового фонду і запуститься в грудні.

Учасникам конкурсу буде доступна публічна база відео з акторами, найманими спеціально для челенджу. Особисті дані користувачів соцмережі пообіцяли не використовувати. 

Facebook роздасть гранти та нагородить переможців конкурсу, які «допоможуть індустрії розпізнати відео, створені за допомогою нейромереж та використані для введення користувачів в оману, і запобігти їх поширенню». Участь у конкурсі можуть взяти усі охочі. 

Конкурс триватиме до березня 2020 року. Переможця оберуть завдяки «механізму, що оцінить і порівняє ефективність алгоритмів різних команд».

Найцiкавiше на сайтi

Штучний інтелект чи штучний хайп: як головна інновація світу виглядає з України

Останніми роками штучний інтелект став чи не головним н’юсмейкером світу: технології стрімко розвиваються, а нейромережі роблять вже що завгодно у майже всіх сферах. Platfor.ma вирішила перевірити, що про ключову інновацію планети думають українські спеціалісти з IT, етики, та юриспруденції.

Майже 100 років тому, 25 січня 1921 року, у Празі відбулася прем’єра п’єси «R.U.R.» чеського письменника і драматурга Карела Чапека. За сюжетом твору, люди живуть у цілковитому достатку й безтурботності, а всю роботу виконують людиноподібні роботи, яких сьогодні ми б назвали андроїдами. Врешті вони піднімають повстання і виявляються здатними на емоції, створюючи своїх Адама і Єву.

Саме Карел Чапек був першим, хто вжив слово «робот», після чого воно увійшло в активний вжиток. При цьому термін «штучний інтелект» приписують Джону Маккарті, якого й вважають піонером цієї сфери. Якраз він у 1956 році організував першу тематичну подію – Дартмундський семінар, де й зібралися науковці, які почали розвивати цей напрям.

А от перший робот з’явився лише через 13 років – у 1969 науковці Стендфордського дослідницького інституту представили Шекі. Шекі міг рухатися і пересувати предмети, щоправда, на людину він був не дуже схожим. Пізніше почали з’являтися й роботи-андроїди, а японська компанія Honda розробила робота ASIMO, який зміг ходити на своїх двох. Ну а далі роботи почали грати у пінг-понг, футбол і навіть опанували скрипку.

25 жовтня 2017 року гіноїд (тобто робот з жіночою зовнішністю) Софія отримала громадянство Саудівської Аравії. Ця подіє підсилила побоювання противників розвитку штучного інтелекту. Мовляв, такими темпами роботи швидко не лише зрівняються у правах з людьми, але й займуть їхнє місце. То чи є розвиток подій, описаний у «R.U.R.», реальним, а передбачення Стівена Хокінга – правдою?

Зе­новій Ве­рес, кан­ди­дат технічних на­ук, ди­рек­тор освітнь­ого нап­рямку в Львівсь­ко­му ІТ клас­тері

На мою думку, поняття штучний інтелект є маркетинговим. Адже взагалі-то це лише набір математичних формул – достатньо складних, але все-таки формул. Мабуть найгучнішим прикладом застосування штучного інтелекту є автомобіль Тесла. Також згадайте – коли ви заходили переглянути той чи інший товар в онлайн-магазинах, то потім бачили рекламу цього товару на різноманітних сайтах. Це все результати роботи штучного інтелекту. Юриспруденція, медицина, сфера продажів також активно застосовують ці розробки, а аналіз поведінки злочинців допомагає поліції в розкритті злочинів.

Як усе стало «юбер»: уривок з книжки «Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину»

АвторPlatfor.ma
28 Травня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшла книга «Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину». У ній американський журналіст Бред Стоун розбирається, як Uber і Airbnb пройшли шлях від ексцентричної фантазії до всесвітніх сервісів і змінили наше розуміння бізнесу та інновацій. Platfor.ma публікує уривок про те, як зародилася ідея найпопулярнішої служби таксі.

Усього цього могло не бути, якби не Бонд – Джеймс Бонд. Це була середина 2008 року, приблизно той самий час, коли Браян Ческі і Джо Ґеббіа працювали над ранніми версіями Air-bed-and-breakfast. Канадський підприємець Ґаррет Кемп щойно продав свою першу компанію, механізм із пошуку веб-сайтів StumbleUpon компанії eBay, за 75 мільйонів доларів.

Тепер він жив на широку ногу, насолоджувався нічним життям Сан-Франциско. І коли він розслаблявся у своїй квартирі у фешенебельному районі Саут Парк – випадково натрапив на DVD першого фільму про Бонда, у якому зіграв Деніел Крейґ, «Казино “Рояль”».

Фільм Кемпу дуже сподобався, але було в ньому дещо таке, що змусило його замислитися. На тридцятій хвилині фільму Бонд мчить Багамами на срібному форді «Мондео» в гонитві за заклятим ворогом Ле Шиффром і тут кидає оком на свій телефон Sony Ericsson. Це безцеремонний продакт-плейсмент, і за нинішніми стандартами телефон до смішного застарілий. Але в той момент Кемпа вразило, що Бонд побачив на екрані: графічну іконку «Мондео», яка рухалася в бік точки прибуття, «Оушен-клабу». Ця картинка застрягла йому в голові, й аби зрозуміти чому, вам потрібно більше знати про невтомний винахідливий мозок Ґаррета Кемпа…

Сан-Франциско десятиріччями свідомо утримувало кількість офіційних, ліцензованих водіїв таксі десь на рівні 1500. Ліцензії коштували відносно недорого, і перепродавати їх було заборонено, а власники могли тримати їх у себе скільки завгодно, за умови, що наїжджали мінімальну необхідну кількість годин на рік.

Тож зазвичай ліцензії з’являлися в доступі тільки тоді, коли хтось із водіїв помирав, а люди, які подавалися на ці ліцензії, мали чекати на них роками. Є купа історій про водіїв, які 30 років чекали на свою ліцензію і невдовзі після того, як отримували її, помирали.

Система гарантувала, що навіть у періоди затишшя в компаній таксі буде достатня кількість пасажирів і що водіям, які працюють повний день, заробітку вистачатиме на життя. Але попит на послуги таксі дуже перевищував пропозицію, а відтак сервіс таксі в Сан-Франциско був знаменитий своїм відстійним рівнем.

Намагатися зловити таксі у віддалених районах поруч з океаном або навіть у центрі міста ввечері у вихідний день – було пропащою справою.

Поїхати на таксі в аеропорт – ризикована гра, від якої нудило і яка легко могла закінчитися запізненням на літак. (Навіть якщо пасажир замовляв таксі заздалегідь, він не міг знати напевне, що таксі приїде; водій міг натомість вирішити повезти людину, яка ловить авто на вулиці).

Спроби покращити ситуацію були марні – автопарки і водії, які там працювали, непохитно стояли на тому, що конкуренцію потрібно обмежувати. Щоразу, коли мер чи окружна рада намагалися підвищити дозволену кількість ліцензій, розлючені водії заповнювали кабінети муніципалітету або блокували мерію, що призводило до цілковитого безладу.

Тож сумна ситуація з міським таксі сильно ускладнювала нове життя Кемпа. Оскільки зловити таксі на вулиці фактично було неможливо, він почав записувати в швидкий набір короткі номери жовтих таксі. Розчарування чекало навіть тут. «Я телефонував, але вони не приїжджали, і повз мене могло проїхати два-три таксі, поки я чекав на вулиці, – жаліється Ґаррет. – Потім я передзвонював, а вони навіть не могли пригадати, що я вже дзвонив. Пам’ятаю, я поспішав на перше або друге побачення. Я міг виїхати на 20 хвилин раніше – і все одно запізнитися на півгодини».

Страшний світ ґаджетів і технологій: що ми дізналися про себе через них

Боятися інновацій – це доля луддитів. У ХХІ столітті в такому навіть зізнаватися соромно, але й беззастережно кидатися у вир технологічних новинок – сумнівний подвиг. Ми зібрали матеріали, які дозволяють глибоко вдихнути та поглянути зі сторони, куди нас ведуть технології. Можливо, вам туди й не треба.

Homo smartphonikus: як ґаджети стали частинами нашого тіла


Антрополог Матеуш Халава розмірковує про те, як ми стали людством смартфонів: що вони змінили у нашій поведінці, чи можна сьогодні в принципі бути самотнім та чому наші прадіди не переживали тієї «тривоги незнання», яка з’являється із вимкненим телефоном.

«In M we trust»: як світ підсів на смартфони і що це змінило в медіа, продажах і політиці


Три речі, на які молиться сучасний діджитал-світ, три історії мобільності: mCommerce, mElections і mMedia. Керівник цифрової агенції Postmen Ярослав Ведмідь розповідає, звідки взялися ці тренди і що нам із ними робити.

Time Well Spent: чому сповіщення крадуть наш час і як їх перемогти


У середньому людина перевіряє смартфон 150 разів на день. Десятки сповіщень, повідомлень, віконець, іконок, цифр та червоних кружечків… Інколи здається, що технології повністю взяли нас під контроль. Але ідеологи руху Time Well Spent вважають, що цьому можна зарадити. Вони закликають змінювати сервіси таким чином, щоб вони не відволікали людей, а допомагали їм сфокусуватися на важливому. І це можливо – ми перевірили на власному досвіді.

Біду наклікали: які дані ми віддаємо інтернету та чому це небезпечно


Сьогодні вже нікого не треба переконувати, що інформація, яку ми добровільно розміщуємо в мережі, може бути доступна будь-кому. Але є ще дещо. Якого роду досьє на нас зберігається на серверах Google, Facebook, Instagram, WhatsApp, Apple, Viber, «Нової пошти» або Uber? Часто ми не замислюємося над тим, які обсяги даних вони контролюють і – найголовніше – як можуть їх використовувати. Розбираємося, як же так сталося.

Техноетика: чи можна бити та ображати робота

У рубриці «Техноетика» Platfor.ma разом з експертами з різних сфер шукає відповіді на етичні питання епохи технологій. У другому випуску ми досліджуємо, чи можна ображати машину – бити робота, жартувати над Siri, знущатися над штучним інтелектом?

 

Алевтина Шевченко, психолог-консультант на телеканалі «Україна»

Бити роботів – ненормативно, адже страждає якийсь внутрішній конструкт, який заведено називати гуманністю, емпатією, людяністю. Тобто кривдник сам потерпає від своїх дій. «Але ж це залізяка!» – скаже хтось і не буде правий до кінця. Людина з легкістю проектує почуття, подібні власним, легко приписує їх тваринам, рослинам, неживим предметам. Найочевиднішим прикладом можна вважати ставлення до ляльок, а робот, строго кажучи, і є лялька, тільки просунута.

А ось в самому понятті «образити робота» є суперечність. Адже образа – це почуття, а якщо робот здатний ображатися, тобто відчувати, то він цілком живий?

Проте нам боляче і неприємно бачити, як роботів ображають, тому що ми перекладаємо на них свої почуття. Вони для цього навіть набагато зручніші, ніж тварини, які зазвичай викликають подібні емоції. Так влаштована людська психіка.

Насправді роботи не потребують захисту. Їх інтелект – програма, а почуття – всього лише імітація. Решта – тільки ілюзії та проекції. Той же, хто вірить в образу роботів, схожий на клієнта повії, який хоче думати, що вона стогне від насолоди по-справжньому. На жаль, статистично це не так.

Володимир Хіцяк, керівник Центру етики і технологій Львівської бізнес-школи Українського католицького університету

Образа чи агресія – це, передусім, намір того, хто ображає. Не має значення, чи ми вчиняємо агресію щодо робота чи людини. Агресія – в будь-якому випадку зло. Це з погляду етики. З погляду закону, треба розуміти, який правовий статус має інша сутність, чи можна стосовно нього застосовувати норму «моральної шкоди».

До того ж, ми зараз надто мало знаємо про так звану «машинну емпатію», щоби передбачити, якою може бути реакція машини на певні людські емоції. Інший аспект – щоб емоція людини стала образою, треба, щоби машина саме так її сприйняла. Тут ми вже торкаємося питання самосвідомості машини, що, як на мене, є областю фантастики.