Дизайнер створив м’які меблі у вигляді тварин, які можуть скоро зникнути

20 Червня 2018
дизайн нова реальність планета тварини

Крісло-мішок, підвісний стілець, гамак, диван – дизайнер зробив колекцію меблів у вигляді тварин, які знаходяться на межі вимирання.

Колекція була представлена ​​на ярмарку Design Miami/Basel на замовлення для Фонду Леонардо Ді Капріо, який займається захистом тварин в їхніх природних середовищах існування. На заході відвідувачам дозволялося сидіти на предметах інтер’єру та взаємодіяти з ними, щоб привернути увагу до проблеми виживання тварин в умовах реального світу.

Дизайнер Поркі Хефер включив у серію тварин, які зараховані Всесвітнім фондом дикої природи (WWF) до тих, що знаходяться під загрозою зникнення – орангутанг, карликовий лінивець, білий ведмідь, велика біла акула і блакитний кит. Кожен предмет меблів також був зроблений з надією нагадати людям про їхній вплив на навколишнє середовище. Наприклад, підвісний стілець у вигляді кита виготовлений із багаторазових футболок, як і лінивець. А для наповнення мішків у вигляді білого ведмедя та орангутанга використовувався поліефір, виготовлений із перероблених пластикових пляшок.

«Це майбутнє наступного покоління, про яке я турбуюся, і стан світу, який вони успадковують. Наглядати за нашими тваринами та землею – це одне, також важливим є збереження людських навичок, ремесел і традицій. Я думаю, що важливо показати, яку красу люди здатні творити своїми руками, не вдаючись до руйнівного масового виробництва», – заявив Хефер.

Для створення кожного предмета дизайнер співпрацював із ремісниками зі своєї рідної Південної Африки, особливо тісно – з текстильним художником з Кейптауна Ронлі Джорданом і ремісничими колективами Heart Works і Mielie, які займаються різними способами в’язання гачком, валяння та зшивання.

Найцiкавiше на сайтi

Звіра надія і любов: як тварини вчаться говорити з людьми і доводять свій розум

АвторМикита Богданов
10 Серпня 2017

В зоопарку Атланти у віці 39 років помер орангутан Чантек. Він прославився тим, що вивчив мову жестів і мав цілий ряд інших інтелектуальних здібностей. Чантек ходив до коледжу і любив бургери, а його ім’ям назвали проект, що ставить за мету узаконити існування особистості у всіх людиноподібних мавп. Platfor.ma розповідає історію мавпи, яка вміла спілкуватися, і з’ясовує, чи готове людство поділитися частиною прав зі співмешканцями.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Після Чантека у світі лишилося тільки дві мавпи, що вміли користуватися людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо. Коко померла 19 червня 2018 року.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.

Місто-город: чому землеробство у квартирах і на дахах – це супер

Коли люди заллють усю землю асфальтом і забудують багатоповерхівками, городина ростиме всередині домівок — на поличках і на дахах. Тобто вже росте. Ви, скажімо, коли-небудь узимку смакували борщ чи салат із зеленою цибулею, вирощеною на власному підвіконні? Якщо так, то ви вже долучилися до міського фермерства. А Platfor.ma розповідає, як урбаністичні городи розвиваються в Україні та світі.

Місто стає все більшим і віддаляється від села, а урбанізація перемагає і в степах, і в пустелях. Однак їсти свіже хочеться навіть містянам, а рефлекси вирощувати щось надто укорінилися за тисячоліття землеробства. Тому жителі мегаполісів привносять сільську цінність — свіжу городину — у свій простір. Грядки на підвіконні, у контейнерах, на дахах — неминуче майбутнє для тих, хто цілорічно хоче їсти здорову їжу. І якщо у вас виживають не лише кактуси, можете спробувати виростити щось їстівне.

«Одного разу я просто посадила вдома базилік, він виріс, і мені це так сподобалося», — розповідає «домашній землероб» Олена Зикіна, яка вчиться на економіста. Після базиліку дівчина взялася вирощувати помідори, а зараз перейшла на мікрозелень. Це своєрідна демо-версія знайомих нам овочів: редису, буряка, капусти, броколі. Коли насінина дає паросток і перші листочки – час їх зрізати і їсти. Завдяки невеликим розмірам мікрозелень виростає щонайбільше за 14 днів, проте за цей час накопичує достатньо поживних речовин. Якщо не братися за промислові масштаби, мікро- або стандартна зелень — найвигідніший варіант, бо вона швидко росте (від 7—14 днів до 2 місяців, залежно від виду). А базилік, який поступово стає популярнішим за петрушку та кріп, взагалі росте безперервно, і не треба постійно купувати насіння.

Олена Зикіна

Однак, звісно, не все так просто. Хатні рослини потребують ретельного догляду: щоденного поливу і, якщо природного світла недостатньо, спеціальних ламп із червоним і синім спектром у певному співвідношенні. «Але залишати її вдома увімкненою не можна,  як і будь-які серйозні електроприлади. Навіть поїхати кудись хоч на два дні теж не можна — рослини загинуть», — попереджає Олена. І все ж при цьому задумується увійти в цю нову для України нішу з комерційним проектом — вирощувати вдома зелень і продавати її.

 

«От краще б ви…»: навіщо допомагати котикам, коли страждають люди

На шляху до доброї справи можна зіштовхнутись з безліччю питань і суперечностей. Краще врятувати одне життя зараз чи сто потім? Чи треба допомагати тваринам, якщо страждають люди? Як обрати тих, кому підтримка потрібна найбільше? Ми вирішили спитати про внутрішню конкуренцію у доброчинності тих, хто кожен день із цим працює, – співробітників благодійних організацій.

 

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

 

Построить дым: как курение прошло путь от изобретения Сатаны до культа и обратно

27 июля случились сразу две памятные даты: в этот день в 1586 году в Британию впервые привезли табак, а спустя почти четыреста лет, в 1965 году, все сообразили, что он не очень-то полезен – в США обязали на каждую пачку сигарет наносить предупреждающую надпись. Между этими датами уместилась захватывающая трансформация: от изобретения Сатаны и дикарской забавы до сверхпопулярного рекламного и кинообраза, а затем обратно к стигматизации и почти полному запрету. Platfor.ma разбиралась, что сделало табак культовым и действительно ли он уже пройденная проблема для человечества.

По самой распространенной версии, 27 июля 1586 года фаворит английской королевы Елизаветы и мореплаватель сэр Уолтер Рэли привёз в Британию табак. Многие историки считают, что к тому времени табак уже был известен британцам (и другим европейцам) как минимум несколько десятилетий, но, по-видимому, именно Рэли популяризовал культуру курения через трубку.

Употребление табака стало частью ритуалов индейцев обеих Америк много тысячелетий назад. Его жевали, нюхали и заваривали, но именно курение стало частью магических обрядов, так как считалось, что отравляющий дым питал духов, живших в шаманах.

Дым был основой магических и религиозных опытов еще задолго до открытия Нового Света и появления табака вне Америки: благовония воскуривали египтяне и индусы, а ладан, зажженный Аароном по указу Моисея, спас израильтян от чумы в пустыне. Считается, что именно дым, идущий из-под земли, наполнял дельфийских оракулов предсказаниями, и тот же дым, по наблюдениям Геродота, веселил скифов в перерывах между походами.

По всей видимости, первыми европейскими курильщиками были члены экспедиции Колумба. По легенде, самый известный из них, Родриго де Херес, даже привёз табак домой в Испанию, но вид выпускающего изо рта дым человека настолько возмутил соотечественников, что инквизиция приговорила его к заключению за одержимость дьяволом. Хересу пришлось просидеть в темнице семь лет, пока курение не стало общепринятым по всей Испании.

Похожая судьба ждала табак и в других странах Старого Света: английский монарх Яков І назвал табак «изобретением Сатаны» и запретил курение во всех тавернах королевства; русский царь Михаил Фёдорович объявил курение табака смертным грехом, а Папа Климент VIII угрожал отлучением всем, кто раскурит трубку в святом месте. В Персии и Османской империи курильщиков ждала смертная казнь.

Тем не менее, всевозрастающая популярность табака и его экономическая ценность (открытая в 1612 году английская плантация в Вирджинии приносила сверхприбыли, а тамошний табак стал использоваться как меновая валюта) победили все запреты. Наступили 300 лет одержимости табаком.