Українець візуалізував чорнобильські архівні файли. Дивіться, як все було насправді

30 Червня 2020
відео минуле Україна

Українець Андрій Приймаченко, який спеціалізується на моушн-дизайні, запустив відеопроєкт Chornobyl Files. Він знаходить архівні розсекречені документи та візуалізує (а деколи й озвучує) їх. Уже доступні 6 відео із понад 3 мільйонами переглядів. 

Приймаченко цікавиться катастрофою на Чорнобильській АЕС. Своє перше відео він зробив ще в 2013 році. Цей ролик (чи його доволі точна копія, навіть із тією ж помилкою) згодом з’явився в серіалі «Чорнобиль» від HBO.

Приймаченко розповідає: «Коли я почав досліджувати архіви, я усвідомив, що ми зовсім мало знаємо про те, що відбулось у 1986-му. На свій превеликий подив я дізнався, що радіаційного ураження зазнав не тільки СРСР та країни поруч, а і Ірландія (де є регіон, у якому ще донедавна проводили обов’язковий радіаційний контроль продуктів тваринництва), Австрія та навіть США.

Аварія на ЧАЕС – це не щось локальне. Навіть попри те, що у 1986-му кордони були зачиненими, ця катастрофа вплинула на увесь світ. Самі по собі напрошуються аналогії з 2020-м: щось, що почалось у одному куточку планети, перекинулось на всю планету. І чим більше я досліджую документів, тим більше я бачу аналогій, зокрема у тій частині, як уряди різних країн реагують на подію (Хтось приховує, хтось заперечує, а хтось навпаки наганяє паніки)».

Автор проєкту зауважує, що в публічному просторі секретних документів, пов’язаних із аварією на ЧАЕС, з’являється все більше. Є українські архіви, у яких уже давно можна знайти розсекречені документи в електронному форматі. Також є різноманітні архіви ЄС, Великобританії та США. Втім, на жаль, ще дуже багато важливих документів «осіло» у російських архівах і їх ми навряд чи колись побачимо.

Відео Андрія сумарно вже набрали понад 3 мільйони переглядів. За його словами візуалізація цікава людям різного віку. «Відгуки залежать від того, скільки років аудиторії. Якщо старша аудиторія реагує стримано та цікавиться джерелом інформації, то для підлітків, здебільшого, ці відео належать до жанру horror (відповідно, їм подобається). Для мене у цьому проекті головне – щоби, незалежно від віку, люди цікавились справжньою історією і ставились з повагою до того, що відбулось 26-го квітня 1986 року».

30 Червня 13:16
відео минуле Україна
Найцiкавiше на сайтi

Виговорити з себе СРСР: про що забули творці серіалу «Чорнобиль»

АвторАся Баздирєва
14 Червня 2019

Одночасно з усією планетою мистецтвознавиця Ася Баздирєва подивилася серіал «Чорнобиль» і поміркувала для Platfor.ma про те, в чому його ключова культурна суперечність з реальністю, що він говорить світу про Україну і нам – про нас самих.

Цього літа я як і всі, кому дозволяють нерви та інтернет, дивлюся серіал «Чорнобиль». Зі значно більшим інтересом я спостерігаю за реакціями – особистими й суспільними, в улюблених виданнях чи одкровеннях у Facebook.

Для мене найбільша цінність серіалу полягає в двох речах. Перше очевидно – приголомшлива деталізація в зображенні матеріальної культури того часу, яка ніде раніше не була показана з такою точністю. Під час перегляду історія Чорнобиля, яку я і так знаю дуже добре, відходить на другий план. Поки я розглядаю сміттєве відро Легасова або нічнушку Людмили – в повних флешбеках я дивлюся у власне дитинство, яке випало на зміну епох і географій, що пішли без вороття.

Друге – це не стільки сам серіал, скільки корпус знань, який він мобілізував за рахунок своєї видовищності так швидко. Аварія на ЧАЕС – далеко не єдина зона тиші на наших просторах, де адекватна рефлексія про самих себе поки можлива лише на околицях гуманітарних наук. Яка з недавніх історичних подій України було б системно вивчена та опрацьована – від травми до наративу? Я не знаю такої, але в цьому разі нам, можна сказати, пощастило, що найбільша антропогенна катастрофа в історії дісталася Україні й що в останні роки західний світ охоплений кліматичної панікою. Всім раптом стало цікаво, а коли всім – то вже і нам самим.

На цьому тлі, напевно, зовсім неважливо, яким вийшов серіал. Досить хорошим, щоб кожен вклав у нього своє. Наприклад, у статті «Сталінізм з британським акцентом» автор говорить про те, що владні й колоніальні прийоми Британії та СРСР не сильно відрізняються, а серіал повинен стати для британців приводом замислитися вже сьогодні. А ось чудовий текст Альони Солнцевої підсумовує рідкісні тривоги з російської сторони. Тут серіал «Чорнобиль» стає метафорою пошуку правди в той час, коли в Росії по радянських рейках йде повне її знецінення. У прийдешній російській версії серіалу, передбачає авторка, буде пошук ворога і диверсанта.

Але все ж серіал досить симптоматичний в своїй нерозбірливості – так добре знайомій, коли захід намагається звести своє розуміння інших контекстів до відомих формул (так само, як і Росія не здатна вийти за межі універсалізуючого імперського погляду). У «Чорнобилі», як справедливо вказує Маша Гессен в The New Yorker, неправильно показані владні ієрархії CРCР, але при цьому портретизація події відбувається виключно з позицій влади. Уособити безліч нюансів радянської системи – дійсну причину аварії – було б складно, хоча автори й спробували розставити натяки тут і там: засекречені документи, неможливість координації між відділами, пропаганда понад життя і, зрештою, блискучий, хоча й вигаданий монолог Легасова в суді. Натомість серіал вибудовується навколо скоригованої історії Валерія Легасова й вигаданої Уляни Хомюк (кожен з яких неможливий для свого контексту), які викривають лиходія Анатолія Дятлова.

«Трагедія наша, а катастрофа вселенська»: ONUKA про свій Чорнобиль

25 Квітня 2018

Гурт ONUKA присвятив Чорнобилю вже другу пісню – трек «Arka» увійшов до нового альбому «Mozaїka». Лідерка команди Ната Жижченко не раз відвідувала зону відчуження та навіть провела тиждень на самій станції. Напередодні річниці Чорнобильської аварії Ната розповіла Екодії про те, як катастрофа вплинула на її життя i творчість гурту, а також про велич арки, життя мешканців зони відчуження, а також про те, як ця тема стала однією з головних в її житті.

– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

© ГО “Екодія”

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

«Погнали в Чорнобиль»: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Конопляна шуба, чорнобильська горілка, меблі з чорнозему:
5 українських речей майбутнього

АвторНадія Шейкіна
22 Жовтня 2019

Уявіть, що 12 років, які нам відводять вчені до початку екологічної катастрофи, минули. Який світ на нас чекає? Що ми носитимемо, чим прикрашатимемо житло, на чому друкуватимемо міжгалактичну гривню та чим святкуватимемо демонтаж саркофагу над ЧАЕС як уже непотрібного? З 19 до 27 жовтня в Ейндговені проходить Dutch Design Week, на якому українці представили п’ять інноваційних проектів для життя. Їхні автори розповіли Platfor.ma, навіщо все це було створене.

Дизайнерка Даша Цапенко

Живе хутро – це проект-маніфест. Уявіть плащ чи сукню, яку ви самі вирощуєте, мов дитину. Обережно вдягаєте, щоб не пошкодити ніжні паростки, контролюєте свої рухи, гуляєте під дощем, щоб полити одяг. Це зовсім інший рівень стосунків із речами, інакша культура споживання, – розповідає авторка. – Ідея виникла декілька років тому під час мого навчання в Ейндговенській академії дизайну. У нас відкрили кафедру біоматеріалів, яку очолив Ерік Кларенбік. Це дизайнер, який виростив стілець з грибного міцелію та налагодив 3D-друк посуду із ряски.