BBC визначили 100 найкращих неголівудських фільмів за версією експертів

31 Жовтня 2018
кіно

Редакція BBC Culture попросила 209 кінокритиків із 43 країн перерахувати їх улюблені фільми, які були зроблені не в Голівуді. Вийшло топ-100 переважно європейського та азіатського кіно.

Після підбиття підсумків опитування визначилися 100 фільмів, які зняли 67 режисерів з 24 країн. Картини в оригіналі зняті 19 мовами, включно із зовсім рідкісними – так, наприклад, у стрічці «Touki Bouki» говорять сенегальською діалектом волоф.

Загалом в рейтингу перемагає французька мова – нею зняті 27 фільмів. Далі слідують китайська (12) і італійська (11) мови.

Тут варто зауважити, що на 73 місці – фільм «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, який був знятий у Одесі, Києві та Харкові. Його прем’єра відбулася 6 січня 1929 в українській столиці.

Ось цей рейтинг:

100. Пейзаж в тумані (Теодорос Ангелопулос, 1988)

99. Попіл і алмаз (Анджей Вайда, 1958)

98. In the Heat of the Sun (Цзян Вень, 1994)

97. Смак вишні (Аббас Кіаростамі, 1997)

96. Шоа (Клод Ланцман, 1985)

95. Хмари, що пливуть (Мікіо Нарусе, 1955)

94. Where Is the Friend’s Home? (Аббас Кіаростамі, 1987)

93. Запали червоний ліхтар (Чжан Імоу, 1991)

92. Сцени з подружнього життя (Інгмар Бергман, 1973)

91. Чоловічі розбірки (Жюль Дассен, 1955)

90. Хіросіма, любов моя (Ален Рене, 1959)

89. Сунична галявина (Інгмар Бергман, 1957)

88. Повість про пізню хризантему (Кендзі Мідзогуті, 1939)

87. Ночі Кабірії (Федеріко Фелліні, 1957)

86. Злітна смуга (Кріс Маркер, 1962)

85. Умберто Д. (Вітторіо де Сіка, 1952)

84. Скромна чарівність буржуазії (Луїс Бунюель, 1972)

83. Дорога (Федеріко Фелліні, 1954)

82. Амелі (Жан-П’єр Жене, 2001)

81. Селін і Жюлі зовсім забрехалися (Жак Ріветт, 1974)

80. Забуті (Луїс Бунюель, 1950)

79. Ран (Акіра Куросава, 1985)

78. Тигр, що крадеться, дракон, що зачаївся (Енг Лі, 2000)

77. Конформіст (Бернардо Бертолуччі, 1970)

76. І твою маму теж (Альфонсо Куарон, 2001)

75. Денна красуня (Луїс Бунюель, 1967)

74. Божевільний П’єро (Жан-Люк Годар, 1965)

73. Людина з кіноапаратом (Дзига Вертов, 1929)

72. Жити (Акіра Куросава, 1952)

71. Щасливі разом (Вонг Карвай, 1997)

70. Затемнення (Мікеланджело Антоніоні, 1962)

69. Любов (Міхаель Ханеке, 2012)

68. Казки туманного місяця після дощу (Кендзі Мідзогуті, 1953)

67. Ангел-винищувач (Луїс Бунюель, 1962)

66. Страх з’їдає душу (Райнер Вернер Фассбіндер, 1973)

65. Слово (Карл Теодор Дрейер, 1955)

64. Три кольори: Синій (Кшиштоф Кесьлевський, 1993)

63. Весна в містечку (Фей Му, 1948)

62. Touki Bouki (Джибріл Діоп-Мамбетов, 1973)

61. Керуючий Сансё (Кендзі Мідзогуті, 1954)

60. Презирство (Жан-Люк Годар, 1963)

59. Іди і дивись (Елем Климов, 1985)

58. Мадам де … (Макс Офюльс, 1953)

57. Солярис (Андрій Тарковський, 1972)

56. Чунгкінгскій експрес (Вонг Карвай, 1994)

55. Жюль і Джим (Франсуа Трюффо, 1962)

54. Їж, пий, чоловік, жінка (Енг Лі, 1994)

53. Пізня весна (Ясудзіро Одзу, 1949)

52. Навмання, Бальтазар (Робер Брессон, 1966)

51. Шербурзькі парасольки (Жак Демі, 1964)

50. Аталанта (Жан Віго, 1934)

49. Сталкер (Андрій Тарковський, 1979)

48. Вірідіана (Луїс Бунюель, 1961)

47. 4 місяці, 3 тижні і 2 дні (Крістіан Мунджіу, 2007)

46. Діти райка (Марсель Карне, 1945)

45. Пригода (Мікеланджело Антоніоні, 1960)

44. Клео від 5 до 7 (Аньєс Варда, 1962)

43. Красива робота (Клер Дені, 1999)

42. Місто Бога (Фернанду Мейрелліш, Катя Лунд, 2002)

41. Жити (Чжан Імоу, 1994)

40. Андрій Рубльов (Андрій Тарковський, 1966)

39. Крупний план (Аббас Кіаростамі, 1990)

38. Яскравий літній день (Едвард Янг, 1991)

37. Віднесені примарами (Хаяо Міядзакі, 2001)

36. Велика ілюзія (Жан Ренуар, 1937)

35. Леопард (Лукіно Вісконті, 1963)

34. Небо над Берліном (Вім Вендерс, 1987)

33. Час розваг (Жак Таті, 1967)

32. Все про мою матір (Педро Альмодовар, 1999)

31. Життя інших (Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк, 2006)

30. Сьома печатка (Інгмар Бергман, 1957)

29. Олдбой (Пак Чхан Ук, 2003)

28. Фанні і Олександр (Інгмар Бергман, 1982)

27. Дух вулика (Віктор Ерісе, 1973)

26. Новий кінотеатр «Парадізо» (Джузеппе Торнаторе, 1988)

25. Один і два (Едвард Янг, 2000)

24. Броненосець «Потьомкін» (Сергій Ейзенштейн, 1925)

23. Пристрасті Жанни д’Арк (Карл Теодор Дрейер, 1928)

22. Лабіринт фавна (Гільєрмо дель Торо, 2006)

21. Розлучення Надера і Сімін (Асгар Фархаді, 2011)

20. Дзеркало (Андрій Тарковський, 1974)

19. Битва за Алжир (Джилло Понтекорво, 1966)

18. Місто скорботи (Хоу Сяосянь, 1989)

17. Агірре, гнів божий (Вернер Херцог, 1972)

16. Метрополіс (Фріц Ланг, 1927)

15. Пісня дороги (Сатьяджит Рай, 1955)

14. Жанна Дильман, набережна Комерції 23, Брюссель 1080 (Шанталь Акерман, 1975)

13. M (Фріц Ланг, 1931)

12. Прощай, моя наложниця (Чень Кайге, 1993)

11. На останньому диханні (Жан-Люк Годар, 1960)

10. Солодке життя (Федеріко Фелліні, 1960)

9. Любовний настрій (Вонг Карвай, 2000)

8. Чотириста ударів (Франсуа Трюффо, 1959)

7. Вісім з половиною (Федеріко Фелліні, 1963)

6. Персона (Інгмар Бергман, 1966)

5. Правила гри (Жан Ренуар, 1939)

4. Расемон (Акіра Куросава, 1950)

3. Токійська повість (Ясудзіро Одзу, 1953)

2. Викрадачі велосипедів (Вітторіо де Сіка, 1948)

  1. Сім самураїв (Акіра Куросава, 1954)
31 Жовтня 14:00
кіно
Найцiкавiше на сайтi

Слухати видовище: Алла Загайкевич пояснює видатні саундтреки світового кіно

24 Січня 2018

Алла Загайкевич – українська композиторка, що поєднує роботу в жанрах симфонічної, камерної опери та сучасному медіа-мистецтві. Крім того, вона є авторкою музики до багатьох українських фільмів, серед яких «Мамай», «Поводир», «Жива ватра», – і до того ж володаркою «Золотої Дзиґи» від Української кіноакадемії в номінації «Найкращий композитор» за останній. Для Platfor.ma вона аналізує музику в кінематографі, що вразила та вплинула на неї найбільше.

На музику в кіно, чесно кажучи, ніколи не звертала особливої уваги. Хоча кіно любила змалку – в центрі Рівного був великий кінотеатр «Жовтень» (а ще – «ім. Шевченка», «Аврора”, «Партизан») тому ми з сестрою майже кожної неділі сиділи перед великим екраном.

Саме вона мене витягла влітку перед вступним іспитом у музучилище подивитися «Сталкер» Тарковського. Напевно, це й був той перший фільм, де я відчула, як може працювати музика, особливо – електронна музика. Пізніше зрозуміла, що роботи Едуарда Артем’єва в кіно – зразок справжньої професійної відданості: вони завжди оригінальні, в них немає й натяку на «жанрову референтність», яку часто помічаємо в сучасному «продюсерському» кіно.

Яскравий приклад – сцена переїзду на дрезині в Зону. Саме музичні засоби забезпечують нам відчуття переходу в іншу реальність.

З інших чудових робіт Артем’єва у фільмах Тарковського – океан у фільмі «Соляріс».

Welcome to Hollywood: як українець зняв у США незалежне кіно зі світовими зірками

Дженсен Ноен (справжнє ім’я – Євген Ножечкін) народився і почав знімати кіно в Україні, але з 2014 живе у Лос-Анджелесі. Там режисер вже встиг попрацювати над рекламами та кліпами світових зірок: Jay Z, Khalid, Брайсона Тілера та інших. Зараз Дженсен завершує підготовку до виходу свого повнометражного дебюту – The Perception, в якому знялися Ерік Робертс та зірка Instagram (майже 7 млн підписників!) Нік Бейтман. Platfor.ma поговорила з режисером про те, що це за проект, як незалежному митцю пробитися в Голлівуд, та про те, в чому українська кіноіндустрія не поступається світовій.

– Що представляє собою сучасний Голлівуд зсередини? Це місце, де знімають в основному високобюджетні блокбастери чи все ж є шанс для незалежного кіно?

– Як місто він майже нічим не відрізняється від інших. Мені здається, просто у тих, хто тут не був, уявлення про нього трохи перекручене. У мене не було помилкового уявлення про Голлівуд, тому не можу сказати, що що-небудь мене тут серйозно вразило.

Що важливо розуміти про Голлівуд – це те, що з різних кінців планети мільйони людей приїжджають сюди з єдиною метою – працювати в сфері кіно. У всіх них є своя мрія, але тільки у одиниць виходить пройти цей шлях до кінця і досягти успіху.

При цьому всі хочуть працювати з великими студіями і робити велике кіно, навіть ті, хто декларує жагу до незалежності і більш артових проектів. Але, щоб прийти до цього, потрібно подолати великий шлях, і, звичайно ж, немає однозначної інструкції того, як це зробити. Один з можливих шляхів, яким особисто я й пішов, – це незалежне кіно. Воно нібито розвинене, але насправді дуже мало проектів, які дійсно привертають увагу і інтерес дистриб’юторів, аудиторії і студій.

– Що значить знімати незалежне кіно в голлівудських реаліях? Як це виглядає на прикладі вашого фільму?

– В першу чергу, це вимагає великої самоорганізації, планування, терпіння і – що дуже важливо – відмінних якостей спілкування і нетворкінгу. Потрібно зібрати разом сотні складових – саме це було найбільшою складністю у моєму проекті.

– А як виглядає звичайний день режисера, який знімає незалежний фільм?

– На етапі підготовки, який у нас зайняв близько п’яти місяців, були постійні зустрічі, репетиції, кастинги, співбесіди, наймання людей. Безупинний процес, в якому я намагався знаходити час, щоб хоч іноді включати творчу півкулю і обмірковувати історію, яку я хотів розповісти. Я постійно дописував і переписував сценарій. Мій день починався з того, що я витрачав годину-дві на те, щоб перечитати сценарій і написати всі свої правки, які далі ми втілювали зі сценаристом протягом цього дня. Саме в цей час я придумав зовсім інший початок і кінцівку до фільму, кілька нових персонажів і структуру в цілому.

Під час зйомок, які у нас зайняли трохи більше трьох тижнів, часу не було ні на що, крім самих зйомок. Цей процес пролетів як один день, без зупинки, і зараз мені навіть складно пригадати якісь конкретні факти. Здається, під час подібних проектів мозок просто абстрагується від усього стороннього.

Я з самого початку розумів, що на цьому проекті у мене не вийде проявити все своє творче бачення – через великі обмеження і через те, що мені в першу чергу потрібно бути організатором цього всього. Задача – як в умовах великого пресингу, проблем і обмежень зробити найкраще, що ти тільки можеш, щоб показати, що ти можеш довести проект до кінця, зробити його якісно і щоб наступний твій фільм вже фінансувала велика студія і ти міг повністю займатися тільки творчістю.

– Розкажіть про відмінності у зйомках кліпів та повноцінної стрічки. Що стало для вас найбільшим сюрпризом?

– Безумовно, це робота з акторами і їх гра. Скажу чесно, що після зйомок фільму кліпи стали для мене чимось схожим на роботу фотографів – це просто візуальні образи, в яких майже немає підтексту і глибини. Працюючи над фільмом, я зміг повністю відчути, що значить робота як режисера, так і драматурга і сценариста. У фільмі настільки багато шарів і деталей, що потрібно дуже тонко розуміти, що саме потрібно в певній сцені і як над цим працювати з акторами.

– До речі, як ви залучили до фільму цих акторів? Як вдалося зацікавити Ніка Бейтмана та Еріка Робертса?

– Знову ж таки, це все вміння домовлятися і розуміння того, як працює цей бізнес. Скажу чесно, мені дуже пощастило роздобути таких акторів для дебюту.

З Ніком ми знайомі дуже давно, до The Perception нам вдалося попрацювати над проектом Gambit, який навів багато галасу в інтернеті (мільйони переглядів, сотні статей від купи видань в тому числі таких гігантів, як TMZ). Через якийсь час я почав підготовку до The Perception і запропонував йому роль в цьому фільмі, на що він з радістю погодився.

На роль агента головного героя, яку врешті зіграв Ерік Робертс, я спочатку дуже хотів взяти Джонатана Бенкса, але через розбіжності у графіках нам довелося шукати когось іншого. Ми зробили кастинг і, що дивно, агент Еріка сам запропонував нам його кандидатуру. Він прийшов на проби й ідеально підійшов на роль цього персонажа.

– Розкажіть про співпрацю з музичними зірками, наприклад, про Джей Зі?

– Спочатку я приїхав в США знімати саме музичні відео і робота з музикантами – це завжди було моє. Мені було дійсно легко з ними спілкуватися, розуміти, що саме їм потрібно. Наші або західні – для мене не було великої різниці на персональному рівні – всі вони врешті-решт звичайні люди і спілкування з ними не є чимось особливим. Що примітно – зазвичай чим більш популярний музикант, тим більш він скромний і відкритий.

Робота з артистами будується по одній і тій же структурі – крім того, що їм має подобатися те, що ти вже робиш, у тебе є тільки один шанс запропонувати їм своє бачення їхньої музики. І якщо ця пропозиція його зачепить, то починається плідний тандем, в якому я намагаюся ще глибше відчути артиста і те, що він вклав в конкретну пісню. Так було з усіма великими артистами, з якими я працював, в тому числі і Jay Z.

 

Здавалося би, зв’язки і гроші можуть щось вирішити, але вони працюють тільки в короткостроковій перспективі. Після першого ж проекту всі розуміють, наскільки ти талановитий, чи можеш ти довести до кінця почате і чи варто з тобою працювати далі.

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR

Зніміть це негайно: книги, сайти та курси, з якими ви станете кращим фотографом

Традиційно 12 липня по всьому світу відзначають День фотографа – свято навіть затверджене Папою римським на честь святої Вероніки – покровительки фотографії. За іншою версією, на вибір святкування вплинув день народження засновника компанії Kodak – Джорджа Істмена. Як би там не було, Platfor.ma разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти» створили креативну підбірку ресурсів, щоб навчитися, набратись досвіду, віднайти власний стиль та подивитись на світ крізь призму об’єктива.

Світлана Пожарська «Фотомастер»

У цій книзі видатна представниця художньої фотографії ділиться міркуваннями про природу фотографічної майстерності, композиційні видіння, те, як народжується фотообраз, а також про те, що таке авторський стиль. Підходить як аматорам – мінімум технічної та наукової термінології, так і фанатам рідкісних світлин з архівів.