Автор Ріана Абдулаєва

«Красиво лише здалеку»: чиновники, архітектори, митці, девелопери про наші міста

У вересні в рамках річної мистецької програми Kooperativ та Port.agency провели дискусію на тему “Креативність і контроль: міський простір як досвід”. Експертами запросили архітектора Сергія Махна, представницю департаменту культури КМДА Діану Попову, художника Олексія Золотарьова та креативного директора компанії Saga Development Антона Фрідлянда. Platfor.ma публікує найцікавіші моменти про відповідальність за міський простір, зв’язок бізнесу і мистецтва та київську урбаністику.

Діана: Тут не може бути чіткої відповіді. З одного боку, є державні органи влади, які ставлять підписи, з іншого – архітектори і митці, які ці об’єкти створюють, і третя сторона — суспільство. В ідеальній картині світу голос громадськості має бути визначальним, проте це утопія. 

Інколи люди обурюються через абсолютно прийнятні речі. Наприклад, Театр на Подолі або статуя “Протистояння” Олексія Золотарьова — це дійсно хороші об’єкти, які люди агресивно критикували. Оскільки рівень освіти в нас досить низький, не всі розуміють і сприймають мистецтво. 

Фінальне рішення залишається за чиновниками — ми беремо на себе відповідальність, ставлячи підпис. Весь бруд спочатку зливається на нас, а вже потім страждає художник. На базовому рівні всі митці в нашому суспільстві відчувають себе маргіналами, це стало причиною герметичності мистецького простору. Художники створюють бульбашку, де їм комфортніше існувати, тому що у широкому публічному просторі люди ще не мають “полички” у свідомості, но яку можна сучасне мистецтво покласти. Воно викликає відторгнення.  

Сергій: Я згадую Театр на Подолі і мені стає боляче, що ми живемо в просторі, де люди не здатні сприймати мистецтво. Мені на місці Олега Дроздова (український архітектор, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners і Kharkiv School of Architecture, автор проєкту театру. – Platfor.ma) було б дуже неприємно. 

Я будую приватну архітектуру, мені не треба ні від кого вислуховувати критику, особливо від людей, які на цьому не розуміються.  

Але чому відбувається так, як відбувається? Хто відповідальний за те, як виглядає наше місто? Забудовники? Влада? Архітектори? Ми з вами, кожен із нас. Місто зміниться, коли кожен візьме на себе відповідальність за те, що відбувається. Створюючи той чи інший проєкт, я беру на себе відповідальність. І сьогодні я беру на себе відповідальність і за те, як виглядає моє місто. 

Антон: Є значна відмінність музейного мистецтва від мистецтва у міському просторі: людина може піти на виставку або не піти — в неї є вибір дивитися чи не дивитися. Коли об’єкт розташований на вулиці, цього вибору немає. Конфлікт і дискусія — це добре. Абсолютно нормально, коли щось подобається, а щось ні. Неможливо змусити людину полюбити мистецтво. Я вважаю, ця тема має знаходитися в дискусійній площині, втім, не нормально, якщо людина шкодить, руйнує і поводить себе агресивно.

Олексій: Я хотів би наголосити на позитивному моменті, що ми є свідками дорослішання нашого суспільства. В мене є велике сподівання, що я побачу ту Україну, про яку мрію. Дорослішання —  це відповідальність за власні дії. Коли опиняєшся на вулицях європейських країн, дуже рідко можна побачити якісь випадкові об’єкти. В нас таке відбувається доволі часто. 

Наприклад, зараз у Львові на площі біля оперного театру будують фонтан, який місто прийняло у подарунок. Люди шоковані. Не все треба приймати в дар, важливий критерій —  це доречність, і такі питання треба добре обмірковувати.