В Україні у багатьох досі є відчуття, що культура – це щось розважальне. Культурна подія – ну, можна завітати, коли є вільний час. Ось наука, наприклад, – це важливо, тому що від неї залежать нові технології, медицина і тривалість життя. Але це розуміли не завжди. До Ньютона вона, за великим рахунком, була на службі в релігії. А люди в основному варили зілля з очей овець і крові незайманих, щоб вилікуватися від усіх хвороб. І тільки за останні років 200, як тільки користь науки, якщо посилатися на теорію Юваля Ноя Харарі, стала зрозумілою спочатку імперіям, а потім великим корпораціям, вони пояснили цю користь суспільству. Але нам може здаватися, що ми це знали завжди.

Так ось з культурою цього не сталося. Ніхто не пояснив людям, що вона першорядна. І з часом вона стала чимось маргінальним або навпаки елітарним у світі, де люди в основному виживають. Виник конфлікт, пов’язаний із тим, що для виживання культура ніби не дуже й потрібна.

Але ж те, що нас відрізняє від тварин – свідомість, здатність вигадувати і творити, – є побічним ефектом розвитку мозку людини. Все, що стоїть за рамками практичних речей, але при цьому формує загальний міф, і називається культурою. І якби потреби створювати не було, то не було б архітектури, музики і мистецтва. А значить, не було б навколишнього світу таким, як ми його знаємо. І в цьому розумінні, подобається нам це чи ні, мистецтво у вузькому сенсі і культура в широкому є такими ж базовими речами, як їжа і безпека.

Тут, звичайно, можуть набігти з аргументами апостоли Маслоу. Але штука в тому, що можна побудувати іншу піраміду, де людина, яка ніколи не слухала музику і не поділяє з жителями свого регіону загальні міфи, – тобто те, на чому, власне, формується ідентичність – і не людина зовсім, а просто тіло, яке так само потрібно годувати і оберігати від зовнішніх небезпек. Але чи має це тіло хоч щось спільне з тим, як себе мислить особистість, – велике питання.

Йоркширський скульптурний парк. Фото: ysp.org.uk

Вже декілька років я займаюся в Україні культурними проектами. Все, що ми робимо з моєю командою, побудоване на цьому фундаменті, на чіткому уявленні про те, що культура – це база для визначення особистості людини, а не концерт Олі Полякової або просто красиве зображення на стіні в музеї.

У якийсь момент нас почало виносити в публічний простір. Нам стало цікаво працювати саме у відкритому полі, отримувати живі реакції. Коли ти запираєшся в галереї або ще якійсь інституції, то ніби перебуваєш в лабораторних, стерильних умовах і в них можеш дозволити собі все що завгодно, не боячись реакції глядача. Виходячи ж у публічний простір, ти відразу отримуєш потужний відгук. Людям може подобається те, що ти робиш, чи ні, але вони в будь-якому разі включаються. Тому що це їхній простір, вони відчувають себе зобов’язаними відреагувати. Це дає велике поле для взаємодії та обговорення. Як на мене, в публічному просторі працювати набагато цікавіше.

Одне з найяскравіших вторгнень культури в публічний простір – це скульптурні парки. Я була в декількох із них, і це завжди не просто сад з деревами і лавками. Скульптурний парк – це зазвичай масштабна виставка, де ти як глядач вчишся заново взаємодіяти з твором мистецтва. По-перше, часто це значні і незвичайні речі. Вони змінюють простір, пропонують тобі якусь історію. На відміну від «Мони Лізи», навколо якої сотня людей з камерами, тут ти можеш безпосередньо бути з твором. Часто – один на один. Це просто інший досвід. Досвід, який нероздільно пов’язаний з гострим естетичним і емоційним переживанням. Досвід, який може тебе змінити.

Ми – гомо сапієнс, найбільша «нація» на землі. Так само, як уран – нестабільний елемент, гомо сапієнс – нестабільна тварина. Як купа елементів урану можуть спричинити атомний вибух, точно так само, якщо з’єднати разом безліч людей, можна отримати вибух людський.

Сьогодні нас майже 8 млрд, і своєрідні хімічні реакції між людьми відбуваються дуже швидко. Але хай навіть ми можемо передбачити сам вибух, це не означає, що ми можемо прогнозувати його наслідки. Я бачу два потенційних наслідки – в наступні два століття ми або знищимо себе, або покращимо до рівня богів. 

Я говорю це в буквальному сенсі. Штучний інтелект і біотехнології зараз дають нам можливості, які раніше вважалися дивом. Зокрема – можливість моделювати і створювати життя. Як в Біблії бог створював тварин, рослини і людей відповідно до його побажань, так і ми сьогодні вивчаємо, як створювати тварин, рослини і навіть людей, згідно з нашими бажаннями.

Найважливішим продуктом економіки XXI століття будуть не двигуни, не текстиль і навіть не зброя. Найімовірніше, це буде тіло, мізки і розум.

Це стане не тільки найбільшою революцією в історії. Взагалі-то це стане найбільшою революцією в біології з того моменту, як 4 млрд років тому на Землі з’явилося життя.

За цей час в базових правилах гри під назвою життя нічого фундаментально не змінилося. Ти був або амебою, або динозавром, або помідором, або людиною. Люди зроблені з органічної тканини, тому, як і все живе, ми підпорядковувалися правилам органічної біохімії. І всім нам можна було еволюціонувати лише за допомогою природного відбору.

Але в XXI столітті є висока ймовірність того, що природний відбір буде замінений дизайном розуму, який стане головною рушійною силою еволюції життя.

Життя може вийти за рамки органічної реальності. Ми вже готові до того, щоб навчитися створювати неорганічні форми життя. Через чотири мільярди років органічного життя, заснованого на природному відборі, ми заходимо в еру неорганічного. І по дорозі наш вид – гомо сапієнс – цілком ймовірно, просто зникне. Тому що ми змінимо самі себе. Через 200 років на цій планеті будуть домінувати істоти, які відрізняються від нас так само сильно, як ми відрізняємося від шимпанзе.

Сьогодні ми все ще маємо спільні з мавпами структуру тіла, фізичні можливості та навіть деякі ментальні патерни. Але через кілька сотень років біотехнології можуть змінити наші тіла і розум.

Який вид нових істот буде жити на цій планеті? В якому напрямку стане розвиватися еволюція? Ніхто точно не знає, але від вибору, який кожен з нас зробить в найближчі роки, залежить те, де саме ми опинимося.

Ми будемо обирати, що краще для кооперації різних людей або для країни, в якій ми живемо, або для всього нашого виду, або навіть для всього живого на землі.

В Украине все не очень просто с памятниками. Годами на наших землях скульптура служила целям прославления политических лидеров и значимых для государства людей. Сейчас идет  процесс декоммунизации, когда многие из этих монументов уничтожаются. Арт-менеджерка Катя Тейлор рассказывает свежую историю о том, как Энгельс оказался не нужен в Украине, но пригодился в Англии – и делает из этого ряд выводов.

Скульптура, как и все визуальное искусство, долгое время было на службе либо у церкви, либо у знати. Если говорить про Украину, то преимущественно у церкви. Именно из религии родом, например, выдающийся скульптор Пинзель – авангардный по форме, но глубоко традиционный по сути.

Уже ХХ веке с приходом коммунизма произошло еще одно слияние скульптуры и памятника. Точнее, памятник целиком поглотил скульптуру. И получилось так, что украинские города заполнились новыми истуканами, которым должен поклоняться народ.

Конечно, памятники государственным деятелям существуют везде. Просто в странах без коммунистического прошлого в процентном соотношении их не 100, а, скажем, 20. И они стоят в историческом центре городов, там, где им и место. Но не на каждой площади и не в каждом сквере.

Тем не менее, всех этих забронзовевших политических лидеров нельзя просто вычеркнуть из истории. Просто потому что уничтожение чего-либо не уничтожает болезненное воспоминание. С коллективной памятью нужно не бороться, а переосмыслять.

Пожалуй, хорошим примером будет недавняя история про памятник Энгельсу. В Манчестере ежегодно проходит международный кинофестиваль. В рамках этого форума британский художник и номинант на престижнейшую Turner Prize Фил Коллинз решил, что в городе должен стоять памятник Энгельсу. Просто потому что последний много времени прожил в Манчестере и оставил там немалый след.

Энгельса искали по всему СНГ. Нашли в Украине. По документам памятник, разумеется, давно списали, но до демонтажа как-то не доходили руки. Декоммунизация – это, конечно, хорошо, но если денег на это не дают, то пусть стоит. Вот так и возвышался Энгельс посреди центральной площади небольшого украинского села, горделиво скрестив руки и свысока смотрел на жителей. Жители взаимностью не отвечали – на Энгельса им было плевать.

Фил Колинз был намерен дать ему вторую жизнь. И тут внезапно оказалось, что памятник очень всем нужен. Что он культурное достояние и нужно пройти тысячу процедур, чтобы его вывезти. В общем, бюрократия пустилась в цыганский пляс. А Коллинз все не мог понять – как это так, что вчера это было никому не нужно, а сегодня уже чуть ли не на место Ленина на бульваре Шевченко его грозятся умостить.

В итоге стало понятно, что с иностранца особо взять нечего. Все нужные разрешения ему выдали и он,вместе с Энгельсом благополучно уехал в Манчестер. И сегодня стоит Энгельс в центре города, на красивой площади, радует британцев. Надо сказать, они на него смотрят совсем иначе. С точки зрения истории и его вклада в развитие города. Да и просто они привыкли иначе смотреть на культурное наследие и культурное бытие – критически.

Это, может быть, единственное и самое главное, чего требует от зрителя искусство. Мыслить критически. Не поклоняться, не осуждать, не боготворить и не ненавидеть. А просто осмыслять искусство и культуру как другую реальность. В которой то, что перед тобой, находится изначально за рамками обыденного, а значит, ты пришел учиться и воспринимать, а не возмущаться, независимо от того, нравится тебе или нет.

Будет преувеличением сказать, что все британцы или французы такие интеллектуалы. Несомненно, есть множество людей, которые, как и многие украинцы, не хотят воспринимать искусство. Но я именно о советской традиции, которая даже из самых светлых голов попыталась выбить критическую мысль.

По моему личному мнению, декоммунизация, сконцентрированная только на уничтожении и блокировании любых воспоминаний – не самый лучший способ бороться с наследием и коллективной памятью. Все это нужно изучать, документировать, рефлексировать и переосмыслять. А потом использовать. Вы не ослышались. Строить на этом туристические маршруты и признать, наконец, что это часть нашей истории, болезненная, трагическая, но часть. Открыть музей диссидентства, музей ГУЛАГа, музей пропаганды. И так далее. Если вы посмотрите на опыт Будапешта с их Музеем террора, то поймете, что это единственно верный путь. Потому что с травмой нужно работать, а не забивать ее на дно подсознания.

Мне кажется, что проблема совсем не в памятниках, которые стоят, и не в пьедесталах, которые от них остались. Мы все еще очень боимся непонятного, а значит абстрактного, свободного, того, что может понравиться далеко не всем. Но мировой опыт показывает, что скульптура или другое публичное искусство может не только менять облик места, но придавать ему новые смыслы.

Американському фізику та інженеру Мартіну Куперу 89 років. У 1973 році він здійснив перший в історії дзвінок з мобільного телефона Motorola, який сам і сконструював – причому подзвонив не аби кому, а конкурентам з Bell Laboratories. Platfor.ma поговорила з винахідником мобільного Мартіном Купером про те, що він думає про тотальну перемогу телефонів по всій планеті і чому в його сім’ї мало згадували про українське коріння.

– У вашій родині якось згадували українське минуле? Залишилося взагалі хоч що-небудь з тих часів?

– Те, що пережила моя родина, особливо те, що зазнала родина моєї мами, – все це було не дуже приємно. Батько жив у Сквирі, гадаю, це містечко донині існує, біля Києва. А мама жила в селі Павлиш (селище міського типу Онуфріївського району Кіровоградської області. – Platfor.ma). Вони поїхали з України під час революції 1917-го року. Мені трохи соромно нічого не знати про ті місця, але вони, гадаю, все ж вплинули на мене.

В ті часи там було багато армій. І були козаки. Саме ці люди нападали на Павлиш і тероризували його мешканців. Тому зрештою мій дідусь вирішив, що терпіти далі вже нікуди. Він зібрав усі гроші, купив на них коней й кілька возів, до нього приєдналися інші люди з села, й вони разом подалися в західну Європу. Зрештою продали це все й пересіли на потяг до Брюсселя, а звідти вже дісталися Канади. Ось як моя мати з родиною опинилася тут.

А батько емігрував окремо. Він приплив на кораблі з Гамбургу. Вони з мамою до того не були знайомі, зустрілися в Вінніпегу. Оскільки їм було важко згадувати те, що вони пережили, вони рідко розмовляли про те зі мною. Мати одного разу розповіла, як врятувалася: вона йшла по вулиці, як раптом в село, розмахуючи шаблями, увірвалися козаки. Щоб сховатися, вона просто пірнула у якусь калюжу на узбіччі. Мати ніколи не розмовляла зі мною ні українською, ні російською, і не любила згадувати про ті події.

– Є чудова історія про те, що перший в історії дзвінок з мобільного ви зробили інженерам з конкуруючої компанії. А ви пам’ятаєте, як прокинулися і заснули в той день? Він був дійсно особливим?

– Так, добре пам’ятаю, то був один з найцікавіших днів мого життя, оскільки ми дещо таки запланували. Спочатку ми збиралися виступити по телебаченню в головній програмі країни – «Доброго ранку, Америко».  Отже, я прокинувся натхненний, аж раптом мені подзвонили й сказали, що виступ по телебаченню скасовано, бо сталося щось нібито важливіше, ніж винайдення мобільного телефону. Спочатку наші піарники дуже засмутилися, але потім влаштували зустріч з іншим журналістом. Домовилися про інтерв’ю на нью-йоркському радіо.

Коли я дзвонив конкурентам у присутності репортера, я відчував себе трохи актором. Ми зустрілися з журналістом на вулиці біля готелю Хілтон в Нью-Йорку. Така ідея продемонструвати мобільний телефон мені дуже подобалася. Бо справді, трохи по-дурному було б сісти десь в кімнаті й показувати можливості мобільних. В тому й річ, що мобільний, тобто, вільний бути де завгодно. Мобільність, так? Тому мені дуже сподобався такий спосіб демонстрації.

Ми прагнули зупинити AT&T в їхніх планах створити нову систему, яку вони збиралися застосувати для телефонів в автомобілях. Уявіть: ми сто років сиділи, наче у пастці, у своїх домівках, в офісах, залежні від телефонних дротів, підключених до стін. А тепер вони захотіли загнати  нас ще в одну пастку – в наші автомобілі. Ми були страшенно проти такої ідеї.  Але вони були однією з найбільших компаній у світі, а ми – всього лише дуже маленькою чиказькою фірмою. Отже, якось ми мали переконати уряд, що AT&T  помиляються, а ми маємо рацію, і майбутнє за технологіями персональної комунікації через пристрій, який згодом почав називався мобільним телефоном.

Але історія про мобільний не починається з самого мобільного. Все почалося з того, що ми зрозуміли важливість персональної комунікації. А допомогли нам це зрозуміти наші споживачі.

Один із керівників чиказької поліції розповідав: вони мали серйозні проблеми через те, що патрульні могли зв’язуватися з центральною службою тільки в салоні авто. Але ж коли поліцейський сідав у машину, він покидав людей. Було дуже важливо знайти спосіб, що дав би можливість патрульному зв’язуватися з центром і залишатися з іншими. Врешті офіцери чиказької поліції стали першими, хто використав наші телефони. Тоді ми точно збагнули, що майбутнє – за персональною комунікацією. Не за телефонами в авто.

– Чому в масштабне комерційне використання перший мобільний вдалося відправити лише через десять років?

– Наш найперший телефон ми змайстрували вручну, в ньому було багато складових.  Коли я стояв і розмовляв з репортером, то весь час думав: «Хоч би все працювало!» Прилад, що я тримав у руках, годі було відтворити – він був унікальний. Тому ми витратили роки на те, щоб створити технологію, яку можна практично відтворювати. Отже, це було перше наше завдання.  Друга проблема – хто буде забезпечувати обслуговування? Наш уряд мав знайти операторів, а зробити це було дуже важко. В ті часи ніхто навіть не уявляв, що в майбутньому це буде потрібно.

Це тільки зараз очевидно, що мобільні дійсно потрібні людям. Але ви не можете уявити, як було колись. Одного разу я розмовляв із товаришем з Великобританії. «Може вам, американцям, – казав він, – щось таке й стане в нагоді, але ми, брити, дуже консервативні, переносний телефон знадобиться від сили десятьом тисячам лондонців». Бачите, мав змінитися весь спосіб мислення. А сьогодні тільки в самому Лондоні працює, мабуть, десять мільйонів телефонів. Словом, тоді не всі могли збагнути важливість мобільних телефонів.

– Яким ви бачите майбутнє дистанційного людського спілкування? Можливо, майбутнє за науковою телепатією?

– Дещо передує винайденню телепатії. Передусім, я думаю, ми ще перебуваємо на самому початку відкриття того, що мобільні телефони можуть робити. Зараз найбільша проблема в тому, як ми взаємодіємо з комп’ютерами та телефонами. Тобто незручність в тому, що ми набираємо текст, ­– а я, наприклад, жахливо друкую, – або промовляємо вголос. Це дуже неефективно. Тому перед тим, як перейти до так званої телепатії, гадаю, ми повинні зрозуміти, як безпосередньо зв’язати мозок із комп’ютером і телефоном. Тоді ми зможемо набагато ефективніше взаємодіяти з приладами.

Щодо самого телефону: ми вже вклали в нього все, що можна, щоб зробити з нього універсальний пристрій, і гадаю, дещо перегнули палку. Бо універсальний пристрій, що вміщує все для всіх, зрештою стає не дуже корисним. Він виявляється усередненим, компромісним. Думаю, налаштування під потреби конкретного споживача – ось майбутнє мобільних. Ваш гаджет повинен мати функції, що потрібні, скажімо, для вашого тіла, – і саме такі функції слід оптимізувати.

До того ж найкращий спосіб розмовляти по мобільному – це помістити портативний пристрій, наприклад, у вухо чи на вухо, або, можливо, імплантувати під шкіру. Ось  так виглядає найзручніший мобільний телефон.

– А як ще ви бачите майбутнє мобільного телефону?

– Нам потрібні пристрої десь такі як Google Glass, але більш досконалі, такі, що поміщаються на поверхні очей. Так ми отримуємо найбільший екран, який коли-небудь хотіли, так ми можемо своїми очима бачити реальність, що надходить через телефонне підключення. Ось це наше майбутнє.

Між іншим, згодом з’являться революційні функції мобільного телефону. Йдеться про завчасне діагностування хвороб, людина зможе дуже рано дізнаватися про проблеми зі здоров’ям, ще коли це не становить загрози. Уявіть: ми постійно аналізуємо стан здоров’я, не раз на рік у лікаря, а постійно і щосекунди. В цьому разі ми виявляємо мікроби, хвороби, загрозливі клітини, і вбиваємо їх ще до того, як вони завдадуть нам шкоди.

Отже, в майбутньому мобiльний телефон має потенціал також знешкоджувати хвороби. Колись навіть і рак. Людина матиме на тілі пристрій, що здатен повідомляти про появу ракових клітин. Як результат, кожен зможе видалити ці клітини ще до того, як вони почнуть загрожувати здоров’ю. Хоч мине, мабуть, ще кілька поколінь, але це станеться.  

Я стою перед вами, как половая тряпка. Ой, то есть я имею в виду, как эстрадная артистка. Спасибо за возможность продолжать мою карьеру в течение 34 лет перед лицом вопиющего сексизма, женоненавистничества, постоянных издевательств и неустанной половой дискриминации.

Когда я только приехала в Нью-Йорк, люди по всему миру умирали от СПИДа. Было небезопасно быть геем и было не круто быть связанным с гей-сообществом. В 1979 Нью-Йорк вообще оказался довольно страшным местом. Только в первый год на меня, например, наставили дуло пистолета. А еще изнасиловали на крыше с ножом, приставленным к горлу. Мою квартиру взламывали и грабили столько раз, что я просто перестала запирать дверь. В последующие несколько лет я потеряла почти всех друзей: кто-то умер от СПИДа, кто-то от наркотиков или пули. Как вы понимаете, все это не только помогло мне стать той женщиной, что сейчас стоит перед вами, но и постоянно напоминало мне, что я уязвима. Самая реальная защита в жизни – это вера в себя.

Я была вдохновлена Дебби Харри, Крисси Хайнд и Аретой Франклин, но моей настоящей музой всегда был Дэвид Боуи. Он воплощал одновременно мужской и женский дух – и это близко мне. Благодаря ему я поверила, что в мире нет никаких правил. И действительно, нет никаких правил. Но только если ты мужчина. Если вы женщина, то для вас правила игры существуют. Они таковы: вам позволено быть милой, привлекательной и сексуальной. Но не слишком сообразительной. Не имейте собственного мнения. По крайней мере, не имейте мнения, которое идет вразрез с общепринятым.

Ты можешь быть для мужчин лишь объектом и одеваться, как шлюха, но ты не распоряжаешься своим поведением. Не делись своими сексуальными фантазиями с миром. Будь тем, кем мужчины хотят тебя видеть. И что еще важнее – будь тем, с кем остальным женщинам будет комфортно и не стыдно находиться рядом.

И, наконец, не старей. Потому что возраст – это грех. Тебя будут за это критиковать, поносить и определенно больше не будут ставить твои песни на радио.

После долгих моральных истязаний меня в конце концов оставили в покое, но лишь потому, что я вышла замуж за Шона Пенна. И пусть бы он засовывал хоть чайную чашку мне в задницу, всем было плевать. Некоторое время меня не рассматривали как угрозу. Несколько лет спустя, когда я была разведена и снова одинока (прости, Шон) – я выпустила альбом «Erotica» и книгу про секс. Я помню заголовок каждой газеты и журнала после этого. Все, что я читала о себе, было убийственным. Меня называли шлюхой и ведьмой. В одном из заголовков меня даже сравнили с сатаной. И я сказала: «Эй, стоп, Принц же бегает по сцене в рыболовных сетях на высоких каблуках, с помадой на губах и голой задницей?» Да, бегает. Но он мужчина. Тогда я впервые поняла, что женщины вовсе не так свободны, как мужчины.

Я мечтала, чтобы у меня были соратницы, которые бы меня поддержали. Известная писательница-феминистка Камилла Палья тогда сказала, что я настраиваю женщин так, чтобы они воспринимали меня как сексуальный объект. И я подумала: «Ага, то есть, если ты феминистка, то должна отрицать сексуальность?» Тогда к черту феминизм. Тогда я феминистка другого рода, плохая феминистка.

Люди говорят, что я безумна. Но мне кажется, самое безумное из того, что я сделала – это то, что я все еще здесь. Майкл умер. Тупак умер. Принц умер. Уитни умерла. Эми Уайнхаус умерла. Дэвид Боуи умер. А я все еще стою. Мне просто очень повезло, и я благословляю каждый следующий день.

Но вот что я бы хотела сказать всем женщинам сегодня. Женщин настолько долго угнетали, что в итоге они решили, будто действительно являются такими, как о них говорят мужчины. Они считают, что должны поддержать мужчину, чтобы все в жизни было как надо. В мире действительно есть очень достойные парни, которым и правда нужна поддержка, но не потому, что они парни, а потому, что они достойные.

Мы, женщины, должны начать ценить наше собственное достоинство и друг друга. Ищите вокруг сильных женщин, дружите с ними, учитесь у них, сотрудничайте с ними, вдохновляйтесь ими, поддерживайте их, просвещайтесь.

На прошлой неделе мне трижды предложили бесплатно сделать разного рода проекты. Бесплатно – потому что они социальные, важные и некоммерческие. Все бы ничего, но некоммерческие, социальные и важные проекты – это и есть моя работа, поскольку творческий сектор – как раз те люди, которые все эти инициативы обслуживают. А слово «социальный» далеко не всегда означает благотворительный и уж тем более волонтерский.

«Смертных грехов не семь, а восемь. Восьмой – работать бесплатно», – так в прошлом году высказался в Киеве Евгений Чичваркин. Но есть в Украине серьезная проблема, когда один человек просит – иногда очень настойчиво – сделать что-то по доброте душевной. Однако таким образом вы просто показываете свое неуважение, и считаете, что ваша идея гораздо значимей, чем работа другого человека.

Вы же не предлагаете вашему стоматологу бесплатно поставить вам пломбу, правда: «Да там работы всего на полчаса, и пломба-то крохотная нужна!» Не приходите в магазин и не пробуете взять бесплатно понравившееся вам платье: «Слушайте, мне не для себя, я в нем буду волонтерить». И платите за такси, даже если едете на нем на благотворительный концерт.

Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

Но при этом у нас вполне вошло в привычку просить дизайнера бесплатно нарисовать сайт, фотографа – поснимать за еду, а журналиста – написать вечерком эссе о своем проекте. Так вот, если мы хотим, чтобы события, выставки, концерты и прочие некоммерческие проекты проходили на высоком уровне – эту работу нужно оплачивать. Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

В понятии креативная экономика ровно половина слов – это «экономика». Если упрощенно, то на Западе все понимают ценность культуры и того, что, в принципе, это такой же сектор услуг, как и любой другой. И когда вы просите художника нарисовать картину, фотографа – напечатать еще одну фотографию, дизайнера – сделать логотип, куратора – устроить выставку, а культурного менеджера – организовать любое событие, то это должно оплачиваться так же, как маникюр в салоне и замена масла на СТО. Почему вы считаете нужным оставлять официанту чаевые, но не воспринимаете идею хотя бы минимально оплачивать труд, который формирует основы вашего эстетического бытия?

Так вот: когда вы предлагаете кому-то сделать что-то бесплатно, помните о том, что:

– Это и есть его хлеб. Он этим зарабатывает, кормит свою семью, детей, оплачивает обучение и жилье. И если он будет регулярно соглашаться делать свою работу бесплатно, то у него не будет еды, семьи, обучения и жилья;

– Работать бесплатно для него равносильно уходить в минус. Потому что он тратит свое время, а значит теряет деньги, которые мог бы заработать, чтобы оплатить все расходы компании и зарплаты своих сотрудников;

– Большинство проектов, которые предлагают художникам /агентам культуры – страшно социальные, мегаважные и останутся в истории. Ваш – не исключение.

Одно дело, если бесплатно поработать просят друзья. Но зачастую в ответ на вопрос о гонораре совершенно незнакомые люди с удивлением разводят руками: «Но ведь вы получите такой пиар и такое промо!» Работать за пиар – штука полезная и хорошая, но только до тех пор, пока не хочется поужинать.

И тогда остается только ждать, когда в магазине или ресторане вас согласятся снабжать едой за эти самые пиар и промо. Предлагать художникам и культурным агентам такое вместо гонорара – это то же самое, что в старые времена подсказать им есть пирожные, если нет хлеба.

За последние два года в Украине очень многое делается бесплатно. Волонтеры и активисты во многом подменили функции государства – и это потрясающий пример единения. Множество культурных и околокультурных событий были организованы только благодаря тому, что разные люди пожертвовали ради этого своими временем и деньгами. Не раз занимались таким и мы с друзьями и коллегами. Но очень важно понимать, что бесплатный труд не должен становиться аксиомой, и неправильно внушать чувство вины за то, что ты выбираешь свой общественно важный проект, а не человека, который просит тебя сделать что-то «за пиар». Помогать можно и нужно, но только тогда, когда у тебя есть на это силы и время, а не тогда, когда тебя к этому насильно подталкивают.

Очень хочется, чтобы все творческие и талантливые люди остались здесь, а не эмигрировали, как это уже происходит, например, с художниками, которые прекрасно отправляются на резиденции за границей, получают западные гранты и постепенно навсегда уезжают туда, где более благополучные условия. Если вы хотите повышать качество культуры здесь – начните с себя, с осознания того, что нужно не просто потреблять, а понимать ценность того, что для вас создают другие. И цените любой чужой труд.