Тибет – найвисокогірніша країна світу, яка цікава ще й тим, що духовний лідер і політичний керівник держави — одна і та сама особа—Далай-лама. Усі Далай-лами від першого до нинішнього вважаються перевтіленням найбільшого співчуття, втіленого в божественній формі—Авалакітешвари. Коли помирає попередній лідер, то він лишає вказівки, де шукати наступного. Для цього організовується спеціальна комісія. Зазвичай така процедура може займати кілька років, далі знайдена дитина проходить тести і вже згодом їде навчатися до монахів і вищих лам. Ця традиція неперервно тягнеться з 14 століття.

Нинішній Далай-лама (справжнє ім’я – Тенцзін Гьямцхо) – чотирнадцятий в лінії передачі. При цьому його духовний шлях йшов крізь війну і втрату Батьківщини. Ще молодим хлопцем він опинився у вирі конфлікту, коли Китай на чолі із Мао Цзедуном окупував Тибет. Зрештою, попри численні переговори (в тому числі особисто з Мао) Тибет так і не був звільнений— Далай-лама і його народ змушені були втікти до Індії.

За час перебування в екзилі він не лише зберіг тибетську культуру і духовні вчення, зробивши ставку на Захід, а й став одним із основних ідеологів миру і співчуття як рушіїв будь-якого прогресу. Та попри те, що Далай-лама офіційно вже не займає політичної посади і на даний час є виключно духовним представником, вплив його слова залишається дуже великим. Саме тому деякі політики відкрито зустрічаються із його святійшеством, а деякі навпаки усіляко уникають прямої взаємодії із ним, боючись китайського гніву.

Далай-лама постійно проводить вчення по всьому світу: від Індії до Сполучених Штатів. Така подія в Ризі відбувалася вже вчетверте і цього разу я долучилася до команди волонтерів, яка зробила цю подію можливою. Величезний критий хол стадіону Сконто з футбольного місця мав перетворитися на затишний простір для духовних вчень. Така задача постала перед більше ніж 100 волонтерами: кожна група займалася своїм сегментом роботи.

Для моєї групи завдання було з нелегких — вперше на ризьких вченнях було вирішено зробити простір для дітей. Хотілося, аби діти не просто бігали залою і заважали батькам слухати, а щоб вони мали змогу займатись творчістю, дитячою йогою, дивитися мультфільми і взаємодіяти між собою.

С точки зрения общественного урбанистического движения Винница – странный город. С одной стороны, ее часто ставят в пример: и трамваи швейцарские сумели бесплатно получить, и wi-fi туда поставить, и плавучий фонтан на обновленной набережной лучший в стране, и маршрутки пару лет назад наполовину сократили.  Проблемы незаконных МАФов здесь нет, а крупный нелегальный рынок в центре города здесь разгоняли едва ли не с водометами. Кстати, предварительно построив альтернативу для частных предпринимателей.

С другой стороны, на всевозможных межрегиональных мероприятиях винничан или нет, или они сидят тихо в уголочке. Здесь почти нет общественно-экспертных обсуждений и инициирования городских проектов жителями. Причина проста – в отличие от почти всех других городов Украины, включая Киев, здесь позитивные нововведения инициируют сами городские власти. Начиная от открытия дверей в трамваях кнопками и заканчивая совершенно новым для Украины подходом к созданию генерального плана города.

С генеральными планами в Украине беда. Советские подходы плановой экономики и просто давно устаревшее видение автомобилецетристских городов с развязками и подземными переходами превращает даже новые проекты генеральных планов в параллельную реальность. Что говорить об идеях пятой линии метро в Киеве и более 60 развязках, подземных переходах на жилых улицах и скандалах с зелеными зонами.

В Одессе разработчики генплана, как и 20-30 лет назад, предлагали прорыть под центром города подземный скоростной трамвай – как раз там, где катакомбы… В Житомире – построить за рекой, текущей в глубоком скалистом каньоне, жилой массив и проложить туда новый мост. Виннице же киевские генпланисты предлагали построить окружную дорогу с двумя новыми мостами. А затем развивать вдоль нее город, растянув коммуникации и обескровив центр. Винничане первыми сказали «стоп» – причем именно городские власти. Как же дела с генпланом в «параллельной реальности», где не проталкивают сомнительные документы в угоду застройщикам?

В условиях, когда в Украине практически нет градостроителей, работающих по современным европейским подходам, винницкая мэрия поступила просто – пригласила иностранцев.

В условиях, когда в Украине практически нет градостроителей, работающих по современным европейским подходам, винницкая мэрия поступила просто – пригласила иностранцев.

Без привычного ныне в правительстве пафоса и еще до Революции достоинства. Урбанист Урс Томанн, русскоговорящий швейцарец, уже почти два года координирует работу по созданию нового генерального плана в Винницком муниципальном центре градостроительства и архитектуры.

Первое, что сделала команда швейцарца, – это анализ структуры города. «Успех города во многом определяется структурными решениями, определяющими будущее на десятки и сотни лет. Со старыми подходами мы растратим слишком много ресурсов. Потому чем плотнее города – тем выше доля общественного транспорта», – критикует Урс идеи предыдущих разработчиков о строительстве новых мостов через Южный Буг и строительство новых районов на окраине за железной дорогой.

«Как можно было не обратить внимание на линеарное развитие города – вдоль единого хребта активности, на нем сосредоточена и торговля, и админздания? Виннице предлагали сделать ‘город-бублик’, с постепенно деградирующим центром. Мы же увидели потенциал в промзонах, расположенных практически в центре города», – отметил швейцарский урбанист. Также вдоль оси города были проанализированы центры активности – по сути, аналоги тех самых «метроцентров» и транспортных хабов, которыми в Киеве являются станции метро и ряд площадей.