Активісти-безхатьки вимагають дах біля Собору Паризької Богоматері

23 Квітня 2019
активізм

Десятки представників французької асоціації бездомних зібралися у Парижі біля постраждалого від пожежі Нотр-Даму, вимагаючи згадати про найбідніші верстви населення. «Нотр-Даму потрібен дах, але він потрібен і нам теж!» – скандували вони.

В акції взяли участь близько 50 людей. Їх обурило, що на відновлення собору так швидко зібрали близько 1 млрд євро, тоді як бідні люди не отримують такої допомоги.

Люди без визначеного місця проживання були з плакатами «Мільярд для Нотр-Даму, нуль – для нас», «Мільярд за 24 години, безхатьки – 0 євро», «Нотр-Даму потрібен дах, нам теж потрібен дах!».

«Нотр-Дам не має даху, ми теж!» Фото: AP Photo/Francisco Seco.

«Ми тут, аби засудити тих мільярдерів, що хизуються фінансуванням відновлення Нотр-Даму», – заявив представник асоціації «Право на житло» Жан-Батіст Ейро.

«Мільярд за 24 години, безхатьки – 0 євро». Фото: AP Photo/Francisco Seco

Під час недільної меси паризький архієпископ Мішель Апетіт заявив, що влада повинна переосмислити увесь простір острову Сіте, на якому розташований собор, і виділити місце для бідняків.

«Бідняки та безхатьки вдома тут (у Нотр-Дамі). Вони завжди можуть прийти та погрітися в церкві, і знати, що їх не виженуть», – повідомив він.

«Мільярд для Нотр-Даму, нуль – для нас». Фото: AP Photo/Francisco Seco

Поліція прибула на місце події, але не втручалася в перебіг акції. Через декілька годин безхатьки розійшлися.

23 Квітня 16:29
активізм
Найцiкавiше на сайтi

Говори, пиши, борися: бесіда з ведучою, перекладачкою, активісткою Іриною Славінською

АвторКатя Москалюк
28 Лютого 2018

Ведуча «Громадського радіо», журналістка та перекладачка Ірина Славінська говорить в ефірі про права людини, написала про Ольгу Кобилянську та перекладає для України важливі книжки. У Львові Ірина зустрічалась із спільнотою Школи журналістики Українського католицького університету. Катерина Москалюк для Platfor.ma поговорила з нею про перевагу радіо над ТБ, про кампанію проти сексизму в українських медіа, а також одну прочитану сторінку щодня.

 

Ті, хто починають працювати на радіо, одразу можуть зрозуміти, як багато можливостей дає цей вид медіа. На телебаченні часто неможливо зробити сюжет через те, що просто немає «картинки». Наприклад, деякі журналістські розслідування взагалі неможливо показати на ТБ, оскільки їхні результати – це гора папірців із таблицями цифр. Натомість у нашому ефірі можна просто розповідати історію – це свобода, яку дає радіо.

Люди, яких ми запрошуємо в ефір, повинні бути першоджерелом, фаховим експертом чи експерткою у своїй галузі. Ми у ньюзрумі «Громадського радіо» жартуємо, що дуже цінуємо тих гостей, які у відповідь на запрошення дати коментар кажуть, що не є фахівцями у певній темі – це свідчить про високий рівень відповідальності.

Ми також пробуємо працювати з вишами, і, якщо нам потрібен коментар, скажімо, із астрономії, фізики, хімії чи пояснення, що таке балістична ракета, ми дзвонимо на кафедру та просимо телефоном включитися, щоб розповісти про це нашим слухачам.

Тема науки присутня в роботі усієї нашої редакції, ми стежимо за останніми новинами у цій царині. Я особисто страшенно люблю Іnstagram NASA, читаю Twitter космонавтів, які перебувають на Міжнародній космічній станції, дивлюсь їхні фантастичні фото та відео. Ми робимо тематичні ефіри, коли відбувається щось релевантне із темою науки.

На Українському радіо я веду програму «Права людини понад усе». Була ідея зробити ефіри, які б стосувалися правозахисних викликів. Коли ми почали працювати, головним завданням було зробити програму максимально конкретною, щоб наші гості, говорячи про певні проблеми, розповідали, зокрема, і про своє життя. «Ні слова про нас без нас» – дуже просте гасло, яке допомагає робити правозахисні матеріали незалежно від того, в якому жанрі журналістики працюєш. Якщо це програма про дискримінацію ромів в Україні, то в моїй студії ромські активісти, якщо про життя трансгендерів в Україні, то в студії трансгендерний чоловік і трансгендерна жінка – і так далі в інших ситуаціях (до речі, ось тут можна прочитати як одна дівчина шукала в Україні дітей-трансгендерів – і це перетворилось на дивну подорож. – Platfor.ma).

«А может сделаешь бесплатно?»: почему труд без денег — это неправильно

АвторКатя Тейлор
9 Лютого 2016

В культурной сфере зачастую просят сделать какую-то работу бесплатно – потому что это важный проект или он сулит исполнителю пиар. Сооснователь агентства Art Management и Port Creative Hub Катерина Тейлор считает, что оплачиваться должен любой труд.

На прошлой неделе мне трижды предложили бесплатно сделать разного рода проекты. Бесплатно – потому что они социальные, важные и некоммерческие. Все бы ничего, но некоммерческие, социальные и важные проекты – это и есть моя работа, поскольку творческий сектор – как раз те люди, которые все эти инициативы обслуживают. А слово «социальный» далеко не всегда означает благотворительный и уж тем более волонтерский.

«Смертных грехов не семь, а восемь. Восьмой – работать бесплатно», – так в прошлом году высказался в Киеве Евгений Чичваркин. Но есть в Украине серьезная проблема, когда один человек просит – иногда очень настойчиво – сделать что-то по доброте душевной. Однако таким образом вы просто показываете свое неуважение, и считаете, что ваша идея гораздо значимей, чем работа другого человека.

Вы же не предлагаете вашему стоматологу бесплатно поставить вам пломбу, правда: «Да там работы всего на полчаса, и пломба-то крохотная нужна!» Не приходите в магазин и не пробуете взять бесплатно понравившееся вам платье: «Слушайте, мне не для себя, я в нем буду волонтерить». И платите за такси, даже если едете на нем на благотворительный концерт.

Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

Но при этом у нас вполне вошло в привычку просить дизайнера бесплатно нарисовать сайт, фотографа – поснимать за еду, а журналиста – написать вечерком эссе о своем проекте. Так вот, если мы хотим, чтобы события, выставки, концерты и прочие некоммерческие проекты проходили на высоком уровне – эту работу нужно оплачивать. Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

В понятии креативная экономика ровно половина слов – это «экономика». Если упрощенно, то на Западе все понимают ценность культуры и того, что, в принципе, это такой же сектор услуг, как и любой другой. И когда вы просите художника нарисовать картину, фотографа – напечатать еще одну фотографию, дизайнера – сделать логотип, куратора – устроить выставку, а культурного менеджера – организовать любое событие, то это должно оплачиваться так же, как маникюр в салоне и замена масла на СТО. Почему вы считаете нужным оставлять официанту чаевые, но не воспринимаете идею хотя бы минимально оплачивать труд, который формирует основы вашего эстетического бытия?

Так вот: когда вы предлагаете кому-то сделать что-то бесплатно, помните о том, что:

– Это и есть его хлеб. Он этим зарабатывает, кормит свою семью, детей, оплачивает обучение и жилье. И если он будет регулярно соглашаться делать свою работу бесплатно, то у него не будет еды, семьи, обучения и жилья;

– Работать бесплатно для него равносильно уходить в минус. Потому что он тратит свое время, а значит теряет деньги, которые мог бы заработать, чтобы оплатить все расходы компании и зарплаты своих сотрудников;

– Большинство проектов, которые предлагают художникам /агентам культуры – страшно социальные, мегаважные и останутся в истории. Ваш – не исключение.

Одно дело, если бесплатно поработать просят друзья. Но зачастую в ответ на вопрос о гонораре совершенно незнакомые люди с удивлением разводят руками: «Но ведь вы получите такой пиар и такое промо!» Работать за пиар – штука полезная и хорошая, но только до тех пор, пока не хочется поужинать.

И тогда остается только ждать, когда в магазине или ресторане вас согласятся снабжать едой за эти самые пиар и промо. Предлагать художникам и культурным агентам такое вместо гонорара – это то же самое, что в старые времена подсказать им есть пирожные, если нет хлеба.

За последние два года в Украине очень многое делается бесплатно. Волонтеры и активисты во многом подменили функции государства – и это потрясающий пример единения. Множество культурных и околокультурных событий были организованы только благодаря тому, что разные люди пожертвовали ради этого своими временем и деньгами. Не раз занимались таким и мы с друзьями и коллегами. Но очень важно понимать, что бесплатный труд не должен становиться аксиомой, и неправильно внушать чувство вины за то, что ты выбираешь свой общественно важный проект, а не человека, который просит тебя сделать что-то «за пиар». Помогать можно и нужно, но только тогда, когда у тебя есть на это силы и время, а не тогда, когда тебя к этому насильно подталкивают.

Очень хочется, чтобы все творческие и талантливые люди остались здесь, а не эмигрировали, как это уже происходит, например, с художниками, которые прекрасно отправляются на резиденции за границей, получают западные гранты и постепенно навсегда уезжают туда, где более благополучные условия. Если вы хотите повышать качество культуры здесь – начните с себя, с осознания того, что нужно не просто потреблять, а понимать ценность того, что для вас создают другие. И цените любой чужой труд.

Історія Сьоко Асахари: як напівсліпець створив найвідомішу секту в історії

На початку липня в Японії стратили Сьоко Асахару – лідера «Аум Сінрікьо». Саме ця секта влаштувала один із найбільш відомих терактів в історії людства – у 1995 її адепти розпилили газ зарин в токійському метро. Platfor.ma розповідає історію маленької напівсліпої людини, яка створила власну таємну державу й стала монстром.

Тидзуо Мацумото народився в бідній та багатодітній родині виробника традиційних циновок татамі. Поки брати та сестри граються, маленький Тидзуо відвідує лікарню. Справа в тому, що дитина хворіє на глаукому і практично сліпа – бачить тільки одне око, але й те погано. Лікарі здаються маленькому Тидзуо чарівниками – розумні та спокійні, вони надихають його і стають його героями.

Тидзуо мріє стати лікарем, але поступити в медичну школу йому не вдається. Для бідного та напівсліпого підлітка, який вчився в спецшколі та підробляв тим, що був поводирем для повністю сліпих учнів, це було набагато складніше, ніж для інших. Проваливши іспити, Тидзуо вирішує, що наукове лікування – це не його покликання і починає самостійно вивчати традиційну китайську медицину та акупунктуру.

Наприкінці 1970-х Японія була захоплена модернізацією та науково-технічнім розвитком, проте молодий Мацумото повертається до архаїчного знання, яке не визнає екзаменів та ліцензій сучасного світу. На його щастя, не всіх приваблює науковий прогрес, і деякі японці вперто використовують замість аспірину жаб’ячий жир. Справи Тидзуо пішли вгору. Він одружився та відкрив власну аптеку, де продавав традиційні китайські ліки.

Однак у 1982 році до аптеки Тидзуо завітала державна комісія. Виявилось, що ліки в крамниці Мацумото – це підробка, а Тидзуо повинен мати ліцензію, якщо позиціонує себе як лікар. Самопроголошений медик повинен виплатити штраф у 200 000 йєн (у сучасному еквіваленті – 2 222 доларів США). Бізнес Тидзуо не витримує цього удару, і аптеку доводиться закрити.

Щоб сплатити штраф та прогодувати жінку й чотирьохрічну дитину, Мацумото починає працювати на різних роботах. Вільний час він витрачає на дослідження буддизму, індуїзму та даосизму, та відвідує необудійську секту Агон-Сю.

 

В 1984 Тидзуо Мацумото зникає. Після довгої психологічної кризи, викликаної судовим процесом та штрафом, Тидзуо змінює ім’я та прізвище, і починає розробку свого власного вчення. Замість невдахи Тидзуо з’являється новий гуру Сьоко Асахара. А в 1986 – і новий культ «Аум сінсен-но-кай» – «Спілка духовно розвинутих людей з надприродними здібностями». Спочатку справи в «Спілці суперменів» йдуть погано: новий культ не мав реєстрації, а послідовників так мало, що Асахарі доводиться власноруч роздавати листівки з запрошенням на зайняття йогою та лекції про лікарські трави.

Левко Лук’яненко: «Якщо у країні погано, то треба не втікати з неї, а боротися, щоб стало добре»

9 Березня 2018

Український дисидент, громадський діяч і політик Левко Лук’яненко у лютому 2015 виступив у Києво-Могилянській академії. Platfor.ma публікує найцікавіші думки Героя України про здобуття незалежності, боротьбу за розпад Російської імперії та те, як змінити систему і людей.

Протягом сімдесяти років Росія проводила геноцид української нації. Трьома Голодоморами було вбито п’ятнадцять мільйонів українців, а крім того скільки ж ще було репресовано, заслано в Сибір – якщо скласти разом, то, мабуть, буде всі двадцять мільйонів. Москва проводила політику геноциду і постійну русифікацію. Обмежували все поступово – української літератури ставало менше, дисертації могли захищатись тільки російською мовою – йшла повільна і непомітна русифікація. Виробили таку концепцію, що в Радянському Союзі створюється нова етнічна спільнота – радянська людина. Ця ідеологія була для  того, щоб виправдати русифікацію і примирити українців, литовців і інших з тим, що ми нібито неперспективні.

У 1991-му році ми скористались сприятливим історичним моментом і проголосили Україну незалежною державою. Я мав честь своєю рукою написати Акт проголошення незалежності України. Але у нас не було можливості усунути окупаційну адміністрацію. Вона залишилася, і керувала Україною 23 роки, до Революції гідності. Цю революцію почала молодь, і саме молодь проявила ініціативу, бо люди старшого і середнього віку ще не звільнилися від тієї московської  ідеології. А молодь – вона вільніша.

Не можна одразу змінити те, що будувалося протягом 70 років. Необхідно, щоб виросло нове покоління, вільне від впливу Москви.

Наприкінці 2013-го року різниця між поляризацією суспільства була вкрай великою. Більшість людей жила дуже бідно, а багатіла лише невеличка часточка народу – олігархи і злодії. Ця експлуатація дійшла до такої міри, що народ підтримав ініціативу молоді – і революція перемогла. Та не встигли ми створити свою владу, як на нас посунула Росія. Але Путін промахнувся. Росія – це для азіатів. В Росії влада дивиться на народ як на об’єкти. Що влада хоче, те вона з народом і робить. В Росії колись Соловйов сказав, що для росіян неприпустимо думати чи сумніватися в праві влади  зробити з ними все, що вона хоче. Путін думав, що так можна буде і з українцями, але виявилося, що український народ не об’єкт, а суб’єкт. Хоча влада у нас ще несформована і вона така-сяка, але сам народ став на захист України і наших кордонів.

Ми переживаємо момент, коли з українського народу твориться українська нація. Люди розуміють, що РФ – це повна азіатчина, вони розуміють, що у нас із ними немає нічого спільного. Це прозріння йде швидко і тому ми маємо консолідовану українську націю. Сьогодні ми чуємо, що краще загинути в бою, ніж повернутись у московське рабство.