Adidas та інші бренди використовуватимуть шкіру з грибів для виробництва одягу

13 Жовтня 2020
еко мода підприємництво

Adidas, Stella McCartney, Lululemon і материнська компанія Gucci – Kering об’єдналися, аби інвестувати в новий матеріал під назвою Mylo. Його виготовляють з грибу міцелію. Втім, зовні матеріал за дотиком та виглядом дуже нагадує шкіру.

шкіру з грибів

Як частина нещодавно створеного бізнес-консорціуму, кожний бренд погодився витратити семизначну суму, щоб допомогти підняти виробничі потужності розробника Mylo – американської біотехнологічної компанії Bolt Threads – на новий рівень. Це має дозволити виготовляти веганську шкіру в комерційних масштабах. 

шкіру з грибів

«Те, що ми намагаємося зробити з Mylo, – це масштабувати його за межі тих біоматеріалів, які використовувалися як одноразові чи музейні експонати. Натомість, ми хочемо зробити його матеріалом, який десятки мільйонів людей зможуть носити щодня», – заявив віце-президент Bolt Threads Джеймі Бейнбрідж.

шкіру з грибів

За словами Бейнбріджа, консорціум представляє найбільшу на сьогодні угоду про спільну розробку, яка спрямована на введення біоматеріалу на масовий ринок. В обмін на свої інвестиції чотири бренди матимуть ексклюзивні права на використання альтернативи на основі міцелію. Перші товари із грибної шкіри мають з’явитися на полицях вже у 2021 році.  

шкіра з грибів

Mylo може відтворити зовнішній вигляд справжньої шкіри у різноманітних кольорах та фактурах. Також його можна використовувати у виробництві будь-яких товарів: від взяття до сумок та курток. На відміну від іншої синтетичної шкіри Mylo не містить та не потребує небезпечних хімічних речовин.

13 Жовтня 14:14
еко мода підприємництво
Найцiкавiше на сайтi

ДНКотики: як прогрес знищив купу видів, а тепер може повернути їх до життя

28 Березня 2019

З кожним роком чисельність homo sapiens зростає, а технологічний прогрес вимагає проникнення в усі куточки дикої та незайманої природи планети, що негативно позначається на житті безлічі екосистем. За деякими підрахунками, кожну годину на Землі зникає три види живих істот: тварин, комах, мікроорганізмів та інших. Звісно, життя вимирало завжди – науковці вважають, що все біорізноманіття, яке зараз є на планеті – це лише 1-5% від усіх видів, які будь-коли існували. За останні 500 млн років ставалося п’ять глобальних хвиль вимирання, які відбувалися з різних причин. Перше почалося приблизно 440 млн років тому через похолодання океанів. А епоху динозаврів, наприклад, прикінчив метеорит і наслідки ударної хвилі, стверджує найбільш популярна теорія. Однак дослідники наголошують, що ще ніколи темпи вимирання не були настільки загрозливими.

Середньою швидкістю «нормального», еволюційного, вимирання вважається два види на сто років. При цьому за останнє століття тільки офіційно й за всіма правилами було зареєстровано вимирання близько 200 видів тварин. Насправді ж їх в багато разів, а може й на багато порядків більше. А головне – такі небувалі темпи спричинила діяльність людини.

Існування homo sapiens вплинуло в тому числі й на представника одного з найвеличніших видів сімейства котячих – тигра. На початку ХХ століття налічувалося дев’ять підвидів, а загальна кількість особин становила більш ніж 100 тис. Через згубний вплив людини повністю зникли три підвиди: яванський, балійський і каспійський тигр, а загалом популяція, згідно з даними Всесвітнього фонду дикої природи, знизилась до 3,890 індивідів.

Однак є надія, що прогрес не тільки знищує види, а й допоможе їх рятувати чи навіть відроджувати. Як? За допомогою клонування. З чого? З їхньої ж ДНК.

 

Секвенування ДНК, тобто виявлення і визначення генів, які містять всю інформацію про живий організм, вже найближчим часом може дозволити вченим клонувати тилацина. Цей сумчастий вовк нагадував собаку, жив у Австралії, Новій Зеландії та Тасманії, і був оголошений вимерлим у 1980-х.

Ще у 2008 році команді вчених з Мельбурнського університету на чолі з професором Ендрю Паско вдалося повністю розшифрувати геном сумчастого вовка, і помістити генетичний матеріал вимерлого виду всередину живого організму. Науковці змогли успішно інтегрувати ДНК тилацина, що бере участь у розвитку кісток і хрящів, в ембріони мишей.

Експерименти з геномом тасманського тигра можуть стати першим кроком на шляху до відновлення зниклих видів. Сьогодні деякі експерти вважають, що, використовуючи ці проривні знання, перші вимерлі види можна було би відродити протягом декількох років. Тигри, наприклад, можуть бути клоновані з генетичного матеріалу, вилученого зі збережених тканин, який буде імплантований в особину найближчого родича виду.

Такий процес здійснюється за допомогою перенесення ядра соматичної клітини. Соматична – це будь-яка клітина, яка не є репродуктивною, тобто сперматозоїдом або яйцеклітиною. Біологи стерилізують зразок, ізолюють потрібні їм клітини і поміщають їх у живильне середовище. Через один-два тижні клітини готові до клонування. Так вимерлі тварини зможуть повернутися до життя через штучно відтворені послідовності їхньої ДНК.

Впадати в еко: чому з електрокарами, заміною пластику та енергозберіганням все не так просто

Наша планета – величезна система, де одна ланка залежить від іншої, а будь-які зміни у природному балансі ми врешті відчуваємо на собі. Все частіше ми вигадуємо нові способи збереження довкілля, використовуємо альтернативні види енергії, аби не спричинити руйнівні процеси у навколишньому середовищі. Platfor.ma вирішила розібратись, чи справді переробка сміття та енергозберігаючі лампи зможуть врятувати природу, а електрокари назавжди позбавлять людство від продуктів нафтової промисловості.

Вчені вже давно б’ють на сполох, застерігаючи нас, що з кожним роком людство споживає більше, ніж природа може давати. Це призводить до зникнення лісів, забруднення повітря й води і вимирання багатьох видів тварин. З такими темпами вже у цьому сторіччі сотні мільйонів людей будуть змушені шукати іншу планету для життя. Саме тут на допомогу приходять екологи зі своїми ідеями порятунку планети.

 

Останніми роками виробництво й використання матеріалів з пластику починають обмежувати, оскільки все більше відомо про його згубний вплив на довкілля. Проте його кількість в світовому океані продовжує зростати. За даними дослідників, в океанах вже зараз знаходиться понад 150 млн тонн пластику і з кожним роком ця кількість невблаганно збільшується. Аби зрозуміти усю масштабність проблеми, уявіть, що кожну хвилину в океан скидають цілу вантажівку таких відходів. Згідно з останніми прогнозами, за десять років пластику в океані стане майже вдвічі більше.

Все це врешті відбивається й на людях. Так, дослідження питної води по всьому світу показало, що частки пластику містяться в 83% з проб. Крім того, пластик накопичується в тканинах їстівних риб, з якими також потрапляє в раціон людей.

Більшість захисників довкілля вважають, що найдієвіший спосіб порятунку планети – це переробка пластикових відходів. Один з ключових елементів – сортування сміття. Всі знають, як відбувається цей процес – наприклад, ви купили пляшку газованого напою, а після використання викинули її в потрібний контейнер. Далі замість того, аби розкладатись на звалищі майже 500 років, її подрібнюють і повторно використовують для створення меблів, канцелярський товарів і навіть одягу.

Проте для того, щоб процес переробки відбувся правильно, слід пройти довгий шлях від сортування до використання отриманої сировини в іншій галузі виробництва. Зазвичай це не дуже вигідно. Наприклад, для того, щоб переробити одну тонну відходів у такому мегаполісі як Нью-Йорк, вам доведеться заплатити на $300 більше, ніж просто вивести сміття на звалище або спалити його. З роками ця сума перетвориться на мільйони доларів.

Якщо більшість екологів впевнені, що переробка сміття подолає забруднення планети, то чому ж ми не бачимо позитивних змін? Адже по всьому світу вже не перший рік працюють потужні станції, де відходи піддаються безпечній переробці. Відповідь дуже проста – цього замало. Наприклад, щоб компенсувати величезну кількість шкідливих вихлопів, яка виділяється під час авіаподорожі з Нью-Йорку до Лондона, слід переробити близько 40 тис. пластикових пляшок. Ознайомившись з розкладом рейсів будь-якого аеропорту, одразу можна зрозуміти – наше покоління навряд чи стане свідком екологічного дива.

Що можемо зробити ми?

Для початку, варто обмежити щоденне використання виробів з пластику у господарстві. Позбудьтесь, нарешті, вашого «пакета для пакетів» і візьміть за звичку брати з собою на шопінг торбинку з тканини. По-перше, це досить зручно, а по-друге, це справді мінімізує кількість пластикових відходів у вашій оселі. Звичайно, це лише крапля в морі, проте великі зміни завжди починаються з маленьких кроків.

 

Село в шоколаді: арт-хутір і еко-село як мрія створити дещо неймовірне

Неосело – це не про відновлення пам’яті чи реконструкцію будинків, а про переосмислення. Так говорять ті, що покидають своє звичне життя у місті і переїжджають у село, де прагнуть побудувати щось цілковито нове. Platfor.ma дослідила цей феномен і те, в чому різниця між різними видами таких незвичайних сіл.

В Україні є два типи неосіл: еко-села та мистецькі хутори. Їх часто плутають, але насправді це зовсім різні речі. Так, люди, які створюють еко-поселення, повністю відмовляються від благ цивілізації: живуть у хатах-мазанках, не користуються електрикою та інтернетом.

Натомість «Обирок» на Чернігівщині, «Гойч» на Житомирщині, «Дідова хатчина» та «Хата-майстерня» на Косівщині, «Хрулі-на-Сулі» та «Баранівка» на Полтавщині – це арт-хутори, засновники яких намагаються створити нове культурне середовище: запрошують митців, проводять фестивалі, соціальні, екологічні проекти. Вони не відмовляються від комфортного життя, а творять альтернативне село як творчий осередок.

Мистецький хутір зазвичай починається з однієї хати, яку викуповують у власника. Згодом, якщо проект розвивається, біля хати добудовують гостели, місця для худоби, сарай для зберігання господарських речей, читальні, майстерні. Зазвичай там постійно живе щонайменше одна людина, яка доглядає за хутором. Інші учасники та учасниці ініціативи можуть їздити до міста на роботу, а на вихідні повертатись у село.

Зазвичай спочатку кошти для облаштування арт-хуторів засновники беруть із власної кишені або отримують грант. Часто проекти таких хуторів згортаються саме через фінансові проблеми. Однак головною причиною невдач є непорозуміння між людьми.

Громадський активіст Валентин Бондаренко заснував арт-хутір «Баранівку» у 2010 році, коли шукав місце для проведення різних культурних та освітніх проектів. Назвав хутір «Будинком гарних людей»: активних, творчих, без поганих звичок. Допомагала облаштовувати місце в Баранівці організація Foundations for Freedom. Однак через два роки порозуміння між людьми, що творили проект, було втрачене, і він почав занепадати. Валентин покинув хутір.

Бізнес-модель для сомалійських піратів: уривок з книги «Економіка бунтівників»

АвторPlatfor.ma
9 Квітня 2018

У видавництві «Книголав» виходить книжка Алекси Клей і Кіри Майї Філіппс «Економіка бунтівників». Йдеться у ній зовсім не про Кремнієву долину, а про «креативні бізнес-ідеї поганих хлопців» – нелегальних підприємців, хакерів і гангстерів. Platfor.ma публікує уривок про піратські інновації.

Судно «Фаїна» захопила група піратів під проводом чоловіка на ім’я Афвейн (що перекладається як «велика паща»). Афвейн знайшов інвесторів, що допомогли перетворити принагідні, неорганізовані операції на функціональний плановий бізнес, і створив «Сомалійський флот» — групу вишколених піратів. Група Афвейна була добре організована, працювала за моделлю армії, з відповідною ієрархією — званнями адміралів, віце-адміралів та лейтенантів.

Багато хто вважає Афвейна однією з ключових фігур, відповідальних за перетворення сомалійського піратства з безсистемної самофінансованої сили на міжнародну багатомільйонну індустрію з великими інвестиціями. Піратську здобич невдовзі почали виявляти аж у Індії та в Дубаї, а гроші, отримані як викуп, реінвестувалися в оснащення та вишкіл, а також у розвиток торгівлі наркотиком кат — популярною в Сомалі рослиною, що містить наркотичні речовини.

Операції таких піратів, як Афвейн, відрізнялися від нападів менш просунутих піратів попередніх поколінь координуванням із корабля-бази. Використовуючи рибальські судна, вони створювали свої бази в океані, а не на березі, що давало змогу вишколеним загонам охоплювати відкрите море, шляхи, що пролягали поза межами місцевих вод, а отже — нападати на більші вантажні судна.

Деякі пірати, з якими ми спілкувалися, розповіли нам, як, використовуючи кораблі-бази, вони наближаються до судноплавних шляхів, чекають на появу судна, а потім починають раптову атаку двома, часом трьома човнами. Щойно пірати беруть судно під контроль, вони доправляють його до берега, де перемовник зв’язується із судноплавною компанією та іншими сторонами, щоб погодити викуп. Поки тривають переговори, місцева економіка обслуговує заручників та піратів, постачаючи їм їжу, воду та кат. Банди піратів також платять сутенерам, що забезпечують їх проститутками, і знаходять юристів та спеціалістів із перевірки банкнот, які використовують прилади для виявлення фальшивих грошей.

Абді Хасан, ще один пірат, із яким ми говорили, описав аналогічну стратегію нападу й розповів про ще краще організовану операцію. За його словами, на відміну від команд піратів, які просто вирушають до судноплавних шляхів і чекають нагоди напасти на судно, що проходить повз, його команду скеровував якийсь мешканець іншої держави («Можливо, з Дубаю», — мимохідь зазначив наш інформатор), повідомляючи координати корабля, що годився на роль мішені. Хасан та інші зазначали, що пірати схильні обирати для нападу недоукомплектовані особовим скла­дом кораблі, повільніші та з нижчими бортами (це спрощує абордаж). Крім того, вони воліють нападати в сутінках, коли видимість погіршена. Хасан також розповів нам, що йому та його бійцям оплачували роботу в кожному разі, від результату нападу залежала тільки сума: якщо корабель було захоплено й викуп отримано, пірати отримували вищу винагороду, якщо ні — нижчу.

За свідченнями, у випадку успішної операції пірати отримують від 30 до 75 тисяч доларів кожен, а перший пірат, який опиняється на борту корабля (і той, хто приносить власну зброю чи драбину), отримує 10 тисяч доларів як бонус. Вони можуть жувати кат, їсти й пити в борг — ця сума потім вираховується з їхньої частки викупу, коли його отримано. Такі операції можуть потребувати фінансування на рівні 30 тисяч доларів, зазвичай його забезпечують рибалки, колишні пірати, колишні поліцейські та військові й дилери кату, які забирають від 30% до 75% здобичі.

Ця відмінність у стратегії (перехід від чекання та нападу на мішень, що проходить повз, до точного знання, де перебуває ця мішень, і скеровування туди сил) відображає зміну бізнес-моделі: від «самозайнятості» на локальному рівні до комерційного бізнесу з міжнародною підтримкою під керівництвом групи інноваторів (лідерів бізнесу, фінансистів, власне піратів), які спромоглися адаптувати свій бізнес відповідно до його потенціалу зростання.