24 березня 2013
0000-2013

Кінопоказ: українська критична документалістика 1987–1995 років

Кіно
Кінопоказ: українська критична документалістика 1987–1995 років

Фестиваль Docudays UA запрошує на покази програми "Прощавай, кіно!", що представить українську критичну документалістику 1987–1995 років. "Перебудова" та перші роки незалежності були унікальним періодом в історії українського документального кіно. Поступове зняття цензурних заборон у цій сфері спричинило хвилю критичної кінопубліцистики. Саме їй присвячена програма медіаактивіста Олексія Радинського. "Завтра свято", Сергій Буковський, УРСР, 1987, 20’ Дебютний фільм режисера Сергія Буковського, створений на Українській студії хронікально-документальних фільмів, поклав початок новій, критичній хвилі українського неігрового кіно. Отримавши замовлення зняти нарис на, здавалося б, невдячну та безнадійно заяложену радянською пропагандою тему – життя провінційної птахофабрики – Буковський несподівано створив документальний фільм про глибоку соціальну кризу в радянському суспільстві. Замість типової репрезентації соціалістичної праці у фільмі показано буденну безвихідну ситуацію радянських жінок-робітниць, чий соціальний статус позбавляє їх будь-яких життєвих перспектив. Стрічка ледь не потрапила на полицю, її екранну долю врятувала конфліктна комісія Спілки кінематографістів у Москві. Вийшовши на екрани, фільм здобув гран-прі кінофестивалю "Молодість" та кілька призів на міжнародних кінофестивалях. "Стіна", Ізраїль Гольдштейн, УРСР, 1988, 20’ Київські художники Ада Рибачук та Володимир Мельниченко більше десяти років працювали над проектом Парку пам’яті на Байковій горі в Києві. Поряд із всесвітньо відомою будівлею залів прощання київського крематорію (у співпраці з архітектором Авраамом Мілецьким) Рибачук і Мельниченко створили Стіну пам’яті – серію монументальних авторських рельєфів розміром понад 2000 квадратних метрів, що представляли різноманітні ключові трагічні події з історії людства. Ця стіна мала стати центральним елементом Парку пам’яті – неоавангардистського твору мистецтва, який задумали Рибачук та Мельниченко. Однак на початку 1982 року місцева влада прийняла рішення припинити роботу над Стіною і залити бетоном кількасот квадратних метрів готових рельєфів. Це рішення призвело до одного з наймасштабніших актів художньої цензури в СРСР. Фільм Ізраїля Гольдштейна став першим публічним виступом на підтримку художників, котрі тривалий час боролися за відновлення своєї багаторічної роботи. "Дах", Сергій Буковський, УРСР, 1989, 20’ Фільм, знятий у притулку для людей з обмеженими можливостями, що розташований у волинському монастирі, – один із найжорсткіших документів занепаду радянської соціальної сфери наприкінці "перебудови". "Дах" Сергія Буковського балансує між двома оповідями про життя цього притулку для людей, виключених із "нормального" радянського життя: опікунки, що пишається своїми щоденними "добрими ділами", та підопічної закладу, яка демонструє знімальній групі нелюдські умови життя місцевих мешканців. Завдяки винятковій точності спостережень та цілковитому зануренню кінокамери в життя притулку Буковському вдалося перетворити свій фільм на узагальнений образ руйнування соціальної держави, котре лише посилилося після занепаду СРСР. "Щаблі демократії", Георгій Шкляревський, 1992, 20’ Фільм документує різноманітні публічні масові акції, що відбувалися в Києві протягом останніх років "перебудови" та першого року незалежності. Зроблена з матеріалів "кінолітопису", що створювався на Українській студії хронікально-документальних фільмів, стрічка, на перший погляд, являє собою безпристрасний колаж репортерських зйомок, які мають здебільшого історичну цінність. Проте, незалежно від намірів авторів, фільм "Щаблі демократії" віддзеркалює парадокси трансформації українського радянського суспільства на суспільство "незалежне". Перші сцени картини фіксують піднесення демократичних масових рухів у Києві, насамперед Народного руху України та його акцій у публічному просторі, що проходили здебільшого під національними гаслами. Однак протягом 1991 року, одночасно з виникненням незалежної України, ситуація докорінно змінюється – суспільна фрустрація зростає, вуличні акції стають усе більш радикальними та соціально спрямованими, а невдовзі переростають в апатичне незадоволення новим суспільним ладом. "Прощавай, кіно!", Ізраїль Гольдштейн, Україна, 1995, 30' Ще недавно режисери документального кіно займалися фільмуванням масових акцій протесту на вулицях українських міст, а тепер самі змушені організовувати демонстрації, щоб отримати змогу знімати фільми. Протягом перших років української незалежності виробництво кінохроніки та документальних фільмів скоротилося до мінімуму. Брак фінансування та будь-якої державної підтримки змусили ветерана української документалістики Ізраїля Гольдштейна стверджувати: "Влада не дає нам знімати, бо боїться, що за кількадесят років глядачі наших фільмів могли б запитати: а хто тоді був начальником, що довів людей до такого?" Сьогодні "начальники" добре відомі, але кінематографічних свідчень про наслідки їхньої роботи майже не залишилось. Фільм "Прощавай, кіно!" демонструє, чому так сталося: режисери пішли працювати сторожами, студії було замкнено, фінансування зйомок припинено. Цей фільм – один із найбільш радикальних у жанрі "кіно про кіно": це кіно про те, як кіно перестало існувати. У рамках показу також відбудеться зустріч із куратором програми Олексієм Радинським. Захід відбудеться в Синій залі будинку кіно.

Відвідали

Початок

14:00

Місце

Будинок кіно
вул. Саксаганського, 6

Вартість

Безкоштовно

Лектори

Організатори

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Концепція Docudays UA полягає в заклику "Перемагай щодня!". Бо цей світ створений не для розваг і відпочинку. Кожна добра справа наближає тебе до перемоги! Над злом, несправедливістю, байдужістю, насильством – над усім потворним, що є в світі. Будь-яка перемога, навіть найдрібніша, загартовує і роби...

comments powered by Disqus