18 лютого 2016

Cхожі перехожі: українці про те, чому інклюзивне суспільство справді потрібне

В межах спецпроекту ZEITGEIST ми вирішили продовжити розмову про інклюзивне суспільство. Цього разу ми запитали українців, наскільки Київ та Україна відкриті до різноманіття і чи готові включати до суспільного життя тих, хто не схожий на інших.

 

 


Вагітна, яка танцює танго

Аліна Стеценко, киянка на восьмому місяці вагітності. Ходить на йогу, басейн та танці:

 

— Можливо комусь і потрібно більше лежати, однак точно не мені. У першому триместрі я почувалася хворою більше, аніж зараз, коли танцюю. Однак досвід пересування містом, на жаль, не такий приємний. Найчастіше я замовляю таксі, тому що маршрути громадського транспорту – автобусів та тролейбусів – не є достатньо зручними і комфортними.

 

Я повільніше стала спускатися в переходи, міцно тримаючись за поручні. Сходи надзвичайно круті, а в зимову пору ще й дуже слизько. Дотепно: я стала помічати бабусь – вони стали моїми «конкурентками». Я вважаю, що підземні переходи є злом – вони абсолютно незручні. Завжди повинна бути можливість перейти вулицю наземно, а тим паче в центрі міста та в житлових районах.

 

 
Коли стала вагітною, звернула увагу, що в центрі Києва, особливо на Хрещатику, а також на площі Льва Толстого, практично немає батьків з дитячими візочками. Їх просто там не може бути через архітектурну недоступність вулиць, громадських закладів, транспорту.

А ще – відсутність нормальних орієнтирів. Якось з Хрещатика мені треба було перейти до Головпоштамту. Я спустилася вниз по сходах, але оскільки немає інформаційних табличок, я заблукала, і вийшла не з того боку. Виходжу – бачу огорожу, яку треба довго обходити! І розумію, що потрібно знову спускатися…

 

Вагітним також важко робити покупки їжі. Є кілька сервісів доставки продуктів, але вони ще недосконалі. Було би добре мати сервіс, коли вагітна в магазині/супермаркеті могла б сама обирати продукти, а працівник магазину допомагав би занести покупки до автомобілю чи таксі. Або якби обрані продукти могли доставити з супермаркету кур'єром протягом дня. Адже не завжди чоловік, брат або хтось близький зможе допомогти, і вагітна жінка має придумати способи купівлі й доставки продуктів самій.

 

А ще пригадую, кілька років тому, коли я мала травму коліна, я попросила свого роботодавця про гнучкий графік і онлайн-формат роботи. Окрім того, що мені було важко пересуватися містом, мені ще було психологічно незручно. На той час в офісі не було працівників з інвалідністю. А я комплексувала приходити на милицях туди, куди раніше прибігала… Нині я б через це не хвилювалася. 

 

І мабуть інклюзія – це не тільки можливість пересуватись містом без перешкод. Не тільки комфорт і безпека. Чи не найперше, інклюзивне суспільство починається, як на мене, з культури спілкування. Помічаю, що цього часто бракує.

 

Мобільне подружжя

Віталій та Уляна Пчолкіни, подружжя киян, які пересуваються на інвалідних візках і щодня тестують недоступність Києва:

 

Віталій: З нами завжди є друзі – якщо потрібно, вони піднімуть нас будь-куди, і ми зайдемо всюди.

 

Уляна. Правда, ми завжди плануємо наш відпочинок: спонтанно піти попити десь кави не вийде… Ну, може, кави і вдасться, але щось «серйозніше» – навряд чи. Пробачте за відвертість, але, обираючи заклад для відпочинку, чи не найперше, що ми з’ясовуємо, – на якому поверсі там туалет і які всередині умови.

 

 

Віталій: Ще складніше – потрапити на концерт. Наприклад, «Центрум», де на третьому поверсі часто відбуваються якісь зустрічі чи концерти, для нас закритий – там немає ліфту. Так нам повідомили в агентстві. Вже після цього перевіряти, чи справді це так, якось немає бажання.

 

Уляна: Через те, що ми обоє пересуваємося на візках, то привертаємо-таки увагу. Через це нам часто поспішають допомогти там, де допомога не потрібна – гіперопіка відчувається. З іншого боку, ті речі, які мали би бути очевидними, просто відсутні. Наприклад, у нашому будинку пандус побудували ми самі.

 

Віталій: Ми купували квартиру й підписували угоду, коли ще не вирили котлован. На етапі будівництва, звичайно, нас запевнили, що все буде доступно. Ми вирішили з дружиною протестувати інші будинки, збудовані цією будівельною компанією: подивилися – і взялися за голову. Було дуже багато порушень ДБН (Державних будівельних нормавт.). Я звернувся з відкритим листом до забудовника. За тиждень зі мною зв’язалися й пообіцяли все виправити.

 

Уляна: Ми, мабуть, перші з мешканців, хто зайшов у будинок, там ще всюди був пісок. Пандус у нашому під’їзді нам таки зробили, а в сусідніх – ні. Ми знову до них: «А як бути з іншими будинками? Що, я до сусідки в гості не зайду? Чи там ніхто не може отримати травму? Чи не буде мам з дитячими візочками?». Зрештою, переробили проект із доступним входом для всіх.

 

Уляна працює ведучою на українському телеканалі. Каже, що з «особливого» ставлення – це купівля мобільного пандусу. Коли ж помиляється в ефірі – дістається на горіхи на рівних з усіма.

 

Уляна: Коли я прийшла на канал, не відчувала, що я якась інша. Більше хвилювалася, що я недостатньо фахова. Спілкування з людьми для мене не було проблемою, та я ніколи не працювала ведучою. Продюсер взяв мене на роботу не за інвалідний візок – йому сподобалося моє обличчя. «А говорити навчимо», – сказав він.

 

На телеканалі в нас працює велика команда, і я відчуваю гарну підтримку.  Територія офісу доступна, може є кілька поріжків – але вони не критичні. Вбиральня велика, там усім – не тільки мені – зручно розвернутися. Я маю своє робоче місце, до якого раніше треба було заїжджати на крутому підйомі. Тільки через місяць мені зробили шикарний розкладний пандус – всі разом його тестували. Це недешева річ, однак це демонструє ставлення телеканалу до працівників. Працюю на рівних і відповідальність така ж сама. Нещодавно поставила кілька разів в прізвищі не там наголос – після випуску новин влетіло по перше число. Мені не роблять знижку через те, що я пересуваюсь на інвалідному візку. На своєму телеканалі я відчуваю себе в світі рівних можливостей, бо мене, в першу чергу, оцінюють за мої професійні якості.

 

Провідниця між двома світами

Марія Андрієнко, президентка Молодіжної організації нечуючих України, перекладачка жестової мови:

 

— Не всі нечуючі люди відкриті до спілкування – їм заважає безліч бар’єрів. Я володію жестовою мовою, сама маю порушення слуху – слабочуюча – і народилась в сім’ї нечуючих батьків. Я навчалася у «звичайній» школі. Не скажу що було легко – бар’єр відчувався, але здебільшого в психологічному плані, оскільки не всі діти розуміли те, що є нечуючі, незрячі люди... Можливо і необізнаність з боку вчителів зіграла свою роль. Тим не менш, я закінчила повністю дев’ять шкільних класів.

 

За кордоном, зазвичай, до такої дитини прикріплюють асистента вчителя (перекладача жестової мови), це спрощує роботу та навчання дитини, спілкування з однокласниками. Було б добре, якби в Україні класи краще оснащувалися технічним супроводом (проектори, звукопідсилююча апаратура), а учень, який зовсім не чує, мав асистента – перекладача жестової мови. Поки ж в Україні включеність нечуючих громадян у суспільство на нульовому рівні.

 

 
Слабочуючим та людям з кохлеарними імплантантами більш-менш реально адаптуватися завдяки можливості чути за допомогою сучасної техніки, слухових апаратів. А ось тим, хто зовсім не чує, – ніяк.

Наприклад, візьмімо метро. Ми звикли до того, що перед тим, як зайти до вагону, рахуємо, скільки зупинок нам треба проїхати. Крім того, у нас дуже добре розвинена візуальна пам’ять. Тому запам’ятовуємо оформлення кожної станції й впізнаємо потрібну. Мені сподобалося в московському метро – там інформація дублюється візуально. У нас, здається, лише у двох трьох вагонах на червоній лінії щось подібне було.

 

Через інформаційні бар’єри нечуючі живуть здебільшого у своєму маленькому світі. Немає повноцінного доступу до інформації – навіть виступи президента недоступні до сприйняття. А субтитри мали би бути не тільки до серіалів, а 24 годин на добу сім днів на тиждень. Через це ми відчуваємо свою відокремленість від суспільства. Це сумно, але це реальність.

 

У нас інша мова, інше бачення світу, інша психологія сприйняття. У Київському коледжі легкої промисловості я працюю перекладачем жестової мови, маю знайомих і друзів – з обох «світів». Приємно, що серед чуючих знайомих є ті, хто бажає вивчити жестову мову.

 

Побачити картини

Наталя Гаркава – юристка, громадська активістка, киянка з порушенням зору:

 

— У Конституції України записано, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». І ніхто не може бути обмежений у своїх правах. Утім… Київ для незрячих, людей з порушенням зору не надто адаптований – владні установи, релігійні споруди, лікарні – просто недоступні. Не в кожному громадському транспорті озвучуються зупинки, у місті бракує світлофорів зі звуковим супроводом, на вулицях і в приміщеннях зазвичай відсутня розмітка, яка допомагає орієнтуватися в просторі.

 
А ще погане освітлення вулиць, відсутня нумерація на будинках. У школах дуже мало озвучених саме українською мовою шкільних підручників, не вистачає книжок шрифтом Брайля. Продовжувати?

 

Та є і позитивні зрушення. Особливо тішить – зміни у сфері культури. Нещодавно я побувала на екскурсії «Арт-Брайль», організованою Національним художнім музеєм України для слабозорих та незрячих відвідувачів. Тут я змогла тактильно відчути мистецтво: доторкнутись до скульптур, об’ємних картин, дізнатись, як розвивалася вітчизняна культура упродовж XX століття. Це було чудово!

 

«Свій» іноземець

Юссеф – менеджер з продажів ІТ-компанії, іноземець, родом з Єгипту:

 

— Два роки тому, коли я приїхав до України, найважче було через незнання мови. Не всі говорили англійською, коли я звертався по допомогу. У Києві, коли я хочу відшукати потрібну мені адресу, зазвичай користуюся Google-мапою. Або розпитую перехожих, здебільшого – молодих людей: як правило, вони знають англійську. Через це і метро для мене – найкращий спосіб для пересування, тому що там інформація дублюється англійською. І навіть якщо я проїду якусь станцію, повернутися на одну-дві зупинки – це не проблема.

 

 
Якоїсь агресії до себе через те, що я іноземець, не відчував. Навпаки. Знайомі моїх знайомих ставляться навіть із більшим зацікавленням, аніж до будь-кого іншого, розпитують про мою країну, культуру.

Зараз у Києві я добре орієнтуюсь, почуваюся тут безпечно. Моє хобі – театр, я охоче беру участь у виставах англійською мовою. До речі, запрошую.

 

Мама на велосипеді

Ольга Мирцало – мама 8-місячного хлопчика, велосипедистка:

 

— Щоб користуватися велосипедом, потрібно бути його адептом, мати сміливість і знати правила дорожнього руху. Чи їздила б я з дитиною на наших дорогах на велосипеді – однозначно, ні. Але я з сином у квітні збираюся поїхати в Нідерланди – і там для Левка буде «велосипедне хрещення».

 

Щоправда з роками ситуація в Україні змінюється. Я п’ять років тому почала їздити на велосипеді – тоді була однією з небагатьох на дорозі. Та вже сьогодні за півгодини, що я добираюся на роботу, помічаю близько 20 велосипедистів. Що більше буде нас, то сильнішим буде тиск до створення інфраструктури міста. І не тільки для велосипедистів. Наприклад, зараз мам з немовлятами можна побачити хіба що в парках, поближче до свого дому. Далі кудись дістатися дуже складно.

 

 
Коли я заходжу в кафе, ловлю себе на думці, що я – єдина мама з дитячим візочком, єдина божевільна мама, яка тягає вгору-вниз підземними переходами той візочок.

Погодувати дитину в громадських місцях – також проблема, замінити підгузник взагалі майже нереально. Наші громадські заклади не розуміють, що варто ставити пеленальні столики – вони не займають багато місця, а користь і зручність для мам – однозначна.

 

Дівчина із статусом ВПО

Людмила Янкіна – громадська активістка, координаторка проекту реформування системи реєстрації місця проживання в України, переселенка:

 

— Щоб пришвидшити процес інклюзії, нам усім слід позбуватися таврування, міфів та страхів. Зараз слово «переселенець» набуло негативного відтінку.  Але люди із статусом ВПО – такі самі, як інші – не кращі, не гірші. Сам по собі статус в певній мірі заважає – це вже стало тавруванням, і час від часу провокує мову ворожнечі.

 

Як я можу своїми зусиллями розвінчувати міфи, як людина, що приїхала з Луганська? Наприклад, я вільно володію українською мовою. Це на противагу тому стереотипу, що люди з Донбасу неспроможні, не є відкритими чи не хочуть спілкуватися українською.

 
Вважаю, що українська – одна з двох моїх рідних мов. Я багато вчуся, працюю над собою, і загалом багато працюю. Це щодо міфу, що люди з Донбасу – ліниві.

Коли я зіштовхуюся з дискримінацією через недосконалість державної системи, я одразу думаю, як це виправляти. І що я особисто можу зробити. Це на противагу стереотипу, що внутрішньо переміщені особи використовують суспільні блага та ресурси, не докладаючи зусиль, і не представляють ніякої цінності для приймаючої громади.

 

Я працюю на об’єднання різних органів державної влади і громадських організацій задля відміни радянського інституту прописки – щоб кожна людина (незалежно від громадянства, місця реєстрації, або ж взагалі без паспорту тощо) мала можливість скористатися своїми правами.

 

Моїм друзям, теж переселенцям, було дуже важко приймати допомогу. Тому що до війни вони звикли всього добиватися самі. Та вони вдячні за підтримку. І сьогоднішня їхня вдячність – в корисних справах. Часто вони є волонтерам у різних громадських організаціях та ініціативах.

 

Якщо ми претендуємо жити в правовій державі, в інклюзивному суспільстві, то починати потрібно з себе – поважати права інших людей та їхню інакшість. Інакшість слід сприймати не як загрозу, а як можливість розвитку і себе, і суспільства в цілому.

 

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини.

 

Більше цікавих тем читайте в онлайн-журналі Goethe-Institut в Україні.


comments powered by Disqus