23 вересня 2015

«Українці зовсім не знали один одного»: переселенці з Криму та Донецька про нове життя

В межах проекту ZEITGEIST, який було створено спільно з Ґете-Інститутом в Україні, ми вирішили розповідати про людей, життя яких змінилося за останні роки в Україні. Життя десятків тисяч людей минулого року розділилося на «до» та «після». Вимушені покинути свої домівки, близьких та друзів, безліч жителів Півдня та Сходу переїхали до інших областей заради нового життя. Platfor.ma поговорила с переселенцями із Криму та Донбасу про те, як вони сприймали переїзд, які відкриття зробили на новому місці та яким тепер бачать своє майбутнє.

 

 

Володимир Хлепитько з Донецька, засновник клубу шахів «Wisdom Chess» у Києві:

 

— В мене ніколи не було ідеї переїхати. Я працював в місцевій гімназії, навчав дітей грати в шахи, а також працював в біблейському центрі при Українській християнській євангельській церкві. Однак трагедія під Волновахою все розділила – після цього вибору для мене не лишилось.

 

Тоді ми їхали з друзями з Києва – відпочивали там на Різдво. Коли поверталися, кордони ще не було закрито. Саме тоді ми й потрапили в історію, яка все змінила: мене було поранено в руку і в голову. Друзі, дякувати Богу, не постраждали. Тоді стало зрозуміло, що треба їхати до столиці, щоб хоча б якось лікуватись, навчатись і дали продовжувати жити.

 

Фотографія: Олександр Чекменьов

Спочатку було важко знайти лікарню, виникли труднощі у пошуку житла. Лише за вісім місяців ми з дівчиною знайшли квартиру, а весь попередній час жили де тільки можна було – у друзів та знайомих, у хостелах, якихось церквах. Насправді знайти житло для переселенця дуже важко, бо немає ніякої допомоги. До того ж, ми відмовилися від державних грошей.

 

Звісно, життя у столиці значно дорожче, ніж у Донецьку, треба більше працювати і не сподіватися на якусь допомогу ззовні. Вийшовши з лікарні, я не міг піти на роботу, пов’язану, наприклад, з будівництвом, куди переважно йдуть переселенці. Мене підлікували, але процес одужання потребував ще деякого часу. Навіть зараз, коли пройшло вісім місяців, моя контузія нікуди не поділась, в вухах досі пищить.

 

У Донецьку шахи для мене були більше ніж хобі. У Києві ж я вирішив підійти з іншого боку і заснував клуб для дорослих Wisdom Chess. Все якось закрутилося і за вісім місяців ця справа навіть почала приносити дохід. Ілюзії щодо грошей в мене не було – монетизувати клуб шахів дуже нелегко.

 

На початку людей було дуже мало. Іноді траплялось так, що я міг місяць сидіти – і ніхто не приходив. Сьогодні у клубі близько 20 людей, які приходять час від часу. Крім того, я проводжу приватні заняття з дорослими та дітьми. Буквально цього тижня отримав роботу в приватній школі, де теж буду навчати дітей грі в шахи. Ось це, як на мене, один з найважчих моментів у новому місті – перейти від стану, коли в тебе зовсім немає знайомих, до того, коли в тебе починають з’являтися зв’язки, друзі, однодумці.

 

Наразі клуб існує в кафе, яке не належить мені, та я, звісно, мрію про власне приміщення. Але до тебе ніколи ніхто не прийде і не скаже: «От тобі гроші, роби що завгодно». В майбутньому буду дивитись, як розвиватиметься справа. Не виключено, що клуб так і буде існувати тільки в кафе, але й це непогано. В таких закладах структура вже відбудована.

 

Як тільки Донецьк повернеться під контроль України, я одразу повернуся. Там мої родичі та друзі. Мені подобається Київ, але прийде час і треба буде їхати додому. Та я розумію, що Київ – це місто можливостей. Тому зараз потрібно використовувати ці можливості – працювати, навчатися. А потім втілювати отриманий досвід у Донецьку.

 

Тетяна Годок з Ялти, засновниця ZooCafe у Львові:

 

 

— В Криму у мене був свій всесвіт – родина, друзі, своя квартира, робота та, звісно ж, коти. Чотири роки я навчалася у Києві на міжнародного економіста, але потім повернулася до Ялти, де до цього жила все життя. Ситуація на півострові стала для мене таким собі каталізатором переїзду. Раніше в мене були думки щодо місця, де я б могла краще реалізувати себе, бо Ялта – це периферійне місто. Працювати влітку, а з приходом зими впадати в сплячку − це не мій стиль.

 

До Львова ми з чоловіком перебралися в жовтні минулого року. Переїзд планувався майже шість місяців, один з яких пішов на те, щоб зібрати речі. Той світ, який ти собі побудував, у якому жилося комфортно, треба було скласти по валізах та залишити у пильній коморі батьківського дому. Із собою ми взяли тільки найнеобхідніше та зняли квартиру. Про комфорт вже не йшлося.

 

Обирали ми між Львовом та Києвом, жодне інше українське місто не розглядали. Але я вже жила у столиці, вона здавалася мені завеликою, тому вибір був на користь Львова.

 

На жаль, життя тут неідеальне. Так, Львів – чудове місце, щоб приїжджати сюди задля відпочинку. Але щоб жити тут постійно, треба, мабуть, тут народитися і любити його такою любов’ю, якою я любила Ялту.

 

Головною проблемою виявилося житло. Я любила свою домівку у Криму. Мені подобалося обставляти її так, як хочеться. Додому я приходила і відпочивала від усього, що було на роботі та в житті. І потім потрібно було це все знищити та переїхати на нову квартиру, де ти фактично нічого не можеш зробити так, щоб тобі було б зручно. Це елементарно незручний гачок, незручний рівень кухні, незручна плита, де я не можу приготувати те, що хочу. Всі ці проблеми видаються невеликими, але роблять так, що приходячи додому ти вже не відпочиваєш.

 

Ідея кафе, де б могли вільно пересуватися тварини, прийшла до мене ще декілька років тому. Спочатку я думала відкрити його в Ялті, але не наважилася. Коли ми вже переїхали до Львова, то спочатку шукали роботу, але потім вирішили заснувати ZooCafe. З моменту оренди приміщення і до власне відкриття пройшло десь півтора місяці. Коти, які у нас живуть, усі місцеві. Ми брали їх просто з вулиці, чистили, лікували. Я люблю усіх тварин, але коти найбільш підходять до життя у кафе. Їм тут зручно.

 

Я народилася з любов’ю до котів. Із самого дитинства чіплялася до них. Пам’ятаю навіть, що плакала «Мамо, чому я не кіт?!»

 

До Криму я вже не повернуся. Хочу для початку отримати освіту, а потім поїхати далі. Наразі я навчаюся на ветеринара, але в мене є велика мрія – відкрити розплідник диких котів. Не левів, чи тигрів, а саме диких котів на кшталт манулів та оцикетів.

 

Анастасія Магазова з Сімферополя, журналістка:

 

 

— Мені завжди подобалося розглядати соціальні комунікації з точки зору науки. В Таврійському національному університеті ім. Вернадського я отримала диплом магістра з української філології, але потім мені запропонували роботу на факультеті журналістики, де у той же час відкрився напрямок післядипломної освіти.

 

Я проходила стажування в німецькій газеті, після чого мене зацікавили ті стандарти, які використовуються в тамтешніх ЗМІ. Я дописувала у німецькі газети ще тоді, коли майже ніхто не знав, де знаходиться Крим. Редакцію тоді цікавила культура півострова. Потім, коли Україна взяла курс на євроінтеграцію, редакторів зацікавило ставлення кримчан до цього процесу.

 

Знаходячись у Криму, я багато їздила: як по роботі, так і просто подорожувала. Тоді я зовсім не думала про переїзд. В півострові я вбачала перспективу, тому що мала досвід та знання, які могли би, як мені здавалось, бути корисними для Криму.

 

Коли з’явилися «зеленые человечки», зрозуміла, що прийде країна, жити в якій я не хочу. Все трапилося дуже швидко. Ще до референдуму було зрозуміло, чим це все закінчиться. Мене у той час як журналіста не переслідували, але колеги та знайомі потрапляли в дуже неприємні ситуації. Це були й арешти, й захоплення офісів, полон… Для мене тоді вже було ясно, що переїзд – це питання часу.

 

Львів подобався мені завжди. Після стресу від ситуації в моєму рідному місті дуже хотілося потрапити в таку комфортну європейську атмосферу. Тому я навіть не вагалася, куди поїхати. Вже першого квітня я сиділа у поїзді з невеличкою валізою. Мені дуже пощастило, що у Львові жила моя подруга. Спочатку я жила у хостелі, а потім через неї познайомилася з жінкою, яка дуже хотіла допомогти комусь із Криму. Вона запропонувала мені умови, про які я могла тільки мріяти – велика австрійська будівля з дерев’яними сходами, високими стелями та паркетом. Звісно, я відповіла згодою і того ж дня переїхала до неї. З того моменту ми стали дуже близькими людьми, я можу порівняти її зі своєю матір’ю, та я теж стала для неї наче дитина.

 

Найбільшим відкриттям для мене тоді виявився той факт, що ми зовсім не знаємо один одного. Не дивлячись на те, що я закінчила факультет української філології, виявилося, що я й гадки не маю, хто такі галичани, з якими традиціями вони живуть. Мені було дуже легко прийняти їх спосіб життя і навіть змінити щось у своєму.

 

Дуже прикро, що ми почали пізнавати один одного після таких сумних подій. Я продовжую приїжджати до Криму, але відчуваю себе там туристом, небажаним гостем. Більше трьох днів там я не витримую. На півострові не залишилося майже нічого, що могло б мене тримати. Вже навіть немає факультету, де я навчалася.

 

В мене не один раз була можливість переїхати до Німеччини, але я кожен раз повертаюся, бо відчуваю, що моє місце зараз тут, в Україні. Де б ми не були, тут ми завжди будемо суб’єктами, а там – об’єктами. Тут ми на своїй землі і повинні працювати, якщо хочемо жити не гірше, ніж у Європі. Україна – це країна можливостей. Якби не дестабілізація, ми б розвивалися скоріше, тому що в нас для цього є все. Ніде я не відчуваю себе щасливою та вільною, як у своїй країні. Так, може колись я поїду куди-небудь задля роботи чи освіти, але потім все одно повернусь, бо для мене це важливо.

 

Ернест Абкєлямов з Сімферополя, очільник організації «Землячество крымских татар» у Львові:

 

Фотографія: Роман Балук/ZIK

— Я народився в Узбекистані. На той момент кримських татар на півострові ще не було. До Криму переїхав у 89-му році, почав здобувати освіту. Я ніколи не замислювався про переїзд, не думав так радикально змінювати життя. В мене є родина, діти, у Сімферополі був свій бізнес. Але до переїзду підштовхнув не стільки факт приходу Росії на півострів, скільки наслідки того, що трапилося за останні півтора роки.

 

Мій народ завжди був вигнанцем. Навіть у пострадянській системі люди продовжували ставитися до кримських татар як і раніше, тому було дуже важко організувати для себе життєво важливі умови. Ми намагалися побудувати спільноту, де могли би жити люди усіх національностей, з повагою до віри та релігії один одного, знаючи свій історичний досвід. Ми дуже важко йшли до цього.

 

Перші декілька місяців після анексії ми жили в очікуванні того, що ситуація зміниться, але потім у Криму з’явилися перші жертви, почалася війна на Донбасі. Я не хотів робити те, що мені нав’язують, думати так, як мені говорять. Не хотів, щоб так робили і мої діти. Коли ти вільній у своєму виборі, ти можеш зробити більше, ніж коли тебе обмежують. Я не хотів зупинятися у розвитку і зрозумів, що маю виїхати на якийсь час, доки в Криму знов не настане більш сприятлива ситуація.

 

Мені б хотілося створити для себе та для своїх дітей однакові умови як у домі, так і за його порогом. Але треба працювати, бо якщо ми будемо сидіти у своїй оболонці, нічого само собою не зміниться, ми не будемо знати один одного, як не знали протягом 23 років життя в Криму.

 

До Львова я вже їхав, коли тут були мої знайомі. Вони розповідали про те, як тут приймають переселенців. Я зателефонував на «гарячу лінію», познайомився з людьми, які допомогли знайти житло на перший час.

 

За півтора роки у Львові я побачив, що людей цікавить їх історія, їх культура, традиції. Не всіх, але тим не менш. Мене здивувало, що їм не треба пояснювати контекст, а можна просто починати розмову, переходити одразу до суті. Якщо ми хочемо жити в одному суспільстві, ми повинні знати один одного – зі Сходу на Захід, із Заходу на Схід, щоб жодна третя сторона не могла впливати. Багато людей нічого не знають про кримських татар, плутаючи їх, наприклад, із казанськими татарами. Це неправильно. Треба працювати з людьми, працювати заради майбутнього, щоб потім жити в нормальних умовах.

 

Більшість кримських татар знає, що повернеться до Криму. Люди розуміють, що там на півострові залишилися наші мечеті, наші домівки. Але те, що ми тут посіємо, буде жити і розвиватися на благо галичан.

 

Діти кажуть мені «час додому». Вони втомилися переїжджати з однієї квартири на іншу. Для них це психологічна травма. Я не хочу виховувати з них космополітів – у кожної живої істоти є своє середовище. Людина може до всього звикнути, але не зможе у повному об’ємі відчувати себе людиною.

 

Про приватні ініціативи для біженців у Німеччині читайте в онлайн-часописі Goethe-Institut в Україні.


comments powered by Disqus