23 листопада 2015

Філософ Тарас Лютий: «Студенти не повинні отримувати знання так, ніби купують продукти в магазині»

В межах спецпроекту «Zeitgeist», який було створено спільно з Ґете-Інститутом в Україні, ми поговорили із Тарасом Лютим – українським філософом, письменником, поетом та музикантом, а офіційно доктором філософських наук, доцентом кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія». Про те, з якими освітніми проблемами стикається кожен українець, чи потрібне патріотичне виховання в школах, про те, чи здатна неформальна освіта замінити академічну, а ще про співвідношення природничих та гуманітарних наук, він розповів у інтерв’ю Platfor.ma.

 

 

— Давайте спробуємо разом простежити освітній шлях, який проходить українець від народження, щоб зрозуміти, які маємо проблеми і як можемо їх вирішити. Почнемо з дитинства. Перші люди, які допомагають дитині пізнавати світ, і можуть прищепити любов до пізнання чи відбити її назавжди це батьки. Я знаю, що у вас є дочка, тому в цьому питанні ви не лише теоретик, але й практик. Яку роль, на вашу думку, відіграє інститут батьківства в Україні?

 

— Я би сказав, що це дуже нагальна проблема, рішення якої, втім, дуже непросто знайти. По-перше, варто сказати, що ідеологічне кшталтування починається не з моменту народження дитини, а ще до її народження, адже ми не обираємо, в кого народитись, не обираємо погляди наших батьків та навіть власне ім’я. Тому шлях простеження генеалогії освітнього процесу, якого на собі зазнає людина, починати треба ще до народження.

 

Якщо говорити про дошкілля, то, як на мене, на цьому рівні ми не повинні перевантажувати дитину теорією чи тренуванням якихось навичок, та, тим не менш, треба пам’ятати, що вже в маленькому віці формується характер та людська індивідуальність. Тому, як я сказав, не потрібно обтяжувати дитину читанням, але їй треба читати для того, аби пізніше вона робила це сама. В цьому і один з найважливіших «ґепів» нашої освіти. Зверніть увагу, велика кількість книжкових заходів, які зараз відбуваються в Україні, супроводжуються вже не лише презентаціями книжкової продукції, а й певними практиками – лекціями та, зрештою, простими читаннями. І така популяризація читання є дуже важливою, адже що далі то більше починає домінувати візуальне сприйняття. Безумовно, це великою мірою пов’язано із розповсюдженням ґаджетів –   картинка у Facebook набирає більше лайків, ніж допис. Тому ще з дитинства ми повинні прищеплювати дитині любов та звичку до читання. Та важливо не проґавити той момент, коли потрібно буде перейти від легкого чтива – казок чи легенд – до наративу більш складного.

 

У молодшому шкільному віці, я думаю, найбільша проблема полягає в тому, що вчителю часто складно утримувати увагу дитини, яка розфокусовується надто швидко. Це цілком нормальний процес, але він не є нормальним для навчання, і вчителю доводиться багато уваги приділяти дисципліні. Через це виходить, що дитина опановує базові навички в дисциплінарному режимі.

 

Як на мене, сучасна школа в Україні приділяє замало уваги ігровим практикам, адже за допомогою гри людина теж навчається. Наприклад, Людвіґ Вітґенштайн, філософ ХХ століття, багато писав про мовні ігри – він вважав, що мова функціонує у вигляді комбінаторики слововживань. Якби на таких ігрових принципах була побудована освіта, мені здається, вона була би більш результативною. Звісно, контроль та дисципліна потрібні, але вони не повинні стати тотальними принципами навчання, натомість повинні бути спряжені з ігровими практиками. В цьому сенсі роль вчителя важко переоцінити, тим більше ми розуміємо, як оплачується ця робота в нашій країні.

 

Навчальний процес в школах часто побудований як змагання, особливо якщо ви віддаєте дитину до гімназії або ліцею. Змагальний момент – це прекрасно і він мусить бути, вся наша культура побудована на змаганнях: ти не зможеш нічого досягнути, якщо не візьмеш участі у перегонах. Але такі змагання не потрібно перетворювати на муштру та самоціль.

 

— Зараз все шкільне навчання побудоване на системі оцінювання, і часто це призводить до того, що оцінка перетворюється на самоціль. Як вам здається, чи можлива освіта без оцінок і чи потрібна?

 

—Як на мене, оцінки потрібні, але треба розуміти, що серед дітей існує серйозна конкуренція – вони схильні упосліджувати тих, хто погано вчиться. Це призводить до того, що дитина, яка отримує погані оцінки, може втратити стимул до навчання, в той час як всі ми добре розуміємо: оцінка – дуже суб’єктивний показник. Вона залежить не лише від знання, яке продемонстрував учень, але і від рівня освіти вчителя, від його естетичного смаку, рівня обізнаності. Оцінка потрібна, але вона не має нагадувати оціночне судження, вона не мусить пригнічувати або карати. Оцінка повинна заохочувати, а не бути інструментом покарання.

 

— Шкільна освіта робить великий акцент на відтворенні знань, які транслює учням вчитель. Як вважаєте, наскільки ефективною є ця модель в сучасному світі?

 

— Дійсно, здебільшого механізм відтворення в освіті орієнтується на минуле. Але, заради справедливості, хочу сказати, що це можна назвати міметичними практиками, які є дуже важливими у процесі пізнання світу. Наприклад, мистецтво спочатку розвивалось як відтворення – людина споглядала світ і потім робила його копію. Тому в якості базової навички відтворення – це не лише нормально, а й необхідно. Але відтворення також буває різним. Сліпе відтворення за певними стандартами – хибний шлях. Завдання вчителя – поставити певні межі і дати учневі простір для того, аби проявити свої сили у особливий спосіб. Міметичний спосіб навчання потрібен, але він не мусить призвичаювати нас до стереотипів та стандартів, натомість має показувати поле для власної творчості.

 

Ще один важливий момент, пов’язаний із навчанням – це помилка. Зараз помилка на рівні школи має багато спільного із поняттям гріха в Середньовіччі. Зробити помилку – означає згрішити. Але ж людина не може не робити помилок! Помилки уникнути не можливо, і це нормально. Їх треба аналізувати, при чому це не повинна бути робота над помилками в сенсі виконання певної виправної роботи чи  відпрацювання покарання. Помилка дає простір для аналізу, до якого потрібно призвичаювати дітей.

 

 

— В світлі останніх подій ми помічаємо, що в школах та дитячих садках активно розвивається патріотичне виховання. Як вам здається, чи потрібне патріотичне виховання в школах і чи не перетворить воно навчальні заклади на осередки ідеології?

 

— Це доволі складне питання, адже з одного боку ми розуміємо, що ідентифікація дитини зароджується змалку, до того ж патріотичне виховання присутнє в абсолютно всіх розвинених країнах. Німці, наприклад, дуже добре знають, в якій країні живуть, знають свою атрибутику, гімн та кольори. Але також в Німеччині вчать і того, що «Deutschland über alles» – це дуже неоднозначний історичний момент.

 

Ми маємо показувати не лише здобутки чи поразки. Як казав Бенедикт Андерсон, націоналізм пов’язаний із уявленими спільнотами – тим, як спільноти себе уявляють, і згуртовуються на основі цих уявлень про себе. Але ми ж розуміємо, що такі уявлення зазвичай наслідують перебільшені характеристики: або «ми найкращі» або, навпаки, «всюди зрада». Як правило, у нас домінують ці дві крайні позиції.

 

Оскільки ми маємо таку складну політичну ситуацію в країні, мусимо більше уваги приділяти патріотичному вихованню. Але воно не повинно носити характер некритичної пропаганди. Звичайно, жоден з нас не може мислити не ідеологічно – не існує позиції, яка би уникала ідеології. Але критичний підхід полягає в тому, що ми маємо уникати обстоювання власних переконань. Там де починається переконання – починається пропаганда. Навіть власні думки треба постійно підважувати альтернативними думками. Дитину так само треба привчати, що не існує єдиної правильної думки, треба слухати іншого, треба чути свого опонента. Хоча й на рівні дорослого населення нам часто доводиться стикатись із несприйняттям інакшості – несприйняттям тих, хто не схожий на нас.

 

— Під час дискусії, у якій ви нещодавно брали участь, ваш колега Євген Глібовицький сказав, що церква відіграє важливу роль в освітньому процесі. Чи ви погоджуєтесь з ним?

 

— Якщо подивитись на події Революції гідності, ми побачимо, яку роль у них відігравала церква. Вона була своєрідним арбітром, тим топосом, в який можна було прийти, коли тебе переслідують. І церкві вдалось продемонструвати, що вона стоїть на позиції припинення будь-якого насилля. Вона змогла показати, що є не просто декоративним атрибутом нашого сьогодення, а може виконувати важливі соціальні функції. Це породило високий рівень довіри до неї. Думаю, Євген мав на увазі саме це.

 

Якщо ми пригадаємо історію, саме при церквах були влаштовані перші школи та перші університети. Тому, коли говоримо про освіту, не треба забувати про коріння, яке сягає часів, коли освітою опікувались церковники. Інша справа, коли ми починаємо говорити про догмати, тут церква – не найкращий порадник. З огляду на те, в яких соціальних і політичних умовах опинилась наша країна, потрібно дослухатись до церкви як до соціального авторитету. Але, з іншого боку, на макрорівні ми повинні розуміти, що наша держава світська і церква не має втручатись як у справи політичні, так і в освітній процес.

 

Ми можемо водити дитину до церкви, але на рівні сімейного виховання. На рівні ж освіти релігійні доктрини можуть існувати лише в якості ілюстративного прикладу, аби пояснити, в чому різниця між науковим та релігійними світосприйняттям.

 

— Давайте перейдемо до вищої освіти. В Україні існує своєрідний феномен, коли більшість українців мають диплом про вищу освіту. В той самий час в розвинених країнах вищу освіту здобувають лише 50% населення. З чим це пов’язано? Чому українці переконані, що, без диплому їм не вдасться нічого досягнути?

 

— Я думаю, передусім це пов’язано з загальним економічним станом країни. Чому у нас майже перестали існувати професійні технічні училища? Тому що їх випускники, ідучи на роботу, стикаються з тим, що ця робота низько оплачувана. Натомість вища освіта забезпечує певний високий соціальний рівень – із дипломом ти зможеш знайти хорошу роботу, гідну зарплату, комфортні умови. Кожен хоче бути менеджером і не хоче належати до робітничого класу. Кожен хоче отримати диплом, тому що в будь-якому суспільстві диплом – це символічний капітал, який допоможе тобі, якщо ти не маєш капіталу економічного.

 

— Ще одна проблема, з якою має справу вища освіта полягає в тому, що дуже часто випускники не обирають самостійно спеціальність і, як результат, відсоток людей, що після навчання працюють за фахом, дуже низький. Чому це так?

 

— На жаль, дуже часто батьки обирають, ким буде їхня дитина. Лише подивіться, останнє десятиліття в нашій вищій школі страшенна навала студентів на спеціальності «економіка» та «право» – все це результат стереотипів батьків, які вважають, що, якщо матимеш такий диплом, зможеш «вишкрябатись» зі злиденного стану суспільства, який супроводжує нас після розвалу Радянського Союзу.

 

Розкажу про свій досвід. Свою першу вищу освіту я отримував в Київському політехнічному інституті. Це був не мій вибір, а вибір моїх батьків. Мій батько – інженер за фахом, тому мене спершу віддали до математичної школи, а політех став цілком логічним продовженням сімейної традиції. Та я завжди виявляв більше схильність до гуманітарних наук. Тому на четвертому курсі я почав паралельно вчитись і в Києво-Могилянській Академії на гуманітарному факультеті. Врешті-решт я прийшов до того, до чого мав схильність.

 

Недарма в німецькій мові слово «beruf» означає і покликання і професію водночас. Макс Вебер казав, про політику чи науку як внутрішній поклик, Сковорода писав про сродну працю. В цьому і є сенс нашого вибору. Тому завжди потрібно рахуватись не лише із думкою батьків, але і з самим собою.

 

 

— А як ви вчините щодо вашої дочки? Будете впливати на її вибір чи дасте їй цілковиту свободу?

 

— Я і зараз в певний спосіб впливаю на неї, адже дитині потрібно демонструвати різні можливості і ті різні наслідки, до яких вони можуть призвести. Я прихильник того, щоб показувати альтернативи. Моя дочка, як і всі інші діти, кожного разу обирає собі різні професії – вона може бути то письменником, то художником, то президентом, залежно від того, які вигоди, як їй здається, вона зможе отримувати. І це нормально. Але ми можемо прищеплювати дитині певний смак – в цьому і полягає виховання. Звісно, про смаки не сперечаються, але, якщо не сперечатись про смаки, то про що тоді взагалі можна сперечатись?

 

Ми повинні показати дитині той величезний спектр можливостей, які є довкола, та сформувати в неї гарний смак, не залежно від того, буде вона займатись в подальшому гуманітарними чи природничими науками. Айнштайн колись казав, що його як науковця сформував не лише Гаус, але й Достоєвський.

 

— Ви вже встигли побувати в ролі студента, а тепер можете подивитись на вищу школу з позиції викладача. Які проблеми в навчальному процесі у вузах ви бачите?

 

— Що зачіпає мене особисто – те, що студент ставиться до викладача як до обслуговуючого персоналу. Коли ми приходимо до податкової або ЖЕКу і вимагаємо надати нам послугу – це нормально, адже вони утримуються за наш рахунок. Але університет це трохи інше об’єднання – це інституція, в існуванні якої зацікавлені всі сторони навчального процесу. Зараз університет намагаються представити у вигляді великого ринку, де ми маємо продавати різні освітні технології. Але я думаю, університет лишається університетом допоки в ньому існує обопільна зацікавленість всіх учасників цього процесу. Студенти не мають отримувати знання так, ніби купують продукти в магазині. Знання – не такого роду продукт, воно вимагає особистого зацікавлення та зусиль. Як би банально це не звучало, знання – це не те, що отримується, це те, що здобувається. Знання – це сила, як свого часу казав Френсис Бейкон. Це сила, з якою потрібно вміти працювати та яку потрібно вміти використовувати. Це інструмент, до якого не треба ставитись інструментально, вибачте за тавтологію. Це не молоток, який ми беремо, аби забити цвях. І тут особлива роль належить гуманітарній освіті. Німці дуже правильно називають сферу природничого знання «naturwissenschaften» (науки про природу), а гуманітарну –  «geistwissenschaften» (науки про дух). Дух – це та особлива реальність, яку часто зневажають аж до того, що вважають гуманітарні науки простим гобі і дискутують з приводу того, чи потрібно взагалі викладати філософію в університетах.

 

— Якщо ми вже заговорили про співвідношення природничих та гуманітарних наук, хочу спитати, як на вашу думку, чому зараз природничі науки розвиваються активніше за гуманітарні?

 

— Так сталось, що в радянські часи, коли країна стала на рейки індустріалізації, вона вимагала шалених темпів розвитку і для цього потрібні були відповідні фахівці саме зі сфери природничих наук. Радянський Союз конкурував із західним капіталістичним світом і йому конче треба було продемонструвати першість соціалістичного світу. Гуманітарна ж сфера стала сферою ідеології. Уявіть собі, якби філософія в ті часи викладалась в вузах з точки зору плюралістичного підходу – дуже скоро від марксистсько-ленінської доктрини не лишилось би і каменя на камені. Саме в часи Радянського Союзу гуманітарні дисципліни почали посідати другорядну роль.

 

Між іншим, можемо пригадати дві постаті ХІХ – першої половини ХХ століття – Ніцше та Вітґенштайна. Ніцше, наприклад, був представником класичної філології. Після гумбольдівської освітньої реформи, в Німеччині дуже потужно розвивались гуманітарні науки. Німці активно вивчали історію, іноземні мови та літературу – в той час ситуація була протилежною – гуманітарні науки мали перевагу. Ти міг дістати перепустку у вищий науковий світ лише, якщо оволодів саме цими дисциплінами. Якщо не вдалось – ти йшов до «realschule» – технічного училища, де вивчались математика, фізика та хімія. Так от Ніцше отримав гуманітарну освіту, а потім відчув, що йому бракує природничого знання і почав надолужувати це самотужки. Можливо, тому йому і не вдалось остаточно завершити своє вчення про волю до влади, адже він хотів побудувати його на фізичних принципах.

 

У випадку з Вітґенштайном – навпаки, він вчився в realschule, потім в Манчестері в технічному вузі здобув інженерну освіту і врешті прийшов до філософії. З часом він повністю переглянув доктрину, на якій виріс, – логічний позитивізм та аналітичну філософію, і прийшов до «Філософських досліджень», де велику увагу приділяв повсякденній мові. Ці два приклади засвідчують, що між гуманітарними та природничими дисциплінами повинен бути баланс. Сучасне знання не рухається однобічно, тому дуже потрібен зважений підхід до освіти.

 

 

— Якщо поглянути в історію, університети завжди були монополістами освіти, в цьому сенсі вони могли конкурувати хіба що з церквою. Зараз ми бачимо, що виникає все більше неформальних освітніх закладів та ініціатив. Як вважаєте, чи здатна неформальна освіта з часом повністю замінити академічну?

 

— Я би не сказав, що провідна роль університету втрачена і що такі неформальні ініціативи здатні витіснити університетську освіту. Скоріше, вони виконують допоміжну роль, хоча й дуже суттєву. Вони дають нам можливість надолужити те, що ми не отримали в університеті. Крім того, вийшовши з університету, ми не перестаємо вчитись – неможливо раз і назавжди накопичити знання, воно потребує постійного поновлення.

 

Неформальні освітні ініціативи дуже потрібні, і їхній бум в Україні зараз свідчить про те, що у людей раптом з’явився не лише час на себе, а і бажання вчитись та розвиватись. Люди жертвують вільний час та гроші на навчання – це чудово. Українці зрозуміли, що потрібно вкладати ресурси в себе, вони усвідомили потребу систематизувати ті розірвані знання, які у них є, та отримати нові.

 

Усі філософські школи виникали саме як неформальні осередки, як спільноти однодумців. Згадаймо хоча б Академію Платона чи Перипатетичну школу Аристотеля. Вони не були обмежені формальними рамками, головне, що їх об’єднувало – спільні теми. Саме такими є неформальні осередки і в цьому їх цінність.

 

— Часто ми стикаємось із тим, що ті знання, які ми отримуємо в школі, університеті, на роботі вступають в конфлікт. В університетах нам кажуть: «Забудьте, що вчили в школі», а на роботі «Забудь, що дізнався в університеті». Чи нормальним є такий конфлікт?

 

— Я думаю, це цілком нормально. Ми не повинні забувати: для того, щоб продовжити нашу освіту на рівні університету і побачити різноманітність знання та альтернативних думок, нам спочатку треба засвоїти якісь ази на аксіоматичному рівні. Евклід побудував свої «Начала» у вигляді аксіом для того, щоб в ХІХ столітті виникла криза, яка показала, що існує альтернативний погляд на цей аксіоматичний спосіб упорядкування знання. Той же Вітґенштайн говорив про принцип дверних завіс – завдяки тому, що завіси міцно закріплені, двері можуть вільно рухатись і виконувати свою функцію. Для того, щоб ми могли мати альтернативні погляди на проблему, потрібні якісь положення, які будуть непорушними. Тому в школі потрібно спершу закласти аксіоматичний базис, якому в подальшому будемо пропонувати різні альтернативи.

 

В тій же історії науки маємо приклади псевдонауковців, які стверджували, що зробили відкриття, яке повністю заперечує всю науку, що існувала до цього. Але наука так не розвивається – усе нове вона інкорпорує у те, що було раніше. Ньютон казав свого часу: «Якби я не стояв на плечах гіганта (маючи на увазі Рене Декарта), я ніколи не побудував би свою систему». Їхні концепції абсолютно різні, але нова враховує досягнення старої. Тому, коли ми отримуємо нове знання, ми завжди повинні зважати на його бекграунд.

 

— Після Революції Гідності серед українців присутній стан піднесення всі ми чекаємо змін та реформ, в тому числі і в освітній сфері. Як думаєте, яким повинен бути наступний логічний етап, щоб досягнення Євромайдану не були даремними?

 

— Людина не може перебувати у постійно у революційному стані. Тепер, після всіх цих подій ми повинні робити аналітичну роботу та просто фізично працювати. Наприклад, інститут волонтерства, що виник нещодавно в Україні, закриває ті лакуни, які існували в нашому суспільстві і з якими не могла впоратись держава. В якийсь момент ми побачили, що потрібно докладати власних зусиль, аби зробити країну такою, якою ми її собі уявляємо. На мою думку, саме це і повинно стати нашим головним завданням зараз: аналізувати минуле, вибудовувати стратегію майбутнього та напружено працювати.

 

«Шкільна освіта зі смартфоном: Google на уроках. Читайте в журналі Goethe-Institut.


comments powered by Disqus