11 серпня 2015

«Ми творимо історію»: хто і чому пішов патрулювати вулиці

В межах спецпроекту ZEITGEIST, який ми запустили спільно з Ґете-Інститутом в Україні, ми вирішили розповідати історії людей, життя яких суттєво змінилось за останні роки в Україні. Місяць тому на вулиці Києва вийшли майже дві тисячі поліцейських. Ми поговорили з трьома з них про те, чому вони вирішили кардинально змінити своє життя і професію.

 

 

Михайло Кіндракевич:

 

— За спеціальністю я економіст-аналітик і ще півроку тому працював продакт-менеджером у сфері електронної комерції. На роботі, як завжди, ми з колегами обговорювали новини, критикували бездарні рішення влади, аж тут трапилася нагода самим щось змінити. Після Різдва я гортав стрічку новин і побачив публікацію Арсена Авакова про те, що в Києві оголошується набір у патрульну службу. Заповнив анкету, мене запросили на перший етап – тестування основних навичок, потім на випробування з фізпідготовки, далі пройшов психологічне тестування, військово-лікарську комісію і співбесіду з групою експертів.

 

Після всіх навчань 4 липня ввечері ми зібралися на плацу, приїхало керівництво і шеф поліції дав команду: хто готовий, включайте мигалки. Уявіть собі, одна за одною люстри починають світитися синім кольором – 200 машин! Це було неймовірно, майже дві тисячі ідейних людей, які хочуть щось змінити. Здається, за зміну тоді було чотири тисячі викликів, і ми всі відпрацювали. Середній час прибуття, враховуючи обробку виклику, його надсилання патрульним та реагування, не перевищив 10 хвилин.

 

 

Я відмовився від посади командира роти. Мені запропонували працювати в департаменті моніторингу та аналітики – це відділ, який турбується про професіоналізм поліцейських і репутацію поліції в цілому. Але ми теж патрулюємо, найрезонансніші виклики я описую у себе в блозі. Найбільше запам'ятався випадок, коли ми під'їхали на допомогу колегам – вони переслідували підозрюваного в нетверезому стані. Він сховався у райвідділі і взагалі виявився колишнім начальником карного розшуку.

 

Спочатку було багато скепсису, образ з боку міліціонерів, мовляв, якби нам дали таку зарплатню і машини, ми би теж працювали. З одного боку, можна їх зрозуміти, а з іншого – у всіх була можливість подати заявку на конкурс.

 

По факту зараз серед майже двох тисяч поліцейських – 68 міліціонерів. Я чув, що після двох тижнів нашої роботи тисяча працівників ДАЇ виявили бажання вступити до лав поліції.

 

Тактики порадили нам переглянути фільм «Патруль», там дія відбувається в неблагополучному кварталі Лос-Анджелеса. Ми думали, що це фантастика, що робота поліцейського насправді нудніша. Але насправді тут кожен день трапляються такі події, що ти дивуєшся, як міг раніше жити в Києві і не помічати цього.

 

Коли їдеш вдень, всі сигналять, махають, показують великий палець, інколи навіть вишиковуються в чергу, щоб сфотографуватися. Наша колега зупинила водія, який проїхав на червоне світло, і виявила, що  він два роки їздив без необхідних документів. Вона склала кілька протоколів, і при цьому він говорив: мені подобається, що ви робите, затримуйте мене, я готовий сплатити штраф.

 

У всіх поліцейських на грудях є камера, яку вони вмикають, коли починають спілкуватися з людьми. Коли кажуть, що бачили, як поліцейський брав гроші замість того, щоб виписувати штраф – будь ласка, дістаємо запис, показуємо всю розмову від початку до кінця. Наше завдання – показати, що всі несуть відповідальність за свої вчинки. В тому числі намагаємося навчити людей правильно переходити дорогу, пити пиво і палити – тільки в дозволених місцях. Можливо, я трохи романтик, але, повторюючи слова класика, ми творимо історію.

 

Вікторія Нікітіна:

 

— У мене була мрія з дитинства. Тато працював дільничним, я виросла в райвідділі, тому мені це все дуже близько. Але мама сказала: підеш в міліцію тільки через мій труп. І так склалося, що я працювала в районній адміністрації, у мене стаж держслужби – 10 років. Це звучить грубо, але це правда, в держструктурі – «я начальник, ти дурень», навіть якщо ти сто разів правий. Я дійшла до такої точки кипіння, що вже не могла там працювати.

 

У січні я побачила інтерв'ю Еки Згуладзе про початок набору в поліцію, і буквально наступного дня подала анкету. Основні критерії відбору – до 35 років, водійські права і бажано вища освіта. Фінальна співбесіда пройшла дуже жорстко, я була впевнена, що мене не візьмуть. У мене троє дітей, причому молодшій рік і дев'ять місяців. «Про що ви думаєте, з ким діти будуть?». Я кажу, якщо вже я сюди прийшла, якщо я дійсно цього хочу, невже не можна дати людині шанс реалізувати себе? Напевно, переконала їх своєю щирістю. Основний курс навчання закінчився в травні, але на додаткові заняття ми їздили аж до 4 липня. Та й зараз перед змінами регулярно проходять тренінги.

 

 

Я знала, на що йду. Знала, що буде і важко, і нічні зміни, і ненормований графік. Зміна може і довше тривати, ніж 12 годин. Буває, опівночі додому йдеш, а не о дев'ятій вечора, бо ДТП дуже серйозне і ти його три години оформлюєш. Але у нас з колегами немає такого, що це ваш район, самі що хочете, те й робіть. Якщо ми поруч, через вулицю, і потрібна допомога, то звичайно ми приїдемо.

 

Випадки бувають різні, але в основному побутові: хлопці п'ють пиво пізно ввечері, сімейні скандали, неблагополучні сім'ї буянять. Перерва між викликами хвилин 40. Був єдиний випадок у Деснянському районі, коли на нас направили пістолет. Потім на занятті представник зі Штатів питав, чому ми не вжили більш жорстких заходів. Але на відео – це нарізки, ви не бачите всю ситуацію від початку і до кінця. Плюс це був кінець робочого дня, дуже багато навколо людей. Не дай бог, куля б зрикошетила в мирного жителя... Не хотілося. Хоча якби ситуація далі розвивалася, то звичайно довелося б стріляти.

 

Ми розбиті на 4 батальйони, в кожному батальйоні 10 рот, в нашій 40 людей. У моїх знайомих з інших рот був різний досвід спілкування з міліцією, але особисто у нас все нормально, абсолютно адекватні, хороші хлопці. Не було такого, щоб погано ставилися. Зараз вже як свої, кажуть, привіт, ви нам знову не даєте відпочити? Кажу, так, вибачайте, знову привезли затриманих.

 

Мені майже тридцять п'ять років, але я, напевно, ідеалістка. Мені здається, що все одно все буде добре, настане світле майбутнє, просто зараз важкий період для країни, ми повинні його пройти.

 

Хай він триватиме десять років, значить, так треба. Значить, потім буде краще, нехай не відразу, не в усьому, але поступово. Відчуття від виконаної роботи дуже приємне, хоча, звичайно, брудом нас теж поливають. Але ти розумієш, що робиш якусь дрібницю, хоч в чомусь допомагаєш людям. А далі буде видно, люди зроблять висновки самі.

 

Олександр Зарюгін:

 

— За останні два роки у багатьох змінилися пріоритети в житті. Я був фотографом, знімав рекламу і різні проекти – фешн, дизайнерські, а потім перестав це серйозно сприймати, захотілося приносити користь. Ще під час Майдану звільнився з роботи і весь час провів там. Хотів іти в АТО, проходив різні вишколи, а коли взимку побачив виступ Еки Згуладзе, дуже пройнявся. Побачив план реформи і захотів у своєму рідному місті наводити порядок. А що робити? Стояли за зміни, ось і давайте міняти, брати участь.

 

У нас є якась безкарність, особливо це стосується правил дорожнього руху. 70% водіїв стоять так, що катастрофічно заважають іншим їхати і створюють аварійні ситуації. Попереджаємо вже місяць про паркування в недозволених місцях. Підходимо, всі каються, а ми ж добрі, новенькі, все прощаємо. Пішоходи бігають, такі нахабні, через проспекти, прямо перед машиною. Усі вирішили, що ми і далі будемо ходити попереджати, а вони будуть каятися. Такого не буде, не треба на шию сідати. Дуже хочеться підвищення штрафів, в тому числі за адміністративні порушення. 85 грн – замало. Якби 300, 500, було б ефективніше. Випив на вулиці за 500 грн, наступного разу буде думати. У нас же все на алкоголі зав'язане. Де є МАФи, де продають алкоголь, особливо вночі, там все починається.

 

Поліція їздить з мигалками, бо це превентивний захід. Якщо хтось десь когось вбиває або грабує, побачивши мигалку, він припинить насильство. Це набагато важливіше, ніж зловити наркоманів на сходці. Що стосується «голого рапорту», ​​який ми передаємо на дільницю, так міліція після того не виконує роботу за нас, вони роблять свою. Ми розуміємо їхню проблему – інші зарплати, інша система, але їх реформа теж торкнеться. Завдання патрульної поліції – присікти і затримати. Розслідуваннями і допитами патрульна поліція не може займатись за законом.

 

 

Я очікував, що все буде жорсткіше і складніше, але найбільше вразила підтримка і увага народу. Це окрилює. Зарплата, звичайно, має велике значення. Більшість ішла в поліцію з ідеологічних міркувань, з патріотичних, але зі старою зарплатнею ніхто б цього не робив. У старій системі тебе б просто не зрозуміли з такою альтруїстичною мотивацією, адже відомо, чим займалися ППС та ДАЇ. Джерелом влади є народ, а не поліція. Поліція повинна захищати цей народ. Ось 12 людей у нас вже звільнили – тих, хто не цінував те, що отримав.

Я перебуваю при виконанні 24 години на добу, у формі я чи без, вихідний у мене день або робочий. Зробити зауваження або присікти порушення я однозначно повинен – ​​взагалі-то, як і будь-який громадянин.

 

Звичайно, я планую лишатися в поліції. Можна йти на навчання в академію МВС, можна стати слідчим. Вся ця реформа триватиме мінімум п'ять років, а поки що треба починати з вулиць.

 

Фото 2, 3, 4 – Євгенія Люлько.