23 березня 2016

«Міські божевільні»: як культурна стратегія стала справою ідеалістів

Головна редакторка «УП.Культура», засновниця онлайн-журналу про культуру Korydor, кураторка міжнародного фестивалю Culturescapes та одна з учасниць групи з розробки стратегії «Культура-2025» Катерина Ботанова написала нам про те, як культура в Україні перетворилась на національно-патріотичне виховання, і чому це потрібно змінити.

 

Фотографія: Дмитро Ларін, УП

Мій добрий друг, американський перекладач і журналіст, слухаючи мої захоплені розповіді про те, що, як це не парадоксально, культура – на сьогодні єдина царина в країні, в якій існує стратегія розвитку на 10 років, посміхався з сумним розумінням. «А ти не надто ідеалістична?» – спитав він, який вже мешкає в Україні з десяток років і скепсис його добре обґрунтований.

 

У країні, яка з боями ухвалює закони, потрібні для безвізового режиму, де процвітає корупція і щотижня виникає щонайменше один політичний скандал чи скандальчик; у країні, де, врешті-решт, іде війна, – яка культура? Яка стратегія? Тим більше, яка радість від стратегії, ще не ухваленої жодним владним органом, а лише підготовленоі групою експертів-ентузіастів за майже два роки роботи.

 

«Ідеалісти» – це, певно, ще занадто компліментарне визначення для тих, хто і досі вірить у те, що культура важлива для змін і розвитку, що без належної уваги до культури та освіти років за 10 може й не буде кому втілювати всі прекрасні ліберальні реформи, які під тиском Євросоюзу можливо таки запустить цей (або наступний) парламент, цей (або наступний) Кабінет міністрів. У те, що, з одного боку, культура, як і цінності, за влучним висловом Ярослава Грицака, таки маститься на хліб. А, з другого, що дедалі більше у сучасному світі не розміром цього кусеня хліба, тобто не лише макроекономічними показниками, вимірюється успішність країни, а сталістю розвитку – тобто і можливостями для саморозвитку кожної людини, й індексом щастя, і затишністю міст, в яких хочеться мешкати.

 

Для більшості теперішніх і, що гірше, певно майбутніх політиків, ми – такі собі міські божевільні. Трохи дивні й галасливі, але переважно безпечні. Ну хіба трохи на міністра культури понаїжджають, але може їм від того полегшає. Але, врешті-решт, «хто ж його зніме – він же пам’ятник».

 

Дебати довкола культури для них – це наче хор імені Верьовки чи ансамбль Вірського: виглядає яскраво, має своїх сталих фанатів і ні на що не впливає.

 

Чи не тому, ані в нещодавно опублікованому «Маніфесті про об'єднання заради перетворення України на успішну країну», ані у Пропозиціях експертів РПР щодо подолання кризи, культури немає взагалі (у Маніфесті й освіти немає) – навіть у форматі дедалі популярнішого зараз поняття «креативна економіка».

 

Натомість у той же час уряд ухвалює свою програму на 2016 рік, де у розділі «Незалежна європейська Україна» під пунктом 5 значиться таке:

 

«Українська національна ідентичність:

  • Національний культурний продукт
  • Національно-патріотичне виховання
  • Культурне розмаїття України
  • Національний спорт
  • Туристична Україна для українців та гостей».

 

Цікаво те, що з більшістю попередніх пунктів у програмі – не посперечаєшся. Дійсно ж, і безвізовий режим із ЄС, і боротьба з корупцією, і реформа поліції чи судова реформа тощо – не лише пріоритетні напрямки внутрішніх реформ, а й безперечно ознаки європейської України. Аж тут – «національний культурний продукт», «національний спорт» і «національно-патріотичне виховання».

 

Самих лише цих «національно-ідентичнісних» пріоритетів достатньо, аби засумніватись – а про яку саме Європу йдеться цьому уряду? Про Європу Віктора Орбана та Анджея Дуди і «ПіС»? Чи є безвізовий режим чи судова реформа тими достатніми умовами, за яких в України в майбутньому не постане питання з умовним референдумом в умовній Голландії, за яких ми припинимо бути «країною поганих новин» у європейських медіа і за яких з нами, нарешті, почнуть спілкуватись на рівних?

 

Сьогодні перед референдумом у Голландії Україну з країни-загрози у країну з європейським обличчям в авральному порядку намагаються перетворити культурні активісти, значною мірою – волонтери (хоча, на щастя, вже не без підтримки новоствореного відділу культурної дипломатії МЗС). Новий медійний європейський проект із перекладу текстів із українських незалежних медій для провідних європейських видань, який реалізується на базі онлайн-видання Eurozine, запитує в своїх українських партнерів тексти про культуру, урбаністику, історію, права людини та інше.

 

Проте важко «продавати» в Європу Україну, якої ще немає, непросто показувати обличчя, яке лише уявляють собі нечисленні «ідеалісти», складно промотувати культуру, для якої в самій країні створені умови жорсткого виживання з дедалі сильнішим «національно-патріотичним» вихованням і вимогами створення «національного культурного продукту».

 

Та й самій Україні сьогодні й у майбутньому не завадять люди, здатні критично думати, здатні до емпатії та взаємоповаги, до творчості та творення. Та й людського в людях теж не завадить – європейські цінності ж і досі лишаються цінностями гуманістичними, чи не так?

 

Утім, «ідеалісти» не лише мріють, вони також пропонують стратегію для таких змін. У ній ідеться про п’ять головних цілей, котрі можуть змінити не лише культуру, а й суспільство.

 

Перша – актуалізувати освітній, інноваційний та комунікаційний потенціал культури. Це означає, що й дітей у школах, і студентів у вишах час навчати не запам’ятовувати гігабайти інформації й вигравати олімпіади ціною здоров’я, а допомагати їм розвиватись як особистостям, нестандартно, творчо і критично мислити, бачити можливості для застосування своїх знань і навичок у дедалі більш швидкому й конкурентному житті. Велику роль у такій освіті відіграють саме гуманітарні дисципліни, а також сама творча освіта та взаємодія з різними живими місцями культури – центрами, театрами, музеями.

 

Це також означає, що інноваційний потенціал культури створює поле для креативної економіки, де змішуються найдивовижніші прояви культури, науки, освіти та бізнесу. Креативна економіка є на сьогодні економічною цариною, що найшвидше розвивається в Європі.

 

Друга – сприяти порозумінню та примиренню в українському суспільстві. Це має бути серед головних пріоритетів української держави на роки вперед, бо розділення, нерозуміння, недовіра і ворожнеча не лише стримуватимуть розвиток країни, а й становитимуть подальшу загрозу зовнішніх маніпуляцій та потенційних конфліктів.

 

Це означає – у буквальному сенсі використовувати багатий і різноманітний європейський досвід у створенні програм примирення і порозуміння. Тут може бути підтримка, зокрема, фінансова, можливостей для митців подорожувати країною, пов’язуючи її невидимими ниточками спільних досвідів та історій, давніх, нових, щойно створених і ще не розказаних. Це мусить бути увага та підтримка, зокрема, і фінансова, для того, аби культурна мапа міст не зводилась до однієї музичної школи, або одного ансамблю народного танцю. Приміром, через програму Європейські столиці культури чимало європейських міст зробили ставку на розвиток міста саме через культуру. А також, звісно, створення «інфраструктури гостинності», коли творчий потенціал міст, посилений зручністю та людяністю міста, буде і створювати нові робочі місця, і робити місто цікавим для всіх.

 

Третя – інвестувати час, зусилля та підтримку на те, аби всі культурні інституції – від столичного музею чи мистецького центру до районної бібліотеки – захотіли побачити головну мету свого існування не в мінімальних, але сталих зарплатах, не збереженні чогось, що мало хто бачить і ще менше розуміє, і не у кількості відвідувачів і прибутку, а в самих відвідувачах – у кожному з нас. Варто зосередитись на тому, аби кожна культурна інституція була живою, цікавою, потрібною людям для розуміння дивного і непростого світу, в якому вони живуть.

 

Це означає давати свободу тим, хто вже знає, як це робити, і підтримувати й навчати тих, хто ніколи такого не робив. Це і конкурсні призначення директорів і керівників, і свобода у створенні різного культурного продукту (не лише національного і не за вказівкою «згори»).

 

Четверта – зробити ресурси держави – і бюджетні кошти, і можливість ухвалення рішень, і інфраструктуру – доступну не лише для «своїх», підконтрольних бюджетників, а для всіх.

 

Це фактично означає те, що Несторівська група в «Договорі Гідності заради сталого розвитку України» називає принципом відкритого доступу, коли ресурси розподіляються не відповідно до «близькості до владного тіла», а за прозорими і конкурентними принципами. Практично, це означає, що за цікавою виставою чи виставкою, за важливою зустріччю, яка може змінити розуміння життя, не обов’язково їхати до Києва чи, власне, до центру Києва, бо вона зможе відбутись у культурному просторі просто поруч, будь-де в країні.

 

І, нарешті, п’ята – зміна фахової освіти для митців, культурних менеджерів і активістів. Бо все, описане вище – від створення захопливих програм для дітей до створення непересічних вистав чи просування їх в Європу – хтось-таки має робити. Волонтерів-самоучок, які сьогодні тягнуть весь цей віз на собі, почитає катастрофічно не вистачати.

 

Це означає реальну відкритість України до Європи – того знання, практик, проблем і питань, які накопичились у різноманітних європейських інституціях. Не переймати конкретну модель, а вбирати саму множинність моделей знання.

 

Так, ця стратегія передбачає чимало роботи, зміну законодавства, зміну ставлення людей, які працюють в культурі до своєї роботи та її значення. А головне – зміна самого сприйняття культури. Від «національно-патріотичного виховання» чи «парадного (аврального) обличчя країни» до необхідної частини сталого розвитку.

 

Ідеалізм «ідеалістів», здається, полягає лише в тому, що вони ризикують дивитись на розвиток України через рожеві окуляри демократії, коли не можна бути дуже ліберальним, але при цьому трішечки націоналістичним, дуже реформаторським, але при цьому трішки консервативним, дуже європейським, але порядно сліпим до прав людини, включно з правом на розвиток і самовираження.

 

Більше цікавих тем читайте в онлайн-журналі Goethe-Institut в Україні.


comments powered by Disqus