27 січня 2016

Рівні різні: чому Україні треба будувати державу для всіх

Інклюзивне суспільство помилково вважають сукупністю умов виключно для людей з інвалідністю, проте насправді це система, де кожна людина почувається безпечно і комфортно. Що ж таке інклюзивне суспільство, якими є його світоглядні принципи, чому це стосується всіх і чому це важливо для України – Platfor.ma розбиралась спільно із журналісткою Центру інформації про права людини Іриною Виртосу в межах спецпроекту Zeitgeist.

 

 

Що таке інклюзивне суспільство?

Серед ваших колег чи приятелів обов’язково знайдеться людина, яка не схожа на вас – за національністю, поглядами чи за смаками в їжі. Ви можете сперечатися, не погоджуватися один із одним, однак ви обоє є частинкою соціуму, ви спільно створюєте щось корисне та берете участь у суспільному житті.

 

А тепер уявіть, що той самий колега, із яким ви щодня розпочинаєте роботу зі смачної кави, потрапляє до автомобільної аварії. Він вижив, єдине, що змінилося – тепер він пересувається на інвалідному візку. Чи зможе він тепер потрапити на своє звичне робоче місце? Чи подолає він ті десять сходинок перед входом до офісу? Ваш колега не втратив кваліфікацію, однак чи зможе він професійно виконувати свою роботу, якщо для цього зовсім немає потрібних умов?

 

Або ж інша історія. Ваша подруга закохана у рідне місто Київ і годинами може розповідати легенди про будинки на Подолі. Нещодавно вона народила дитину і тепер зазвичай гуляє із маленькою донечкою. Як часто тепер ви можете бачитися на Подолі, якщо подрузі, щоб доїхати до місця зустрічі, потрібно долати бар’єри – а це з десяток підземних переходів і подорож стареньким трамваєм? Наскільки це зручно й безпечно із дитячим візочком? А у вбиральні якого кафе їй вдасться в гігієнічних умовах перепеленати немовля?

 

Це два простих, але показових приклади – як людина через нові випадкові чи невипадкові життєві обставини може опинитися поза активним суспільним життям. Та цього можна уникнути, якщо діятимуть принципи інклюзивного суспільства.

 

Про рівні можливості

Інклюзивне суспільство створює рівні можливості для участі в суспільному житті й прийнятті рішень будь-якої людини. Тебе, твого друга, тата, твоєї 80-річної бабусі чи сусіда-військового, який поранений повернувся з АТО. А ще для родини переселенців чи представників якоїсь національної громади – для будь-якої людини – незалежно від її кольору шкіри, національності, релігійних поглядів, статі, віку, сексуальної орієнтації, наявності інвалідності тощо.

 

«Для мене як для жінки, яка є вегетаріанкою, має вірменське походження та нещодавно стала мамою, важливо, щоб моя дитина розуміла, що люди різні. Я живу на п’ятому поверсі будинку без ліфта. Виявилося, що це страшенно незручно, коли стаєш мамою і щодня спускаєшся-піднімаєшся з дитячим візочком. Тож важливо також, щоб моя дитина зрозуміла, що люди не просто різні, а й що слід поважати їхні особливості й враховувати їх у всьому – починаючи навіть з розробки плану будинку», – пояснює на власному прикладі суть інклюзивного суспільства Крістіна Баграмян, менеджерка Спільної програми «Сприяння інтеграційній політиці та послугам для людей з інвалідністю в Україні».

 

 

Чому це стосується тебе?

Часто помилково вважають, що інклюзивне суспільство «дбає» тільки про людей із інвалідністю, вагітних, літніх людей чи представників соціально вразливих груп. Та існує принциповий момент – в інклюзивному суспільстві кожен і кожна почуває себе комфортно, голос кожного почутий.

 

Раніше інтереси вразливих груп населення не бралися до уваги, а тому складалося враження, що їх не існує, звідси – повна непристосованість міст до їхніх потреб. «Уряд будь-якої країни має розуміти, що суспільство складається з різних груп – і за кількістю, і за різними характеристиками. Якщо уряд зацікавлений в інклюзивному суспільстві, тоді він сприятиме тому, щоб у різних груп людей були можливості реалізовувати свої права», – стверджує Яна Салахова, спеціалістка з протидії расизму та ксенофобії представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні.

 

Експертка додає, що найперше – це помітність різних груп населення і можлива взаємодія з ними. «Відсутність досвіду взаємодії різних груп якраз заважає боротися зі стереотипами і упередженнями, які існують стосовно різних людей, наприклад, ромів, геїв, переселенців, людей з інвалідністю тощо», – переконана Салахова.

 

Яна Салахова наголошує також на тому, що так звані невидимі групи населення мають величезний потенціал для розвитку нашого суспільства. Тому слід змінювати ставлення: від позиції, що ці люди – тягар для нас і ми не знаємо, як з ними взаємодіяти, до позиції, що вони є новим ресурсом для суспільства: «Євросоюз давно розвиває тему управління розмаїттям, яка прийшла з бізнесу. Бізнес зрозумів: когось виключити – значить втратити. Бізнес часто представляє дві категорії людей: співробітників і клієнтів. І що ширше розмаїття співробітників, то ефективніше можна через точку зору різних людей достукатися до різних категорій клієнтів. Це не просто суспільно відповідально, це виявилось навіть економічно вигідно».

 

Про участь у суспільному житті

У 1990-х вислів «Усе, що нас стосується, має здійснюватися за нашою участю!» широко використовували під час демонстрацій та мітингів на захист прав людей з інвалідністю. Це просте й зрозуміле гасло щонайменше означає, що ті рішення, які стосуються мене, не повинні прийматися без моєї участі. «Ми ніколи не приймали би рішення, яке може вплинути на життя жінок без участі самих жінок. Тоді чому ми вважаємо, що можна приймати рішення, які можуть вплинути на життя людей з інвалідністю, не залучаючи до цього цих людей?», – якось зауважив учасник проекту Британської ради IDEAS «Інклюзивні рішення для рівноправного та відповідального суспільства».

 

Однак брати участь у процесі прийняття рішень часто неможливо через купу бар’єрів, які існують у нашому суспільстві. Їх «звичайна» людина може не помічати, але «іншим» доводиться долати їх щоденно. І йдеться не тільки про фізичні бар’єри – відсутність пандусу до аптеки чи недоступний громадський транспорт.

 

Бар’єрів значно більше. Це інституційні та стратегічні бар’єри, коли на рівні держави не створені умови для залучення людей у суспільне життя, це дискримінаційні закони стосовно переселенців, а ще оціночні судження та стереотипи, які часто породжуються нестачею інформацією про певну категорію населення чи відсутністю комунікації з нею. А, крім того, фінансові бар’єри нерідко є «відмовкою», чому начебто «простіше» організувати спеціальну школу для дітей з інвалідністю чи дітей-ромів, аніж шукати шляхи їх інтеграції у загальний освітній процес тощо.

 

Про власну відповідальність

Та найчастіше бар’єри – в наших головах, переконана Марія Ясеновська, співголова Коаліції з протидії дискримінації: «Якби людина, яка пересувається на візку, захотіла би влаштуватися до школи вчителем – її одразу почали би відмовляти, мотивуючи це тим, що школа архітектурно непристосована, що виникне неадекватне сприйняття її як вчителя як у педагогічному колективі, так і серед дітей та їхніх батьків… Та якби знайшлася така людина, яка попри ці стереотипи спробувала! Дуже багато людей, які виключені із суспільства, самі перебувають у полоні упереджень, стереотипів, традицій, мовляв, у нас не вийде – і вже це заважає людині пробувати. Важливо, щоб люди, які часто є представниками вразливих груп населення, також розуміли, що життя в їхніх руках, і що вони самі несуть відповідальність за своє життя».

 

 

Досвід інших країн

Крістіна Баграмян розповідає, що найчастіше втілення цінностей інклюзивного суспільство спостерігає в США та Канаді. Експертка пригадує, як п’ятнадцять років тому, коли навчалась у США, вона зламала ногу й вимушена була півтора місяці ходити на заняття в університеті на милицях. Звичайно, це створювало певні обмеження, але не настільки, щоб жінка залишалася дома.

 

«Тоді в США і автобус був з низькою підлогою, і двері в класні кімнати були широкими та відкривались в обидві сторони, не було порогів та зайвих сходів, поверхня підлоги в університеті була неслизька... Серед студентів були ті, які пересувались на інвалідному візку, а ще хлопець з ДЦП та дівчина, яка не бачила. Ми навчалися на спільних курсах, і я не помічала якогось особливого ставлення. Ми всі були на рівних», – розповідає Баграмян.

 

Її 7-річна хрещениця, яка нині живе в США, якось поділилася враженнями від одного шкільного дня – Disability Awareness Day. У цей день у школі розповідали, що серед їхніх однокласників можуть бути діти з інвалідністю, показували різні види інвалідних візків та інших технічних засобів, дозволяли їх «протестувати», відповідали на питання, які турбували дітей. «Тож дитина вже з 7 років розуміє, що бувають різні люди. Потім така дитина не буде цькувати однолітка, який чимось відрізняється», – переконана Крістіна Баграмян.

 

Навряд чи можна сказати, що в країнах Європи чи в США включення всіх груп населення відбувається повністю. Не одразу цінності інклюзивного суспільства були прийнятті урядами тих країн. Так, Велика Британія до цього йшла понад 50 років. В України ж немає стільки часу, однак в неї є кращі приклади як Великої Британії, так і інших країн. Можливо вже прийшов час скористатися?

 

Чому це важливо для України?

Сплеск громадської активності від часів Євромайдану виявив різні групи людей, які раніше були менш помітними. Наприклад, ми яскраво побачили, що Україна – не мононаціональна країна, як вважалося споконвіку. У ній представлені 134 національності та корінні народи, які вважають себе українськими громадянами. Міграційні процеси всередині країни виявили, наскільки світоглядно різними можуть бути українці з Луганська, Києва, Херсона та Львова. Утім, завжди є місце порозумінню. І звичайне слово «переселенець», яке через купу невирішених проблем набуло негативного відтінку, з часом може набути іншого значення – нового ресурсу та можливостей для громади.

 

Анексія Криму – тотальне порушенням прав людини, зокрема, нівелювання культурних цінностей кримських татар, українців. Якщо не визнавати й не приймати людське різноманіття, дуже легко опинитися в ситуації, коли твої права і свободи брутально порушуються.

 

 

Війна на Донбасі – ще один серйозний виклик українському суспільству. Внаслідок поранень збільшується чимало людей з інвалідністю як серед військових, так і цивільного населення. Чи готові вони включитися в суспільне життя – щонайменше долати бар’єри, яких раніше просто не помічали? А чи готове суспільство їх приймати, маючи упередження щодо людей з інвалідністю?

 

«У кожного та кожної з нас є свої обмеження та сильні сторони. Але ми можемо об’єднуватися. Зараз дуже багато говорять про єдину Україну. Як на мене, ідея єдиної України багато в чому перегукується з ідеєю інклюзивного суспільства. Ми бачимо, наскільки ми різні. Та якщо ми будемо відкриті до спілкування й приймати досвід людей, які, здавалося, відрізняються від нас, ми справді зможемо побудувати ту єдину країну», – зауважує Яна Салахова.

 

(Не)сміливі кроки в Україні

Та, незважаючи на те, що шлях України до ідеалу інклюзивного суспільства буде дуже довгим та тернистим, вже зараз виникають ініціативи, які прагнуть подолати безліч видимих та невидимих бар’єрів між українцями.

 

Міжнародний табір «Джерела толерантності», організований Конгресом національних громад України. Серед учасників табору – не тільки українці, а діти різних національних громад (росіяни, німці, вірмени, болгари, молдовани тощо), діти-біженці, з недавніх пір – діти-переселенці. Спілкуючись один з одним упродовж зміни, діти відкривають різноманіття України, пізнають культурні відмінності інших народів, і замість того, щоб вішати ярлики – «ти з Луганська» чи «ти з Нігерії» – просто дружать.

 

«Жива бібліотека» – у ній роль книжок виконують люди, які розповідають про свій життєвий досвід. Саме тут є можливість познайомитися з людиною, з якою в повсякденні навряд чи перетнешся, дізнатись про її особливий погляд на життя та розповісти про власний.

 

«Театр для діалогу» – ініціатива активістів, які намагаються творчо осмислити соціальні проблеми і знайти їх вирішення. Учасники театру – непрофесійні актори, а звичайні громадяни. Основою вистави є якийсь соціальний конфлікт, ситуації, де «звичайним» є дискримінація та порушення прав людини тощо. У будь-який момент можна зупинити виставу, щоб глядач, який упізнавши себе в тому чи іншому «акторі», міг можливість його замінити, запропонувавши своє вирішення конфлікту.

 

Інклюзивний табір «Світла садиба». Яна Шевеленко, мама дитини з інвалідністю, довгий час марно намагалася влаштувати сина у звичайну київську школу. Спілкування з ровесниками, організоване дозвілля, яке би приносило користь, ігри для розвитку – все це було недоступним для хлопчика. Однак жінка не зупинилася. Вона самостійно створила інклюзивний табір «Світла садиба», де всі діти навчаються і відпочивають разом.

 

Експерти переконані, завдання №1 для уряду, бізнесу та громадськості – започатковувати якомога більше таких ініціатив. І загалом творити інклюзивне суспільство, де би права кожної людини поважалися, де людина почувалася би захищено і мала можливість для власного розвитку.

 

Інклюзивне суспільство – це ще одна концепція суспільної рівності. Та, як кожний ідеал, його неможливо досягнути на сто відсотків – до нього варто постійно прагнути.

 

Більше цікавих тем читайте в онлайн-журналі Goethe-Institut в Україні.


comments powered by Disqus