31 липня 2014

Коротко і ясно: львівський фестиваль короткометражного кіно Wiz–Art

24 — 27 липня всьоме відбувся Львівський міжнародний фестиваль короткометражного кіно Wiz–Art. Platfor.ma побувала на ньому, щоб запам’ятати кращі фільми та законспектувати найцікавіші історії лекторів. А потім викласти це у матеріалі. Прямо у цьому.


 

 

LISFF #7 починається ранковою прес–конференцією у міській раді. На фасаді будівлі – величезний баннер фестивалю з фірмовим цьогорічним «Кіно сильніше за зброю» («Вперше повісили!» – радіє Оля Райтер, директорка LISFF). Те саме і на екрані, що на вході до міськради. До малої зали неспішно підтягуються журналісти. Ажіотаж буде ввечері, на відкритті фестивалю.

 

Прес-конференція починається вчасно, Оля говорить кілька слів про особливість фестивалю у цьому році – трошки довші, ніж зазвичай, фільми, трошки більша, ніж зазвичай, політична заангажованість. Обирали кіно, яке було б актуальними і для нас зараз: «Щоб культура живила наші серця та душі». Юрій Гнатковський, директор Палацу мистецтв, який вже багато років приймає Wiz-Art, цитує Альберта Ейнштейна: «Все, що робиться для культури, робиться проти війни» і висловлює сподівання, що «нову роль кіно візьмуть на себе молоді режисери».

 

Анімація

Крім показів короткометражок зі всього світу Wiz-Art кожного року готує ще й освітню програму – майстер-класи, лекції та Q&A сесії із запрошеними режисерами. Тому після прес-конференції ми йдемо в антикафе Communa, де дніпропетровський режисер-аніматор Микита Лиськов розповідає про історію анімації. Communa заповнена відвідувачами попри обідній час і будній день. Микита починає лекцію трошки виправдально, каже: анімація – таке ж мистецтво, як і живопис чи будь-що інше. Вона навіть старша за кінематограф на три роки. Раніше, ніж кольорові фільми, з’явилися і кольорові мультики – у 1911 Вінзор МакКей вперше зняв анімацію на плівку і вручну її розмалював.

 

Основна різниця анімованого кіно від художнього у тому, що воно створюється покадрово. Першу анімацію проектували за допомогою зоотропа – великого барабана, на який приклеювали картинки. У 1911 на екрани вийшла «The Sinking of Lusitania» МакКея – перша анімація на целулоїдному папері. Він дозволяв накладати малюнки на готовий фон, а не перемальовувати його щоразу разом з героями. Але анімація і далі залишалася дуже часо- та трудоємким процесом і аніматори продовжували шукали простіші способи її робити. Так Макс Фляйшер, батько Бетті Буп та моряка Папая, у 30-х створив ротоскоп — пристрій, який дозволяє аніматору просто обмальовувати натурну зйомку і створювати мультфільм за рухами реальних людей. Зараз ротоскопування трансформувалося у motion capture, яке активно використовують у Голівуді (при створенні «Аватара», наприклад).

 

За допомогою ротоскопа максимальної чіткості і достовірності зображення вдалося досягти уже до 1937 року, коли вийшла діснеївська «Білосніжка». Після цього анімація рухалася в іншому напрямку (зрештою, як і кіно). Микита показує кілька авангардних робіт американця Роберта Бреєра та анімацію естонця Прііта Пярна «Hotel-E», виконану під впливом поп-арту. Під час перегляду глядачі нервово сміються і вигукують «жесть».

 

— Вам не здається, що Білосніжка намальована набагато гарніше, ніж це? А це деградація якась, – врешті не витримує один хлопець.

 

— Но «Hotel-E» намного экспрессивнее, – заперечує йому інший. – К тому же, дело в воспитании. Тот, кого воспитали на «Белоснежке», не воспримет Пярна.

 

Важливі власні назви: David O’Reily «Please say something»; Zbignew Rybczinski «Tango»; Bill Plympton; Richard Williams «Who Framed Roger Rabbit»; Richard Linklater «Scanner Darkly»; Priit Pärn, Joni Männistö; Игорь Ковалев «Flying Nansen», «Milk»; Александр Петров «Старик и море».

 

Від документального до ігрового

Наступного дня – лекція Катерини Горностай про реальність у документальному та ігровому кіно. Режисерка, яка кілька років тому ще сама відправляла свої фільми на Wiz-Art, цього року вже входить у склад міжнародного журі разом з норвежкою Гюнхільд Енгер та поляком Шимоном Стемпльовським. «З реальністю взагалі великі проблеми, – розпочала Катя, – тому що її нема”. Кожен режисер конструює ту, яка йому ближче. Якщо ти класний сторімейкер, то ти можеш придумати історію, яка не має стосунку до нашої реальності, але яку нам все одно цікаво дивитися. Це шлях таких режисерів як Гондрі та Гіліам, наприклад. Другий шлях — гіперрреалістичний. Потрібно сприйняти реальність, перетравити її і видати в перетравленому вигляді. Знімати ігрове кіно як документальне. Класна історія — це не відповідь на питання, а добре поставлене питання.

 

Є багато прикладів, коли ігрове кіно знімається документальними засобами. Класикою цього жанру Катя назвала фільм «Man Bites Dog» — сатиричний псевдодокументальний фільм про те, як режисерська команда слідкує за життям серійного вбивці. Російське кіно зараз має досить потужну документальну школу, до якої належать не лише документальні роботи («Антон тут рядом» Любові Аркус, «Мілана» Мадіни Мустафіної), але і гіперреалістичні: «Все умрут, а я останусь» Валерії Гай Германіки або «Еще один год» Оксани Бичкової. У цьому руслі знаковим є фільм «Комбинат Надежда» Наталії Мещанінової, який знімався без готового сценарію. Режисерка задавала акторам певний напрямок розмови, а вони імпровізували. Вона відзнімала багато варіацій, аж поки не отримувала бажаного в кадрі. «В українському кіно люди говорять не своїми словами і не своєю мовою, тому що чеканять написаний текст. Насправді ж актори мають свій текст прожити і переписати від себе, щоб їм це було близько», – вважає Катя.

 

На питання «Як викликати довіру у героя?» вона відповідає, що про це не треба думати: «Не треба думати про себе як про об'єкт, який впливає на ситуацію. Спрацьовує лише тоді, коли режисер забуває про себе і стає мухою на стіні».

 

Ще один прорив у документалістиці здійснили Павло Костомаров та Олександр Расторгуєв з проектом «Реальность». Це документальне кіно колективного авторства, в якому героям роздають камери і вони знімають себе самі, а режисери вже займаються відбором та монтажем матеріалу.

 

«Сліди кабана у лісі вражають більше, ніж живий кабан в цирку, – цитує Катя наостанок Віталія Манського. – В цьому і різниця між сприйняттям документального та ігрового кіно».

 

Важливі власні назви: «The Blair Witch Project»; «The Act of Killing»; «Catfish»; «Stories We Tell» Sarah Polly; «Exit Through the Gift Shop»; «Мілана» Мадіна Мустафіна; «Счастье» Дворцевой; «Я люблю тебя / Я не люблю тебя» Павло Костомаров, Олександр Расторгуєв.

 

Сценарій

Лекція Жанни Озірної «Голлівудська структура сценарію — вивчити і забути» збирає не менше аудиторії, ніж дві попередні, хоча і відбувається о 9.30 ранку суботи. Жанна збирається показати слухачам, як будувати сценарій за класичною голлівудською структурою. «Взагалі, як каже Чарлі Кауфман, не існує єдиного сценарного шаблону. Варіантів розвитку історій стільки, скільки людей, які їх пишуть. Але добре знати кістяк сценарію, щоб могти сформувати свою думку про нього і можливо, рухатися в протилежний бік». У голівудському кіновиробництві існує певна структура: продюсер вигадує концепцію, сценарист пише сценарій, редактор його редагує. «Припустімо, – каже Жанна, – сценарій дуже поганий. Тоді кличуть сценарних гуру”. Сценарних гуру можна перерахувати на пальцях однієї руки, найвідомішими з них є Роберт МакКі, Сід Філд та Лінда Сегер. Це люди, які здатні врятувати будь-який сценарій.

 

За класичною схемою у кожному сценарії є п’ять поворотних точок: альтернатива, зміна планів, точка неповернення, велика невдача та кульмінація. У кожної з точок є свої функції. Альтернатива – це початок подорожі героя, зміна планів – увиразнення мети героя, або географічна зміна, точка неповернення – рокривання карт і спалення мостів, велика невдача – програш, який має змусити нас думати, що з нього герой жодним чином не вибереться. Жанна показала, який вигляд ці точки мали у фільмах «Ерін Броковіч», «Біллі Еліот», «Шоу Трумена» та «Воллі». Наприкінці лекції в аудиторії почалася дискусія про те, чи відсутність структури дійсно успішніша і краща за чітко структурований сценарій, особливо в умовах українського кіновиробництва, яке є цілком хаотичним.

 

Важливі власні назви: Robert McKee «The Story»; Sid Field «Screenplay»; Linda Seger «Making A Good Script Great», «Creating Unforgettable Characters».

 

Кінопрограма

Цьогорічна міжнародна конкурсна програма нараховувала 15 фільмів, які, попри деякі винятки (наприклад, несподівано артхаусну анімацію «Білий ранок» або абсурдистсько-метафізичну комедію «Вбити тітку»), так чи інакше торкалися питань статі, раси, орієнтації, релігійних переконань, влади в стосунках, свободи від обмежень суспільства і таке інше. Приз за найкращу операторську роботу отримав «Урожай» Хая і Нір Хертог & Надлер — візуальне есе на тему насильства і влади. Отримав цілком заслужено, оскільки в певні моменти через реалістичність зйомки фільм було фізично важко дивитися. Найкращим сценарієм визнали «Партнерство» Адріана Сітару, знаного румунського режисера, який в перервах між повним метром знімає короткометражки (або ж в перервах між короткометражками знімає повний метр). Приз за найкращу режисуру пішов німецькій стрічці про наркозалежну матір, яка викрадає свою дочку з прийомної сім’ї, щоб почати з нею нове життя («Де ми» Ілкер Чатак). Перша спеціальна відзнака дісталась «Честі» — іронічному медитуванню режисера Павла Веснакова на тему родинної гордості, а друга — фільму «Тушковане м’ясо та пунш», не менш іронічному фільму про баланс влади в стосунках. Тим цікавіше, що гран-прі отримав згаданий «Вбити тітку» Матеуша Гловацького, який очевидно виділявся із загальної тенденції сатиричною подачею серйозної теми.

 

З 11 фільмів української панорами п’ять були анімованими і саме з них вибрали переможця — «Жуйку» Ольги Макарчук. Журі пояснило свій вибір так: «бути жувальною гумкою протягом 8 хвилин часом може бути цікавіше, ніж бути людиною». Серед інших вдалих робіт — «Так закінчилось літо» Марини Рощиної, символічна і коротка «Холодна війна» Юлії Проскуріної та фільм-колаж Марини Дикухи «Об’єкти в дзеркалі ближче, ніж вони здаються».

 

Цьогорічний фестиваль мав два цікавих нововведення: по-перше, розширення географії показів на периферію міста, в кінотеатр «Сокіл», а по-друге, введення документального блоку. Він складався не лише із показів документальних короткометражок в програмі Doc.You та фільмів Babylon’13, а й з дискусій з режисерами Babylon’13 і лекції Катерини Горностай. Але якщо співпраця із «Соколом» в майбутньому буде мати продовження, оскільки децентралізація є одним із пріоритетів культурної діяльності організаторів, то документальний блок швидше за все потрапив у цьогорічну програму як дань тенденції і навряд чи його будуть розвивати. По конкурсним фільмам, які зазвичай мають ретельно прописаний сценарій і технічну операторську роботу, цілком видно прихильність Wiz-Art’у до ігрового кіно. І саме його розвитку напевно будуть присвячені наступні фестивалі.

 

Фото – WIZ-ART.


comments powered by Disqus