30 березня 2014

Флоріан Похлатко: «Більшість фільмів мають особливий зв'язок зі своїми адресатами»

Молодий австрійський режисер Флоріан Похлатко вважає, що кіно — ідеальний жанр для створення іншої реальності. На його думку, творець художнього кіно є найчеснішим брехуном, адже маніпулюючи свідомістю людини, він ніколи не намагається цього приховати. Зовсім скоро Флоріан завітає на львівський фестиваль короткометражок Wiz-Art зі своїм новим фільмом «Можливо». Це півгодинне кінодослідження емоційного світу підлітків уже встигло здобути нагороду «Найкращий ігровий фільм» на австрійському кінофестивалі Diagonale. Український режисер Антон Ткачук розпитав Похлатка про слов'янське коріння, творчі принципи, навчання у Міхаеля Ханеке і цінність критики сторонніх людей. Фото: http://platfor.ma/articles/florian-pochlatko/

 

— Одного разу ти сказав, що в тебе може бути слов'янське коріння. Що це означає? 

 

Флоріан Похлатко — австрійський кінорежисер

— Моє прізвище Похлатко походить з чеських земель. Бабуся за лінією матері родом зі Словаччини. Тому я думаю, що в мене дуже заплутане походження і дуже велика родина, котра якимось чином може стосуватися слов'ян. Я виріс в Австрії і ніколи не мав справи з еміграційними питаннями чи расизмом, чого не можна сказати про деяких моїх близьких друзів (наприклад, з Туреччини). Уся моя духовна спорідненість — це, на жаль, лише цікавість до Східної Європи, про яку я мало знаю. Багато моїх знайомих теж не мають жодного уявлення про те, як тут живеться.

 

— Про який расизм ти говориш?

 

— Про щоденний, вочевидь. Коли в маленьких австрійських містечках темношкірі страждають від нападів, коли поліція не може дати ради цій несправедливості. Вдома я часто таке зустрічаю. Це яскраво виражено в ментальності людей, які живуть у невеликих містах... 

 

— Як це може змінити, наприклад, режисер? Чи люди взагалі довіряють фільмам?

 

— Одна з причин, чому мені подобається робити ігрові фільми — те, що у цьому жанрі я маю справу з іншою реальністю, яка зазвичай намагається не просто вказати на явне становище (глянь сюди, ось так працює цей світ!), а говорить зовсім по-іншому — дивись, ось так могло би бути. Це щось на кшталт експериментів з можливими ситуаціями та гіпотетичними світами. В документальному кіно частіше працює така позиція: це справжній світ, і я його описую. Художній фільм від самого початку — лише фікція, але вигадані історії можуть трапитися і в реальному житті. Тому обман та ілюзія тут більш очевидні.

У часи, коли люди (зокрема, я) втратили довіру до ЗМІ, до їхніх власників, які легко маніпулюють інформацією, мені довелося вибрати щось інше. Цим іншим стало художнє кіно. З одного боку, воно прямо маніпулює свідомістю людини, але ніколи не намагається цього приховати.

Тобто, це така собі абсурдна чесність, бо ніхто не приховує ілюзорність. Звісно, світ можна змінювати за допомогою мистецтва. Але в переносному значенні. Як художник, ти завжди маєш справу з ідеями, які доносиш публіці. Це своєрідний рівень комунікації між людьми. Ти можеш спонукати людей задуматися про навколишній світ, переосмислювати парадигми, можеш, врешті-решт, вселяти в них свої ідеї. Але люди самі вирішуватимуть, що сприймати, а що ні.

 

— Чого ти чекаєш від своєї роботи? В тебе є конкретна ціль чи ти просто робиш фільми, наприклад, для себе?

 

— Коли знімаєш фільм, який будуть показувати в кінотеатрах, то розраховуєш на певну аудиторію. Навіть якщо спочатку не уявляєш, якою вона буде. Я усвідомлюю, що мій новий фільм стає закінченим тільки тоді, коли постає перед публікою. Мабуть, більшість фільмів мають свого роду зв'язок зі своїми адресатами. Але це не виключає того, що режисер робить кіно для себе. Коли я почав знімати свій фільм, то все йшло лише від мого бажання. Я мав власні сподівання щодо роботи, хотів, щоб фільм добре сприйняли, щоб він захопив велику аудиторію. Але поки тривала робота, я відчув, як власні очікування щодо фільму відволікають. Якщо багато думати про те, хто дивитиметься твоє кіно, сподобається воно людям чи ні, то можна втомитися від цього ще до початку самої роботи. Це парадокс. Тому щоразу я намагався схитрувати і в подальшому намагаюся оберігати себе від непотрібних думок. Я думаю, що справжнє мистецтво — немає різниці, кіно це, музика, література чи образотворче мистецтво — здатне проходити крізь час і простір і зворушувати людей в будь-якій точці планети навіть через століття після виникнення. 

 

— Ти мрієш отримати «Оскара»? 

 

— Так, я думаю, що колись цього досягну. Звісно, я хочу мати купу «Оскарів»!

 

— Давай трохи поговоримо про твій новий фільм «Можливо». Чому в англійській версії у фільму інша назва? З німецької він мав би перекладатися як «Сунична земля». 

 

— Така ситуація з назвою виникла через проблему мови в самому фільмі. Більшість діалогів звучать на дикому діалекті, і в деяких частинах Австрії, наприклад у Відні, важко зрозуміти, про що говорять герої. Багато специфічних понять, які просто не піддаються перекладу. Суничні землі — так дійсно називаються деякі території Австрії, куди можна приїхати і назбирати собі ягід. Але також існує інше значення, і воно не таке романтичне як видається на перший погляд. Тому якщо залишити назву «сунична земля», єдине, про що воно говоритеме, — це щось рожевеньке, романтичне, що точно немає стосунку до іншого сенсу цього словосполучення — спустошеної землі. Це неприємне значення, яке я використав у фільмі, стало синонімом емоційного стану героїв.

«Можливо» також є фільмом про поп-культуру, зокрема про її вияви в конкретному регіоні країни, тому я хотів зберегти певну логіку. Теперішня назва запозичена з пісні, яку я часто слухав під час зйомок.

Чесно кажучи, я не знаю, про що в ній ішлося, там було лише одне слово — «можливо». І воно повторювалося постійно. Я подумав, що це ідеально підходить моїм героям. Вони занадто всім занепокоєні: може те, може се, може так, а може й ні. Багато цих «може», в множині.

 

— А як відбувається твоє навчання? Ти ж вчишся у Міхаеля Ханеке.

 

— Перші два роки інтенсивні. Спочатку ти проводиш десять годин на день в університеті, часто працюєш на вихідних. Тоді ще не має розподілу за спеціалізаціями, студент працює в усіх галузях і теоретично, і практично. Пізніше відбувається розподіл, і студенти продовжуть роботу за своїми напрямами. Університет насправді крихітний — усього 70–80 студентів. Основна частина навчання — це зустрічі та обговорення наших ідей, проектів, сценаріїв, тощо.

Мені це дуже подобається, тому що Ханеке приділяє університету достатньо уваги. Спочатку було страшно йти до нього, тому що я зовсім його не знав, думав, буде важко справлятися з його авторитетом.

Але пізніше виявилося, що він дуже класний. Він постійно намагається допомагати тобі. І найважливіше, що від нього йде просто безкінечний ентузіазм, якому треба вчитися. Я маю на увазі, що йому вже за сімдесят, а він просто шаленіє від фільмів. Я його поважаю за це. Йому не обов'язково стільки часу приділяти студентам, але він все одно це робить. Пам'ятаю, перед початком Каннського кінофестивалю, він сказав: «Наступного тижня мене не буде, бо Канни стартують. Давай зустрінемося з тобою в четвер. А якщо я отримаю нагороду, тоді краще в середу». Я завдячую Ханеке, бо саме він дозволив мені почуватися вільно і робити власні помилки. Він був єдиним, хто дав мені впевненість усобі і сказав: давай, хлопче, йди і роби, але пам'ятай, що це серйозна робота.

 

— На Одеському фестивалі Ульріх Зайдль говорив, що дружина є його найкращим критиком. А хто твій? З ким ти радишся під час зйомок фільму?

 

— Коли я розвиваю новий проект, то іноді розповідаю про нього друзям. Ти починаєш комусь пояснювати, і часто це допомагає тобі розібратися в своїй ідеї, отримати якісь спонтанні реакції, що допоможуть рухатися далі. А от під час зйомок хорошими радниками можуть бути актори і команда. Тому я намагаюся повністю занурити їх у процес, даю їм знати все те, що знаю сам. Таким чином, ми робимо фільм разом. Часом вони можуть мені вказати на помилки. Я вважаю, що це важливо. Але, звісно ж, має бути хтось, хто бере на себе повну відповідальність, і це, безумовно, режисер, який дає всім почуття безпеки. Коли проект наближається до завершення, то можна порадитися з кимось не з кінематографічної сфери. Ось такі люди будуть справжніми і чесними критиками. Люди, які мають інше бачення життя, ніж я. Коли їх зворушує те, що я роблю, то значить все йде добре. Принаймні, я маю на це надію.