30 березня 2014

Тара Джонз: «Кінорежисура дарує мені можливість писати, використовуючи всі п'ять моїх чуттів»

У міжнародній конкурсній програмі цьогорічного МКФ «Молодість» в категорії «Повний метр» змагатимуться 12 фільмів — стрічок вчорашніх студентів або тих молодих професіоналів, чий розвиток відбувався поза стінами навчальних закладів. «Платформа» та МКФ «Молодість» знайомить ближче з канадською режисеркою Тарою Джонз, чий фільм «Рік, коли Доллі Партон була моєю мамою» — прониклива історія пошуку своєї сім’ї та самого себе — також представлений у конкурсі. Фото: http://platfor.ma/articles/tara-johns/

 

— Чи пов'язана стрічка з вашим особистим життям? Після перегляду з'являється відчуття, що в основі фільму — глибоко особиста історія. Якщо ж ні, то як народився сюжет фільму?

 

Тара Джонс — канадська кінорежисерка

— Сама історія з моїм особистим життям не пов'язана, але у певних моментах, розвиваючи головну ідею, я опиралася на особистий досвід. Час і місце дії фільму вкрадено просто з мого дитинства. Що ж до головної ідеї, то вона виникла з бажання розповісти про мам, дочок і дівчат загалом, які намагаються знайти свій шлях у житті.

 

— Як ви готували акторку до ролі прийомної дитини?

 

— Під час підготовки до зйомок я спілкувалася з Джулією (Стоун — виконавицею ролі 11-річної Елізабет — ред.) як особисто, так і через скайп, вивчала з нею її персонаж та сцени. Хоч Джулія насправді й не прийомна дитина, я вважаю, що вона дуже швидко перевтілилася в персонажа Елізабет, тому що обидві вони мають риси одиначок, обидві дуже м'які та вдумливі. І коли Елізабет дізналася, що її вдочерили, у неї з'явилася чітка мета. І Джулія, подібно до Елізабет, — дуже цілеспрямована дівчина. Вона справді може втілити цю рису свого персонажа. Тож коли ми почали зйомки, вона справді перевтілювалася в Елізабет на всі 100, і моя режисура була спрямована до певної мети. Наприклад: «Чого хоче Елізабет у цій сцені?»

 

— Я помітила, що у фільмі ви багато уваги приділяли краєвидам, світлу і тощо. Чому візуальна складова для вас така важлива?

 

— Дякую, що помітили! Дійсно, я звертала чимало уваги на все те, що ви перерахували. Я прагнула розповісти історію як через локації, композицію та постановку кадру, так і через діалоги й акторську гру. Наприклад, розлогі відкриті степи — це не просто місце дії фільму. Це метафора того, наскільки ці два персонажі були самотні, намагаючись покласти шлях туди, де не буде надто багато підказок та дорожніх знаків, які б вели їх до мети.

 

— Для дії фільму ви обрали 70-ті роки. Чому не 60-ті, не 80-ті або не наш час?

 

— 70-ті роки в Північній Америці були часом значних соціальних змін. То був час, коли фемінізм справді ставав частиною нашого щоденного життя, навіть у преріях та менших канадських містах. Сама традиційна модель родини переживала зміни.

У той час, як жінки вийшли з домівок, щоб будувати кар'єру та набувати особистісної сили, зросла кількість розлучень, і чоловіки опинилися у такій собі «території без чоловіків» і опинилися віч-на-віч з питанням, чи можуть вони адаптуватися в суспільстві і яка була їхня роль в родині.

І я хотіла перенести свою історію саме в той мінливий час, тому що він значно масштабніше відображає усе, крізь що проходили у своєму житті мої персонажі. А ще то був час, коли жінки віднаходили свій голос. І це віднайдення голосу і є темою фільму.

 

— Що для вас символізує образ Доллі Патрон (американська співачка й авторка пісень в стилі кантрі, надзвичайно популярна з другої половини 1960-х і до 1980-х років, «королева кантрі» — ред.)? Адже ви обрали цей персонаж у якості міфічної біологічної матері. І що вона має означати для глядачів?

 

— Як і більшість жінок, Доллі Патрон — це парадокс, парадокс в канонічних пропорціях. Вона ще й відома своєю неймовірною зовнішністю та гіперфеміністичними рисами (величезні груди, довге волосся й нігті). Але до всього того, вона ще й чи не найперша феміністка, справжній піонер серед бізнес-вумен та митців у найбільш патріархальному та консервативному з усіх світових напрямків — у музиці кантрі. Для мене, вона — ідеальна метафора того, що хоче з'ясувати для себе Елізабет. Зовнішність тут ключової ролі не грає. Образ жінки створюють не лише ознаки жіночності. Головне — це внутрішній зміст і те, як ви його виражаєте.

 

— У вашому фільмі небагато персонажів, тому виникає відчуття, що герої певним чином самотні. Ви зробили так навмисне чи просто не мали достатньо людей для масовки?

 

— Я завжди хотіла створити відчуття клаустрофобії в межах того величезного пустого всесвіту, в якому жили мої герої. І водночас я хотіла помістити довкола них хоч трохи людей і машин, щоб додати до їхнього всесвіту хоч трохи реальності. А оскільки дія відбувається в певному історичному проміжку, то кожна людина, яка потрапляла в камеру, мала бути з автентичним стилем та довжиною волосся, одяг тощо. А наш не надто великий бюджет не дозволяв багато масовки. А коли ми й залучали кількох людей, то я все одно в результаті виставляла їх геть із кадру. Тож гадаю, що то була комбінація стилістичних рішень, підкріплена обмеженим бюджетом!

 

— Що для вас є найважливим у процесі зйомок, окрім режисури? Акторська гра, кастинг, камера, звук? Тобто що насправді робить для вас фільм вартісним?

 

— Це прозвучить заїжджено, але я впевнена, що кожен хороший фільм починається з потужної історії та сценарію. Для мене це і є основою основ.

Навіть якщо у вас є найкращі актори, освітлення, музика, та що завгодно, — усе піде нанівець без хорошої історії чи системи, яка б тримала усе це докупи.

— Які ваші улюблені актори або режисери? Хто вплинув на вас у цьому фільмі? У ньому та загалом у вашому становленні.

 

— Мене надихає надзвичайно багато акторів та режисерів з індивідуальним стилем. Але маю сказати, що всеохоплюючий вплив на цей фільм справили чудові американські фільми 70-х років. Під час підготовки до зйомок цього фільму я багато разів їх передивлялася. Те десятиліття було було особливо потужним у плані оповіді та режисури, яка засновувалася на самих персонажах. Звісно, що справжні гуру того часу — Роберт Альтман, Мартін Скорсезе, Френсіс Коппола, Джон Сейлз, а з більш сучасних — брати Коен. Їхній фільм «Бартон Фінк» був для мене справжнім осяяням. Саме тоді я усвідомила, що кіно є тим простором, який я й маю дослідити.

 

— Скільки часу ви знімаєте фільм? Що для вас найскладніше? І що налякало вас найбільше? Чи боялися ви, що глядачі не зрозуміють ваш задум, чи що фільм виглядатиме надто затягнутим, чи що не пасуватиме саундтрек? А можливо, ви нічого не боялися?

 

— У нас було 29 знімальних днів упродовж 7 тижнів. 15 днів ми знімали в Монреалі, де я живу, та в околицях. Потім з основною знімальною групою ми поїхали до Манітоби — степової провінції посеред Канади. Там ми знімали більшість натурних сцен. А потім я з головним оператором та її асистентом сіли на літак до Калгарі, де для наших трюків знімкували сорок.

Гадаю, що найбільше мене лякали сумніви, чи зможу я правильно потрактувати моє бачення фільму тим людям, які мали допомагати мені його знімати.

На щастя, у мене була чудова знімальна група, яка допомагала втілити в життя моє бачення. А своїми стараннями вони значно наблизили його до довершеності.

 

— Чи переймаєтеся ви тим, як глядачі сприймуть вашу роботу? Чи головне, що фільм промовляє до вас, вам цього достатньо і так і має бути?

 

— Я справді хочу, щоб мій меседж хтось десь почув і зрозумів. А якщо він ще кого-небудь по-справжньому зачепить, то здійсниться моя заповітна мрія!

 

— Чи задоволені ви фільмом «Рік, коли Доллі Партон була моєю мамою»? Чи відчуваєте ви, що сказали те, що хотіли сказати?

 

— Я пишаюся цим фільмом. Я сподіваюся з часом навчитися ще багатьом прийомам і відточувати майстерність з кожним новим фільмом, який я матиму шанс знімати. Гадаю, саме таким цей фільм і мав вийти.

 

— Хочеться поставити ще багато запитань, але нехай це буде останнє. Чому ви обрали професію режисера? Чому саме вона є для вас важливою? Чому не акторство, живопис, письменництво? Що саме дає вам режисура?

 

— Гадаю, це режисура мене обрала. Я завжди писала, але саме кінорежисура дарує мені можливість писати, використовуючи всі п'ять моїх чуттів.

 

Спілкувалася: Олександра Ковальова, МКФ «Молодість»
Фото: Mongrel Media


comments powered by Disqus