29 березня 2014

Тарас Антипович: «Я не люблю свої книжки в готовій формі. Люблю їх рівно доти, доки пишу»

Літератор Тарас Антипович попри свій молодий вік є автором чотирьох книжок. Остання з них — роман «Хронос» — стала однією з найгучніших літературних подій 2011 року. Вона була номінована на конкурс «Книжка року ВВС 2011». Хоч і не перемогла, але викликала бурхливу реакцію критиків та читачів. Секрет успіху — у нетривіальному сюжеті. Автор занурює нас у події 2040 року, коли винайшли «хрономат» — пристрій, який висмоктує біологічний час з живих організмів та повертає його у будь-яке тіло. У цій фантастичній книзі багато спільного з українською сучасністю. У розмові з «Платформою» Тарас Антипович розказав, що надихнуло його на такий сюжет та зізнався, що потайки мріє про кінець світу. Фото: http://platfor.ma/articles/taras-antypovych/

 

— Чим є для вас час?

 

Тарас Антипович — письменник

— Це стихія, яку люди не підкорили, на відміну від вітру, сонця і води. Але зрозуміти до кінця, що це є, я не можу, як не могли зрозуміти філософи і фізики. Це одна зі споконвічних таємниць — і вона мене приваблює. У «Хроносі» я лише створив фантазію, у якій людство навчилося бавитися своїм тілесним часом. Але що таке час на космічному рівні, відповісти так само складно, як відповісти на питання шо таке людина, що таке Всесвіт, що таке життя взагалі.

 

— Як виник сюжет та персонажі «Хроносу»?

 

— Формально — це фантастика, але кожен герой народжується в автора з якихось переживань, з власного емоційного досвіду. Якось мені почало здаватися, що ми втрачаємо час, інколи крадемо його один в одного. А влада краде час у цілої країни, гальмуючи її розвиток. Хотілося буквально продемонструвати ці речі.

 

— Є думка, що події у романі «Хронос» — це проекція на сучасну Україну. Що у ньому є власне українським?

 

— Українським є те, як герої відповідають на появу нової технології. Закономірності, за якими розвивається сюжет, мають внутрішній корупційний стимул.

По суті, в Україні спосіб державних відносин завжди ґрунтувався на корупції. Тому кошмар, який я змальовую, нібито відбувається в майбутньому, але події розгортаються за схемами, які ми спостерігаємо зараз.

— Ви змальовуєте революцію як корисливу та безідейну силу. Ви не вірите у позитивні наслідки революцій?

 

— Не вірю у тих вихідців із корупційного середовища, які намагаються здатися добрими феями, закликають усіх до повстання під своїми прапорами. У революцію знизу, революцію загальнонародної свідомості вірю, але для неї потрібен певний час, певні умови, прозріння критичної маси простих людей.

 

— Чи існує для вас ідеальний лад суспільства?

 

— Будь-який лад був би ідеальним за умови дотримання десяти заповідей. Але ми не вміємо дотримуватися цих заповідей. Я теж не вмію.

 

— Ви вірите в людство?

 

— Чесно кажучи, я, як і більшість гнилих інтелігентів, потайки мрію про кінець світу, хочу стати його свідком. Хоч це і злочинна надія, але вона в мені живе.

Людство втомилося саме від себе. У суто технічному вимірі наш розвиток безперспективний. Технології, як казав один філософ, є лише спробою зробити пекло більш комфортним.

Тобто те, що йде від людини — це технічні ерзаци, ілюзії. А душа залишається такою ж темною субстанцією, яка не піддається жодному аналізу. Може, тому є і потреба в Богові. У мене вона з'явилася запізно — аж у 30 років. Я раптом відчув, що потопаю в абсурді й раціональним шляхом не можу звідти вирватися.

 

— Відтоді, як вийшов «Хронос», минуло кілька місяців. У ваш бік лунала і похвала, і критика. Чи не виникало у вас бажання щось змінити?

 

— Тут є одна складність. Мені легше написати нову річ, ніж переписати стару. Я не люблю свої книжки в готовій формі. Я люблю їх рівно доти, доки пишу. У процесі писання я ними страшенно захоплений. Коли ж крапка поставлена, у мене з’являється купа сумнівів і претензій до себе. Скільки б я не редагував рукопис, я весь час знайду, що там змінити. Але на певному етапі варто зупинитися, законсервувати проект, видати його на-гора — і будь що буде. Коли книжка вже опублікована, вона перестає бути моєю; мені важко змусити себе в ній копирсатися, хоча, мабуть, і треба було б.

 

— Яка проза є хорошою?

 

— Добра проза зображає метаморфози героя в ефектних декораціях. Текст має бути структурований, прозорий, читабельний, сюжетний.

— Які перспективи української прози?

 

— Перспективи безмежні, бо ми ніби творимо все з нуля.

Зараз українські письменники є такою собі жадібною шпаною. Існує багато незаповнених ніш у нашій літературі. Заходь у будь-яку — там не буде тісно.

У тій же російській літературі вже тісно у всіх нішах, а автори відчувають тиск класики. Ми ж відчуваємо ніби творимо літературу з нуля, бо традиція української прози була перервана у радянську добу. Не просто перервана — задушена і розстріляна.

 

— Чого зараз бракує українській прозі?

 

— Бракує ефектних сюжетів, які довели б, що наша проза відповідає високому темпоритму життя. Не важливо, реалізм це буде чи фантастика — головне, щоб читач бачив у тексті дію і думку. Українська проза вже створила якісь невеликі згустки — і тематичні, і стилістичні. Вона розбудовується. Щоправда, передусім кількісно. Поки що ми не бачимо якісного зростання. Певно, через те, що в нас не високо виставлена видавнича планка якості. В Україні під виглядом першорядної прози можуть виходити дуже прохідні й слабкі речі. Краще б видавали менше, але щоб книжки ставали подією.

 

— Наскільки для вас важливими є відгуки читачів та критиків?

 

— Дуже важливі! І перші, і другі. Той, хто каже вам, що пише для себе, лукавить. Ніхто не пише для себе. Літератори пишуть для того, щоб обмінятися енергією з читачем.

Коли ти отримуєш відгуки, критичні зауваження — це все обмін енергією. Мені цікаво все — від банального коментаря у соцмережі до жовчної рецензії критика-інтелектуала.

Загалом якоїсь надмірно злої та необґрунтованої критики на свої книжки я не бачив. Якщо критика була, то резонна, така, що має право на існування. І я намагаюся дослухатися до тих розумних зауважень, які почув.

 

— Що з прочитаного останнім часом вас вразило?

 

— Одне з останніх моїх захоплень — це вибрані житія святих, викладені за працями святого Димитрія Ростовського. Видані вони Українською православною церквою Київського патріархату. Ці історії про святих і мучеників — дуже специфічний пласт літератури. Не знаю, як там відділити історичну правду від метафори, та й не особливо намагаюся. Мені це просто цікаво читати. Є там і парадоксальні сюжети, що здавалось би, навіть суперечать християнським догмам.

 

— Зараз працюєте над новими творами чи навпаки відпочиваєте? Чим захоплюєтеся поза літературою?

 

— Я вже почав нову річ. Вирішив заперечити сам себе й написати щось реалістичне. На противагу «Хроносу», це камерна історія, де діє всього кілька персонажів. І оповідь будується на заглибленні в героя, на його душевній детонації. Стосовно захоплень: я регулярно граю в боулінг. Ця розвага дивним чином сприяє фізичній зосередженості: розум відпочиває, але тіло концентрується. Така собі форма активної медитації.

 

Спілкувався Євген Гриценко
Фото Ганни Литвиненко


comments powered by Disqus