29 березня 2014

Тамара Марценюк: «На Заході плагіат — це страшний гріх»

Тамара Марценюк — науковий турист з неабияким досвідом. Вона поєднує те, що для більшості є діаметрально протилежним: навчання та подорожі. Тамара шість років працювала у міжнародному відділі Києво-Могилянської академії та стала стипендіатом багатьох закордонних університетів. Сьогодні вона є справжнім експертом з міжнародних грантових поїздок. «Платформа» вирішила зустрітися з Тамарою та поговорити про можливості, які відкриває безкоштовна освіта за кордоном.  Фото: http://platfor.ma/articles/tamara-martsenyuk/ 

 

— Які знання можна отримати за кордоном, але неможливо в Україні?

 

— Одразу зазначу, що навчатися за кордоном слід лише отримавши базову освіту в Україні. Одна з причин, чому їхати все-таки варто — можливість пізнання абсолютно іншого середовища. В Україні це практично неможливо. У нас дуже мало програм з англомовної освіти, відповідно лише незначна кількість іноземних студентів приїжджають навчатися до нас.

Тамара Марценюк — соціологиня, викладачка Києво-Могилянської академії

 

— Які міжнародні програми сьогодні є популярними? Які країни найбільш гостинні для наукових туристів?

 

— Це США, Канада, країни Європейського Союзу. Зазвичай грантодавцями є уряди держав або приватні особи та фонди. Якщо говорити про популярні міжнародні стипендійні проекти, обов’язково потрібно згадати програму імені Вільяма Фулбрайта. Вона є найстаршою програмою наукових обмінів США, діє в 155 країнах вже більше 60-ти років. Відомими американськими проектами є також програми стипендій Едварда Маскі та Дейла Карнегі. На навчання у Європу можна потрапити за магістерською програмою мобільності Erasmus Mundus, яка була заснована не так давно, у 2004 році. Її учасники мають змогу навчатися в консорціумі університетів, що розміщені в різних країнах, і наприкінці отримують диплом магістра усіх навчальних закладів, що входять до цього консорціуму.Міжнародні літні школи також можуть стати певним трампліном для початку навчання за кордоном. Вони можуть надихнути студента до нових наукових пошуків.

 

— Наскільки важко потрапити на такі програми?

 

— Тут все відносно. Чим відоміша програма, тим важче на неї потрапити. Конкурс також може бути різним — від 20 до 5 осіб на місце. Також багато залежить від поінформованості людей. Якщо в певної програми є своє представництво в Україні, персональний офіс, де сидять спеціалісти, здатні допомогти та підказати, як, наприклад, у програми імені Фулбрайта, на неї, як правило, потрапити легше.

Але головне — бажання. Якщо ви — мотивована людина, для вас усі двері відкриті.

— Таке навчання може бути безкоштовним чи за щось все-таки доведеться платити?

 

— Все, про що говорю я — це стипендійні програми. Повні стипендії, тобто full scholarship, як правило, покривають усі витрати. У випадку, коли програми ініціюються урядами держав, розмір цієї стипендії визначається відповідно до прожиткового мінімуму. У країнах першого світу такий мінімум значно більший, ніж у нас. Ця державна стипендія включає плату за навчання, гроші на проживання, транспорт і страхування. Свого часу отримувала стипендію від шведського уряду, вона складала близько 1000 доларів. З них на проживання йшла лише третина, все інше я витрачала на активні подорожі. Тому, від’їжджаючи на навчання за такими програмами, ви можете бути впевненими, що вас забезпечать усім необхідним. 

 

— Якщо людина вчилася не на відмінно, навіть отримувала трійки, чи має вона шанси пройти відбір на навчання за стипендійною програмою?

 

— Критерії відбору стипендіатів — множинні. А успішність — лише один з них. Тут головною є мотивація, тобто як людина пояснює свою мету. Буває й таке, що проходять люди з досить посередніми оцінками.

Зрозуміло, що з повним комплектом переваг: супермотивацією, досконалим знанням іноземної мови, лідерськими навичками та творчими здібностями — у вас більше шансів. Якщо маєте бажання, обов’язково треба подаватися!

Проте слід пам’ятати, що у виборі між двома рівними претендентами вирішальною може стати кожна деталь. І оцінки також.

 

— Чи стикалися ви з проблемою корумпованості або заангажованості комісій?

 

— Зі мною такого не траплялося. Я розумію, що українська освіта виправдано вважається доволі корумпованою. Але, знаючи механізм відбору учасників на міжнародні програми, не думаю, що в ньому корупція є доцільною. Всі стадії аналізу апеляційних документів дуже прозорі та чітко визначені. Й окрім документів ви пишете тест, проходите інтерв’ю. Уряди держав та навіть приватні особи, які спонсорують ці програми, хочуть мати справу лише з найкращими студентами, тому зацікавлені в тому, щоб зробити все для кваліфікованого та справедливого відбору. Їм потрібно, щоб людина, повернувшись з-за кордону, пропагувала цінності їхньої країни. Отже, здебільшого потрапляють на міжнародні програми тільки об’єктивно найкращі студенти.

 

— Які типові помилки роблять студенти під час заповнення та подання аплікаційних документів? І на що в першу чергу звертає увагу відбіркова комісія?

 

— Одразу скажу, що подання документів забирає багато часу та потребує значних зусиль. У жодному випадку не слід цього робити в останню мить. Навіть я, людина, яка має неабиякий досвід участі в міжнародних програмах, можу витратити на написання мотиваційного листа цілий місяць. Я шліфую його, раджуся з носіями мови щодо формулювань, уточнюю деталі. Найбільш розповсюдженої помилки припускаються, подаючи документи на програму, не ознайомившись з її змістом, уважно не прочитавши, про що вона. Як на мене, це найтиповіша проблема студентів. До другої доволі розповсюдженої помилки призводить звичка все робити в останню мить. На жаль, багато людей в нашій країні мають проблему з тайм-менеджентом, не вміючи правильно планувати свій час. Третьою ж помилкою є ігнорування можливості проконсультуватися з експертами, спитати в них поради. Я завжди кажу, що коли програма спеціально відкриває офіси для консультацій, витрачає на це кошти, гріх цим не скористатися. Тому що інколи студент може не пройти відбір тільки через те, що він неправильно заповнив ту чи іншу форму. Сьогодні також проводяться спеціальні семінари, курси, де вчать заповнювати документи, писати мотиваційні листи. Вони дійсно допомагають, їх доцільно відвідувати.

 

—  У чому полягає відмінність організації навчального процесу в Україні та за кордоном? 

 

— Українська освіта в більшості варіантів є занадто теоретичною та загальною. Зарубіжні виші, окрім обов’язкових курсів, дають студентові можливість самостійно обирати дисципліни для вивчення. Я переконана, що в Україні сьогодні можна спостерігати справжню кризу вищої освіти. Закінчуючи школу, підліток відчуває надзвичайний тиск з боку суспільства.

Якщо раптом ти не вступаєш до вишу, суспільство одразу навішує на тебе ярлик «невдаха». Стереотипи, що досі побутують, так чи інакше змушують людину до дій, не даючи часу визначитись з тим, чого вона насправді хоче. За кордоном же абітурієнти зазвичай дещо старші за віком. До вступу вони вже встигають десь попрацювати, отримати певний досвід.

Це допомагає зробити вибір. Такий варіант виправдовує себе і під час вступу до магістратури. Як ви знаєте, в Україні освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр» не вважається закінченою вищою освітою. Рівень «спеціаліст» не котирується за кордоном. Відповідно, на магістратуру намагаються потрапити всі, незалежно від схильностей до наукової діяльності. 

 

Ще одна відмінність у ступені універсальності. На Заході студенти здобувають освіту не просто і глобально — журналіста, а спеціаліста лише в окремій галузі, наприклад, телевізійній журналістиці. У нас же вивчають усе, більше того, лише на теоретичному рівні. Західна освіта значно більше орієнтована на якість. Наприклад, плагіат там — страшний гріх. За це виключають з університетів, влаштовують справжні скандали аж до законодавчої відповідальності. У той час як в Україні навіть професори плагіатять. У більшості авторитетних навчальних закладах Європи та США кожна робота перевіряється на унікальність спеціальними програмами. До того ж зазвичай завдання мають дослідницький характер, включають у себе так званий польовий етап. Як наслідок, результатом виконаної роботи є отримання, у першу чергу, знань, а не оцінки.

 

— Чим відрізняються стосунки між студентами та викладачами у різних країнах?

 

— Оскільки на Заході немає вікового обмеження щодо навчання, студенти інколи можуть бути старшими за викладачів. Коли я перебувала з дослідницьким візитом у Швеції, мене попросили прочитати декілька лекцій про Україну. До мене приходили люди, серед них була і якась бабуся. Я думала, що це професорка, як виявилося — вона була звичайною студенткою. До того ж, там викладач — це не людина, яка просто приходить та читає лекцію. Це радше модератор, який комунікує зі студентами. Головна його місія — не вчити, а надихати учнів до самостійних пошуків та самовдосконалення.

Часто авторитет українських викладачів базується на їхній суворості, науковому статусі, натомість на Заході його підґрунтям слугує повага студентів. Там викладачі не очікують від студентів банальної зворотної трансляції своїх же знань, вони прагнуть обмінюватися ними з молоддю, натомість отримуючи щось інформаційно цінне для себе.

— Як краще обирати країну для закордонного навчання? Чи часто виникають проблеми з адаптацією?

 

— Так вийшло, що найдовше я перебувала в Скандинавії. Чотири рази була стипендіатом Шведського інституту, саме у цій країні я робила частину свого PhD-дослідження. З коротшими дослідницькими візитами я була і в Угорщині, і в Естонії, і в Німеччині, і в Норвегії. Також з ціллю навчання відвідувала Хорватію, Фінляндію, а нещодавно ще й США. Я обирала те, що мені подобалося. Але часто роблячи вибір між різними стипендійними програмами, люди вирішують на користь певної країни лише тому, що елементарно хочуть туди потрапити. Хоча якщо дослідити конкретний науковий напрям, може виявитися, що в інших країнах за ним існує більше програм, інколи навіть кращої якості. І якщо ви обрали програму з розумом, якщо вона вам цікава, залишається тільки подолати проблему мовної адаптації.

Якщо ви прагнете навчатися на спеціальності, що виокремилася нещодавно, наприклад, PR, краще подавати документи на стипендійні програми до «молодших» прогресивних вишів. Якщо ж напрям освіти більш традиційний, можна спробувати потрапити на навчання в Оксфорд чи Гарвард.

До речі, дізнатися про те, яким є життя в закордонному академічному середовищі, якою є тамтешня атмосфера, можна з книжки «В Оксфорді» авторки Олени Бойцун, українки, яка, власне, також свого часу виграла міжнародну стипендію.

 

— Чи можуть взагалі такі поїздки розчарувати?

 

— Я з цим не стикалася. Думаю, коли людина цілеспрямовано хоче потрапити на певну програму, так може трапитися лише у випадку наявності в неї настільки високого рівня знань, що з ним брати участь у цьому проекті вже просто непотрібно. 

 

— Як навчання за кордоном вплинуло на вас як на людину?

 

— Я стала людиною глобальних поглядів. І, як це банально не звучало б, почала більше любити Україну. 

 

Спілкувалася Марія Фронощук

Фото: Наталія Лєксау


comments powered by Disqus