29 березня 2014

Ірина Славінська: «Щойно помирає автор — народжується читач»

Ірина Славінська знає все про сучасну українську літературу. І не лише про сучасну, і не лише про українську. Вона має омріяну багатьма любителями читання роботу — літературного оглядача. Ірина пише рецензії для «Української правди» та журналу «ШО». Фото: http://platfor.ma/articles/iryna-slavinska/

 

— Як професія літературного оглядача впливає на стиль життя?

 

— Насправді літературний оглядач — це не професія. Цьому мало де вчать і навряд чи десь викладають саме методику написання рецензії. Тому оглядачем має шанс стати будь-який філолог, який опанує відповідний інструментарій. Так, важливо навчитися писати публіцистично, популярно, доступно, позбавитися зайвого академізму у власних текстах. Постійно слід стежити за книжковими новинками та «старинками», які досі є актуальними. Багато читати — 3–4 книжки на тиждень. Обов'язково ходити на книжкові презентації, аби бути в курсі того, що відбувається в літературі та поза нею.

Ірина Славінська — літературна оглядачка сайту «Українська правда» та журналу «ШО»

 

— На що в першу чергу звертаєш увагу, коли береш до рук книгу?

 

— Звісно, спочатку на обкладинку. Але я не є фахівцем у дизайні, тому обкладинки, які можуть привернути мою увагу, необов'язково є ідеальними з точки зору дизайнерських стандартів. Нещодавно мені трапилося тримати переклад тексту Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» — так от, як на мене, це один із можливих взірців якісної візуальної роботи з книжками. Ідеться не лише про обкладинку, а про купу дрібних деталей, які занурюють читача в світ моря... А ще, ну ніяк не можна встояти перед книжкою, до якої додається спеціальна карта мандрів на Google Earth. 

 

— Чи завжди всі книги дочитуєш до кінця?

 

— Оскільки читання — це моя робота, то я собі не дозволяю розкошів не дочитувати книжки. На півдорозі висновки про книжку не роблю. І поки повністю не прочитаю, нічого певного про неї сказати не зможу. Звісно, коли береш до рук книгу, то одразу впадає у вічі стиль написання — буквально з перших речень. Але судити лише за цим не варто, бо з першої сторінки важко зрозуміти, якою буде книжка.

Іноді буває, що вона написана філігранною мовою, а насправді є «пустишкою» — ніяк не запам'ятовується та не залишає сліду в свідомості.

— Маєш якісь читацькі забобони?

 

— Жодних. У читанні я ніяких спеціальних ритуалів не виконую. А, приміром, мій улюблений французький критик Бернар Піво може читати лише за письмовим столом, роблячи певні нотатки. А ще він довіряє своєму коту — якщо кіт заважає читати книжку, це майже 100% означає, що книжку можна відкласти та забути. Ну а я не забобонна та читаю всюди. Через недосконалу транспортну систему Києва у мене завжди є час і нагода почитати в пробках. Тобто в моїй сумочці завжди є «транспортна» книжка.

 

— Письменники кажуть, що для того, аби насправді зрозуміти книжку, потрібно прочитати її мінімум двічі. Як ставишся до цього?

 

— Усе залежить від книжки. Якщо це «В пошуках втраченого часу» Пруста, то очевидно, що його можна перечитувати хоч мільйон разів. І кожного разу він буде читатися по-новому, знаходитимуться нові рівні прочитання. Якщо ж це детектив Агати Крісті, читати його вдруге не так цікаво. Інтрига вже відома, і ти знаєш, що вбивця — садівник.

Книжки слід перечитувати виключно для отримання задоволення. І власне кожен сам собі вирішує, які книжки та скільки разів перечитувати.

— Чи важливо читачеві розуміти, що саме мав на увазі автор, використовуючи ті чи інші образи?

 

— Я прихильник концепції про «смерть автора» Ролана Барта. Відповідно до цієї ідеї, читач має перестати думати про те, що хотів сказати автор. І щойно він припинить це робити, йому відкриється величезний простір для власних інтерпретацій. Тобто щойно помирає автор — народжується читач. Якщо ми маємо справу з прекрасною книжкою, де є купа чудових персонажів, описів, то байдуже якими будуть їх тлумачення зроблені кимось стороннім — самим автором, критиками чи іншими читачами.

Адже задоволення від книги отримує саме читач, який цілком спроможний розуміти прочитане. Над ним немає жодного деміурга чи «міністерства правди», котрі би розповідали, що саме і як саме треба розуміти.

— Літературні критики та оглядачі часто додумують авторський задум, знаходячи у тексті те, про існування чого автор і не здогадувався. Чи варто таке робити?

 

— Дуже добре, що таке роблять — це цілком природно. Так люди розставляють певні орієнтири в тексті, до чогось привертають увагу. Проте, я не можу уявити собі людину, якій просто так можна нав'язати думку щодо тієї чи іншої книжки. Якщо у неї сформований світогляд, то рецензію вона сприйматиме лише як альтернативну думку. Коли ж людині бракує самостійного погляду на речі, вона радо буде запозичувати чужі інтерпретації.

 

— Якому напряму в літературі віддаєш перевагу?

 

— Обожнюю добу модернізму та порубіжжя, тобто проміжок десь із другої половини ХІХ століття і до часів Другої світової. Особливо те, що писали тоді у Франції. Дуже подобається декаданс: британський — в особі Оскара Вайлда, бельгійський — в особі Жоріса-Карла Гюїсманса. З того, що було трошки пізніше — Маяковський, Антонич. Це така трохи дивна література, що не одразу піддається читанню. Також цікавим для мене є «новий роман» у Франції післявоєнного періоду: Маргеріт Дюрас, Ален Роб-Гріє, Наталі Саррот. А ще дуже люблю так званий «театр абсурду» — Ежена Йонеско та Семюеля Беккета.

 

— Яку книжку прочитала останньою?

 

— Дочитую нову книжку Вікторії Гранецької «Мантра-омана». А в сумці зі мною зараз ще є антологія «Українські письменники про футбол». Гострю зуби на український переклад роману «Бігуни» Ольги Токарчук.

 

— Назви найголовнішу ознаку якісної літератури.

 

— Думаю, що ознак якісної літератури не існує.

Тому що це — не виробництво, не деталь, не те, що можна кількісно виміряти. У цьому і полягає найбільша інтрига читання.

Мені найбільше подобаються книжки, які змушують щось у житті переосмислити, про які я можу з кимось поговорити. А ще — просто гарно написані книжки. Наприклад, прочитала «Хронос» Тараса Антиповича — і почалися довгі вечірні розмови про майбутнє людства, про те, що може бути наслідком подальшого технічного розвитку світу. Або інший текст — «У пошуках України» Артема Чапая — це взагалі чудовий привід зібрати речі та вирушити в мандри. Або роман «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового — цю книжку пронизує такий настрій меланхолійний, у ній гарно поєдналися тема оповіді та тон, яким вона звучить.

 

— Чи вважаєш сучасну українську літературу якісною?

 

— Вона мені подобається, але її дуже мало, тобто це питання скоріше не якості, а кількості. Україна — це величезна держава, у якій так мало літератури. У нас мало письменників, мало текстів. Говорячи про це, я щоразу уявляю собі той сегмент аудиторії, який віддає перевагу «рожевим» жіночим романам. Навіть якби ці люди захотіли почитати «рожеві» романи українською, то їм би це не вдалося. Бо достатньої кількості таких книг у нас просто нема. Саме тому український читач змушений читати російськомовну або перекладну літературу. А питання про якість нашої літератури доцільно буде поставити за 5–10 років. До того часу, сподіваюся, має сформуватися масив жанрової та елітарної літератури. І ось тоді його вже можна буде оцінювати.

 

— Як ставишся до бестселерів?

 

— У нашій країні з бестселерами нічого не зрозуміло. Видавництва не афішують проданих накладів. Лише інколи ми можемо дізнатися про ці цифри. Приміром, розійшлося 70 тисяч «Записок українського самашедшего» Ліни Костенко. Навряд цю книжку можна вважати бестселером на світовому рівні. Однак в масштабах України це — безумовний успіх.

Взагалі, бестселери дуже потрібні, адже вони виходять за межі літератури і стають частиною масового інформаційного середовища. І потрапляючи туди, вони популяризують літературу як таку.

— Які написати гарну рецензію?

 

— Для початку необхідно уважно прочитати книжку. А потім запитати себе, яка думка склалася про неї. Висловлювати свою позицію слід не в ключі «мені здається, бо мені так подобається», а апелюючи до чогось. На користь кожній рецензії слугуватимуть паралелі з масовим мистецтвом, з побутовими ситуаціями, з історією літератури. Не існує жодного письменника, який писав би лише про не відомі нікому речі. У кожній книжці ви знайдете цікаві паралелі, з яких можна сплести гарне павутиння асоціацій. І це павутиння може стати каркасом для хорошої рецензії. 

 

Спілкувалася Марія Фронощук

Фото: Наталія Лєксау


comments powered by Disqus