28 березня 2014

Андрій Єрмоленко: «Бренд України – це літера „ї“. Більше ніде такої літери немає»

Це саме той чолов'яга, який створює всі ті сміливі обкладинки для «Українського тижня». Андрій Єрмоленко — художник-ілюстратор журналу. Але його творчість давно вже вийшла за рамки видання. Він — один з засновників жлоб-арту — мистецтва більш ніж актуального. Саме з його легкої руки «вистрибнули» на вітчизняну анімаційну арену Гопуня та Повійка. Андрій не погодився з офіційними Гарнюнєю та Спритком і намалював власні символи України. Ми зустрілися з ним як з художником, який пропонує альтернативний погляд на Україну як бренд. Хто такі українці? Як вони виглядають? Якою є і якою мала б бути сучасна Україна в очах іноземців?... Андрій часто вживає слово «відверто» і глаголить свою істину без жодних натяків чи евфемізмів. Фото: http://platfor.ma/articles/4e767349bbe32/

 

— Багато речей є своєрідними гіперпосиланнями на ті чи інші країни: наприклад, бумеранг — це Австралія, орігамі — Японія, корида — Іспанія. А що має асоціюватися у світі з Україною?

Андрій Єрмоленко — художник, ілюстратор.

 

— Ну, по-перше, не треба брехати собі. Якщо ми починаємо казати, що символ України — це калина, треба в це вірити. Але ви подивіться навколо. Пора врешті-решт усвідомити, що ми є сучасна нація! Не потрібно хапатися за коріння. Потрібно триматися його, але не хапатися за нього так пас-куд-не-нько і говорити: «Оце вишиваночки — це наше, плахточки — це наше...». Що, українець — це козак з вусами та оселедцем? Та ні! Нашу країну зараз просуває молодь, яка вдягається різнобарвно і слухає українську музику. Різну. Уже немає строїв, де всі однакового зросточку, однаково зачесані.

 

— І все ж таки, чи є щось таке суто «made in Ukraine»? Такий, знаєте, бренд український...

 

— Відверто? Як на мене, це жлоб зараз. Це реальний жлоб.

 

— А жлоб — що це за феномен такий у вашому розумінні?

 

— Це от «хочеться!..» Це — «Я володію цим, і більш ніхто не володіє! Я взяв шматок землі — це моє. Я взяв собі кави — це моє. Ділитися? Нє!». Ніхто не задумується, що ми всі — це величезний жарт природи. Реально — це жарт. І все! Нічого «твого» немає! Але оце все рівно: треба нахапати. Це починається змалку, а закінчується різними посадами. Змінюються костюми — не змінюється всередині.

 

— То це, мабуть, треба якось виправляти? Чи будемо такий бренд просувати?

 

— Треба виправляти. Але передовсім треба зізнатися собі: ти є жлоб! Хоча насправді я бачу, що вже є певний прогрес. Усе змінюється. Ці українські жлоби з часом перетворяться на щось інше. От навіть зараз я спостерігаю: в кнайпі вони говорять не про те, як хтось когось трахнув, чи «ой, як я вчора нажрався!». Починають дискутувати про кінематограф, про музику.  

 

— А крім жлоба, у нас є ще якісь персонажі?

 

— Так! Є ще один такий от... символ України — це кухня. Жлоб і кухня. Оце от дві речі.

На кухні сісти, поговорити, порозповідати, що всі неправі й усі тобі щось винні. О, це наше, це — українське. А встати щось змінити — це ж важко!

Легше посидіти на дупі й поговорити. Пасивність! Коли українець перестане бути пасивним, а стане соціально активним, тоді щось зміниться.

 

— Передумовою активності має бути чітка мотивація...

 

— Мотивація яка? Усвідомлювати, що ти не бидло, що твоє місце не біля стійла... Що ти не планктон. Що ти — особистість, від якої щось залежить.

 

— Дехто із соціологів каже, що значна частина українців схильна до песимізму. Як із цим бути?

 

— Я — оптиміст! Головне — не треба жаліти себе! Оце українськість — це жалість до себе: «Ми пригноблений народ! Нас гнобили 300 років!».

Ми навпаки не пригноблений народ — ми боролися 300 років. Відверто боролись! Життя було суцільною боротьбою!

Вибороли чи не вибороли — питання. Українець сильний і здатний боротися, цим треба пишатися. Не шкодувати, а радіти хоча б з того, що ми до цього часу можемо говорити українською мовою. Для мене прикладом країни-бренду є Індія. Дуже бідна країна, але вони там у себе надзвичайно люблять її. Там були і французи, і англійці, і португальці, але Індія лишилася Індією.

 

— Сучасний українець — чим він відрізняється від своїх попередників?

 

— Сучасний українець стає все менш космополітичним. Українець почав казати, що він — українець. Почав пишатись цим. Він вже не соромиться того, ким він є. У радянські часи, пригадую, українськомовних вважали жлобами. Або згадайте радянські фільми: як якийсь зрадник — то українець... чи з українським прізвищем. Тривалий час я, наприклад, соромився розповідати, звідки я. Було таке. Неприємно, коли тебе прирівнюють до тих твоїх співвітчизників, з якими не надто приємно мати справу. Але все дуже просто: коли на їхньому фоні ти показуєш себе як інтелігентна людина і показуєш, що ти, саме ти є українцем, а не вони, тоді поступово ставлення до країни змінюється. Зараз найбільш серйозну роль у цьому відіграє українська молодь, яка багато подорожує. Саме ці розкуті та яскраві люди розповідають про Україну.

 

— А хто взагалі мав би просувати українські бренди?

 

— Еліта, якої у нас фактично немає. Еліта мала б формувати імідж країни, еліта, а не свинопаси. Я нічого не маю проти людей із села, бо в селі також є еліта. Я про те, як формуються сьогодні бренди... Легше що? Легше замовити в Америці або в якійсь закордонній конторі бренд України. Все кльово. Але що може зробити людина, яка нічого не знає про країну? Недолугого монстра.

Бренд України як створюється? Художник намалював щось, віддав у вищі кола. Вищі кола подивилися, підійшли до секретарки і запитали: «Людочка, как вам?» — «Вот етот вот мілєнькій!».

І все. Закінчилось. І «етот вот мілєнькій» представляє потім Україну й українців.

— Ми успішно «поховали» Спритка й Гарнюню. А що натомість?

 

— Я був одним з тих, хто «ховав». Ви бачили, окрім Спритка й Гарнюні, хоча б один із варіантів, який міг би бути?.. Ніхто не бачив! Знову ж таки: дали солому — жріть солому, бо ви — бидло! Мене порадували українські митці, які збунтувались і сказали: «Що це за фігня?». Але знову ж таки — комплекс меншовартості: українці почали це роздмухувати на рівні вищих інстанцій, почали чухати макітри тільки після того, як Артемій Лебєдєв — московський дизайнер — то все обхаяв. До того все було нормально.

 

— А як має створюватися вітчизняна символіка?

 

— По-перше, має бути відкритий конкурс. Україна дуже велика. І чому, перепрошую, не займаються цим молоді таланти? Кожен рік з академії мистецтв випускається дофігіще студентів! Де вони?! Так, є багато таких, які працюють нормально і роблять кльові речі. А дуже багато вливаються в «от ету от сєрость» — «бюджетнєнько, красівєнько...».

Коли вердиктом для їхньої роботи є слово секретарки або людини, яка на дизайні взагалі не знається. Має бути відкритий конкурс. В усьому. Дайте молодим людям чесно творити!

Україна різнобарвна: дайте можливість вирватись усьому цьому буйству барв!.. Треба мішанини додати... І воно буде буяти! А то: «сєрєнькім» замалював і «нармальнєнько». «Бюджетнєнько»... 

 

— Тобто в нас усе є, треба лише відкоркувати?

 

— Так! У нас все є! І нікуди більше гнатися не потрібно! У нас є сама Україна! Бренд України — це літера «ї». Бренд України — це літера, з якої починається моє прізвище — «є»... Більше ніде цих літер немає. У нас є вибір: бути собою або узагалі не бути. Іншого не дано.

 

Спілкувалася Ярослава Куцай

Фото Анатолія Бєлова


comments powered by Disqus