9 лютого 2016

Археолог Юрій Болтрик: «В Україні є багато місць, де лопата археолога ще не бувала»

У своїй першій археологічній експедиції Юрій Болтрик – відомий скіфолог, історик, старший науковий співробітник й завідувач відділом Інституту Археології НАН України «Польовий комітет» – побував ще в шкільні роки. Далі – майже 50 років розкопок, що стали ґрунтом для 200 наукових статей, трьох монографій і посібника. Саме він завершив розкопки могили Огуз — найбільшої поховальної споруди Скіфії і розкопав найглибшу (16 м) культову підземну споруду Скіфії – Тащенак. В межах спецпроекту «Науковий підхід» вчений розповів Platfor.ma про будні і романтику розкопок, визначення віку пам’яток і найпопулярніші теми в археологів.

 

 

Про старі й нові розкопки

В Україні дійсно є багато місць, де лопата археолога ще не бувала, хоча й накопано вже чимало. Особливо цікавими й менш дослідженими є поселенські структури або давні селища, стоянки. Тим часом як поховальних пам’яток на Нижньому Дніпрі (нижче порогів по обидва боки річки) розкопано дуже багато, може, навіть занадто багато.

 

Скіфські поховальні пам’ятки дають престижні речі. Речі, які можна вивозити на виставки, що цікавлять багатьох, зроблені переважно з коштовних металів, а коштовні метали, особливо золото, – практично не псується. До того ж, на цих предметах є зображення сюжетних сцен, а вони можуть нести якусь крихту історичної інформації. Рідше зустрічаються написи, імена, або монограми. І всі ці загадки цікаво розплутувати, намагатись зрозуміти систему. Але, з іншого боку, коли для повноцінних розкопок будуть гроші, то археологи, мабуть, будуть по другому і по третьому колу досліджувати ті поховальні пам’ятки, які вже були розкопані. Тому що деякі з них дуже великі і повністю не досліджені.

 

Мабуть, найціннішою знахідкою, яку мені вдалося знайти, є велика золота ажурна пластина зі сценою полювання вершника на оленя з кургану №11 біля села Гюнівка під Запоріжжям, яку ми відкопали в 1976 року разом з Віталієм Отрощенком (тепер професором). Потім були численні коштовні знахідки з царського кургану Огуз, який я розкопував протягом трьох сезонів (1979 – 1981 рр.) Мої знахідки з цього кургану, як і попередня, зберігаються в Музеї історичних коштовностей України, інші ж передані до музеїв Запоріжжя, Мелітополя, Ромнів, Кіровограду.

 

Про кургани

В Україні засипали назад всього три кургани. Один з них – курган Огуз, я так і не досипав до повної висоти, але метрів дванадцять замість двадцяти там є. У будь-якому разі він вже не загубиться в степу.

 

Але є кургани, які копали ще дуже давно. Приміром, в 1795 році французи, гості графа Потоцького, розкопали курган Сорока. Курган був такий, що всі археологи про нього знають. Мабуть, це був найбільший курган України – він мав висоту метрів під сорок, якщо не більше. На жаль, інформації про знахідки з нього немає. Шукали поляки, шукали ми – намагалися знайти хоч якісь сліди. Єдине, що є: був такий Іван Фундуклей, київський генерал-губернатор, що написав книгу про давні городища і кургани, й згадав якраз цей курган. І сюжет про французів також фігурує: «Чотири французи з тачками, гості графа Потоцького, розкопали курган і насип пішов на греблю розташованої поруч річки Соб». Річка була цікава, до речі, – несла золотий пісок.

 

У Радянські часи деякі експедиції розкопували по сто курганів за сезон. А зараз з’явились вже більш досконалі засоби фіксації у вигляді цифрової техніки, різних варіантів GPS-навігаторів і таке інше. Тому можна гарно обіграти навіть більш-менш прості дослідження, не кажучи вже про ті потужні складні поховальні комплекси, які були раніше.

 

Про те, що потрібно знати, вирушаючи в експедицію

Класичне знаряддя археологів – ножички та щіточки. Але на палеолітичних пам’ятках використовують дуже делікатні інструменти: хто копає китайськими чи просто дерев’яними паличками, хто пластиковими ножичками. Варто слідкувати, щоб метал не торкався давньої органіки у знахідках. Тому що потім, якщо проводитимуться подальші дослідження, буде зайвий фон, і під час ретельних досліджень він заважатиме. Копати потрібно небагато, але дуже ретельно і неквапливо.

 

Іноземців дуже жахало, що в часи СРСР ми копали кургани технікою. Але наші археологи вже так набили руку, що, копаючи навіть бульдозерами, майже нічого не втрачали, і їм треба було тільки дивитися під ніж бульдозера. Хоча, звичайно, я б із задоволенням копав би руками, не поспішаючи, тихенько, тачками, невеликими дозами забирав би той ґрунт – так можна отримати більше інформації. Але все одно картинка була більш-менш зрозуміла, оскільки робилися вертикальні стінки, які потім зачищалися. Головне, щоб там була стратиграфія, тобто видно було, що і як лежить, будова кургану.

 

 

Більшість археологів звикли, що ми копаємо тільки до материку, тобто до жовтої глини, а далі – це вже не наше. Тим часом археологи, які займаються добою каменю, – до певної міри вже як біологи працюють, знаючи про глибинні шари. Материкові жовті глини утворювалися ще з часів льодовиків, і навіть під ними знаходять «крем’яхи» – кремінні знаряддя. Так от на Кіровоградщині професор Леонід Залізняк знаходить пам’ятки, яким 30-40 тисяч років – це верхній палеоліт. А на Дністрі нещодавно знайшли пам’ятки, яким 300-400 тисяч років.

 

Слід зауважити, що переважна більшість археологів потрапляють в професію приваблені романтикою експедиції – поле, ліс, весняний степ, гори, печери, потім намети, вечірні багаття тощо. Менша частина йде від свідомого бажання занурюватись в старожитності, щось шукати, розгадувати та знаходити. Але паралельно з цим приходить усвідомлення, що працювати і жити доводиться часто в умовах дискомфорту, терпіти довгі дощі, а то й сніг, і при цьому все одно робити свою справу.

 

Про  новітні засоби

Зараз теж є, що копати. Скажімо, Трипілля на Черкащині копають на ґрантах – з німецькими й англійськими партнерами, які завозять сюди свої машини, схожі на наші сівалки. За допомогою автомобіля тягнуть такий складний прилад, що як своєрідний рентген сканує поверхню, під якою розташована трипільська площадка з вмістом обпаленої глини. Коли обпалюється глина, там є залізо у мікроскопічному вигляді, і вироби, які запікаються, стають магнітними. І оце магнітне поле вимальовує археологам контури того майданчика.

 

До речі, зараз є виставка в Археологічному музеї, де хлопці експонують речі, які були знайдені саме за допомогою магнітної розвідки: майстерню IV-VІІ ст., в якій варили скло. В цій майстерні виготовляли скло, яким забезпечували майже все Середнє Придністров’я. На жаль, у нас не вистачило фінансової потуги на такі дослідження. Але і ми копаємо разом з Познанським університетом Северинівське городище скіфського часу біля Жмеринки. А ще є електророзвідка, що найкраще взаємодіє із сирою землею, і завдяки якій можна виявити аномалії. Таким чином шукають залишки житлових споруд.

 

Про найпопулярніші теми

В Україні найбільш пріорітетний напрямок – це Трипільска археологія, вивчення культури Трипілля-Кукутені, що датується VI—III тис. до н.е. Попри те, що дехто намагається називати їх протомістами, це великі села з концетричним плануванням, на багато гектарів завширшки. В центрі вільне місце, потім розміщені кілька кіл жител. Житла, до речі, мають опалювану підлогу, гарну кераміку. Знаходять горни, в яких ту кераміку робили. А зовнішнє коло – суто для землеробства (щоб ближче було йти до своїх ланів).

 

Насправді трипільці нам ніякі не родичі, хоч існує безліч міфів від «професійних» українців. Наприклад, у Румунії теж була подібна культура - Кукутені. Швидше, українці – нащадки трипільців у культурному плані, їхня цивілізація прийшла до нас через треті-четверті, а, може, двадцяті руки. Але, звичайно, треба пишатися тим Трипіллям. Воно цікаве, кераміка там гарно зроблена, її приємно брати в руки, на відміну від грубезної ранньослов’янської.

 

Не слід забувати і про добу палеоліту. Зайдіть у Національний науково-природничий музей у Києві, де на другому поверсі стоїть велике житло, зроблене з кісток мамонта, яке розкопав Іван Підоплічко. І таких жител в Україні, мабуть, ще чимало є. І це теж можна досліджувати. Це смуга, скажімо, між Каневом і Черкасами по обидва боки від Дніпра. На правому березі це село Межиріч, а на лівому – Добраничівка біля Яготина, де були розкопані такі житла. Тобто, теж така цікава сфера, яка зараз взагалі підзабута. Але це все – спадок, і можна починати звідси, від цих хат з мамонтів. До речі, там роботи вистачить і для палеонтологів.

 

Вартує уваги античний час. Це час виходу на наших землях на історичну арену скіфів, а ті в свою чергу цікаві своїми культурними та торгівельними зв’язками з греками. Звичайно, Давня Русь. Останнім часом між Давньою Руссю і скіфами все виразніше вимальовуються сармати і багато інших кочових народів, які хоч і залишили по собі менше пам’яток, але серед них чимало цікавих. Зараз є цікава сфера давніх городищ. Деякі городища стоять в таких зручних центральних місцях, де життя існувало за часів Трипілля, потім була пауза, далі скіфський час – життя знов продовжилося, потім там же чи поруч – з’являються давньоруські споруди.

 

Про визначення віку

Раніше вважали: археологія починається там, куди не дістають писемні джерела. З іншого боку, тим скіфи і цікаві, що ми про них багато чого знаємо завдяки Геродоту. Та вже після його смерті інформація надходить шматочками, і більш цілісну картину можна змалювати тільки разом зі здобутками археології. Наприклад, знайдені амфори плюс інший грецький побутовий посуд побічно свідчать про дати тієї чи іншої пам’ятки. Є великі книжки з безліччю таблиць та малюнків кераміки з афінської Агори, за яким можна визначити близький вік подібної знахідки на наших теренах. Хоча більшість археологів-античників уже не дивляться в ці матеріали – і визначають дату керамічних артефактів зі свого досвіду.

 

А ще є радіовуглецеве датування – метод, що базується на тому, що будь-який живий організм, поки він взаємодіє з навколишнім середовищем, накопичує радіоактивний ізотоп С14. Коли припиняється життя, припиняється обмін організму з середовищем, і починається напіврозпад цього вуглецю. На спеціальних установках вимірюють те, скільки там залишилося цього ізотопу, і за цим визначають вік певної знахідки (період напіврозпаду становить понад 5,7 тис. років).

 

 

Мотором київської школи радіовуглицевого датування був Микола Ковалюк, зараз генерує ідеї Анатолій Скрипкін. На теренах України цей метод використовується з 1970-тих років. Але не було таких точних приладів, як зараз, і похибка становила 50-100 років, а то більше. Зараз достовірність визначення вища, і похибка складає 10-15 років. Хоча багато археологів скептично до цього ставляться.

 

Але цей метод досить дорогий, і не по кишені широкому загалу українських науковців. Один аналіз вартує близько 60 доларів, а для релевантності досліджень потрібно хоча б 30-40, а краще 100 аналізів з декількох речей, щоб була вибірка. Сам науковець стільки вже не потягне, звичайно.

 

Про ниточки наукових напрацювань

Багатьох українських довоєнних археологів знищили. Скажімо, Микола Макаренко, який був на вістрі скіфської археології (та й на вістрі багатьох інших напрямків), розкопав Мордвинівський курган під Каховкою, і, якби продовжував жити, то передав би те, що знав, наступним поколінням. А його просто вбили, і ниточка наукового досвіду, наукового напрацювання обірвалася… 20 років після нього ніхто не копав.

 

А потім Олексій Тереножкін, росіянин, який приїхав сюди, створив київську школу археологів, багато до чого змушений був доходити сам. Перший курган із коштовними знахідками – Мелітопольський  – він розкопав 1954 року. Тоді ми не знали ще багато чого, і мали дізнаватись про все вже в ході досліджень, як ті земські лікарі – так багато різали курганів, що з часом розуміли, як краще це треба робити.

 

Після розпаду Радянського Союзу зникла шизофренія з секретністю. Адже раніше більшість археологів працювало практично всліпу, не маючи карт. У нас випадково, ще від попередників, залишились довоєнні топографічні карти Приазов’я, і по них набагато легше було працювати. Тим більше, на картах Радянського Союзу, які можна було придбати в магазині, свідомо були «зсунуті» села або замінені назви… У Радянському Союзі так виражалася манія переслідування. Щоб ніхто заколоту не зробив. Вносилися такі похибки, які мали ту карту зробити «безпечною».

 

Але зараз є давні карти, в інтернеті можна скачати трьохверстки (так звані карти Шуберта) і навіть двохверстки, зараз доступні космічні знімки. І коли це все до купи зводиться, то і тут, уже на рівні реконструкції давнього простору, можна побачити загальну картину.

 

Про скіфське золото

Якщо повернеться Крим до України, то і золото з Нідерландів повернеться також. З одного боку, пам’ятка має лежати біля місць, де її знайшли. Але, з іншого боку, за чиї гроші воно розкопане? За українські. Я, до речі, бачив те золото в Бонні під час конференції, поки воно ще не переїхало до голландців. І вже тоді кримські археологи якісь були «наїжачені» – в січні 2014-го року, коли Майдан горів. 

 

 

Зараз із частиною кримських науковців я спілкуюся. Деякі приїздять, деякі, як в старі часи, навіть надсилають нам інформацію сюди, в Київ, про те, що вони зробили в Криму. Хоча таких одиниці. До того ж, це етнічні росіяни. Знову-таки, ті росіяни, які були інкорпоровані в Європу, які стажувалися там – вони на все дивляться іншими очима. Ті, які цього не мали, – вони поповнюють «русскій мір».

 

Про потенціал науки

Зараз потенціал Академії наук України такий, що він зможе підняти економіку всієї держави. Літак Ан-178, який зараз зробив завод ім. Антонова – зручний, легкий – там багато чого напрацьовано науковцями академії наук. І потім, українці взагалі не найдурніші люди на планеті. Багато чого ми самі можемо зробити.

 

Така структура, як Інститут археології, державі дуже потрібна. Тим більше, що багато вже чого напрацьовано. В нас хоч є свій маленький науково-природничий музей. Він за своїм начинням, звичайно, вартий більш розкішних приміщень. Колись мріяли, що як створять Мистецький арсенал, то, можливо, деякі  приміщення можна було б залишити для наповнення нашими колекціями. Звичайно, це не Лувр і не Ермітаж, але свій потужний національний музей можна було би зробити. 

 

Фото – Євгенія Люлько.


comments powered by Disqus