1 грудня 2015

«Науковці – це діти двадцятого левелу»: ядерний фізик про роботу в Парижі і Гонконзі

У межах спецпроекту «Науковий підхід» ми продовжуємо спілкуватись із українськими науковцями. Молодий український фізик Тарас Локотко встиг повчитись в Україні та Франції, а тепер поїхав проводити наукові експерименти у Гонконзі. У своєму інтерв’ю Platfor.ma він розповів про те, які перспективи існують у молодих науковців за кордоном, як поєднувати подорожі та навчання та яким є практичне застосування результатів ядерних експериментів.

 

 

Про вибір бути фізиком

Після серіалу «Теорія великого вибуху» до європейських університетів вступило багато так званих хіпстерів, людей від фізики далеких. Керівництво було шоковане. Більшість із них були цілковитими ледарями – люди робили вибір життя під враженням від серіалу. У мене інша історія.

 

У школі, в п'ятому класі, коли треба було вибирати подальшу спеціалізацію, навчання мене зовсім не цікавило. Батьки помітили це і знайшли мені репетитора, з яким я наздогнав та перегнав програму. Відтоді навчання давалось мені легко. Після школи я вирішив йти на фізику, бо вона  подобалась мені найбільше. Ходив на курси до Київського політехнічного, вступив до КНУ ім. Тараса Шевченка.

 

Після вступу завдяки знайомству із старшими студентами я дізнався про закордонні конференції в Празі – там студентів забезпечували житлом та грошима на їжу, давали близько двох тисяч крон. Із того часу на конфереції я їздив регулярно – кожного року влаштовував для себе квест, щоб кудись поїхати за кордон. На шостому курсі потрібно було вирішувати, що далі робити. За мою спеціальність в Україні пропонували роботу із мізерною зарплатнею, тому я знайшов собі навчання на магістратурі у Франції на рік. За місяць усе і вирішилось.

 

Про закордонний досвід життя молодого вченого

Вдома ти розумієш усі схеми та закони, батьки поряд, мова зрозуміла. У Парижі все було не так. Французької я не знав. Після приїзду на місце минуло два тижні, а стипендії не видали. Врешті навіть довелось пригрозити урядовій організації зверненням до поліції. Наступного дня після звернення стипендію нарахували.

 

Тоді я навчився дуже сильно економити, навіть харчувався фруктами із університетського саду. Потім випадково знайшов вакансію у Гонконгу та напівжартома вирішив податись. Організатори запросили на інтерв'ю по скайпу. Після розмови сказали, що беруть мене на PHD з ядерної фізики. Сам експеримент проходить на прискорювачі неподалік від Токіо. Тепер періодично доводиться туди їздити. До речі, тут є багато фізиків із України, із Харкова та Києва.

 

Після Парижу знайшов одну позицію в Києві, пов'язану із ядерною фізикою – на електростанції. На співбесіді запропонували 2500 гривень зарплатні на місяць. Після цього опустились руки. В Гонконзі стипендії набагато вищі.

 

 

Про сприйняття українців в Гонконзі

В Україні існує таке відчуття, що викладачам байдуже до студентів. У Китаї я маю свого супервайзера, який відповідає за мій емоційний стан. Це для них важливо, бо вони вважають переїзд за кордон стресовою ситуацією. Були випадки, коли студенти першого курсу важко адаптувалися на початку навчання, і вони це враховують.

 

Після переїзду я був готовий працювати із першого дня. Але супервайзер мене переконала, що не варто і дала на адаптацію два тижні. Усі мої проблеми із документами та візою вона вважала своїми власними. Також нам усім дають можливість подорожувати.

 

Продавець із чайного магазину, коли почув те, звідки я,  відреагував так: «Це у вас там стріляють?» Вони дійсно слідкують за тим, що у нас відбувається. По телевізору транслювали усі українські події. Вони це сприймають як локальний конфлікт, не як війну. Як один із багатьох траблів на планеті. В Україні ж навпаки не висвітлюють інші конфлікти – наприклад, у Китаї дуже велика суперечка із Японією за острови. У Європі та в Україні про це майже ніхто не знає.

 

Крім того, нам є чому повчитись у азійських країн. Та ж Малайзія 60 років тому була дуже подібна до України, а зараз вона на одному рівні із Сінгапуром. Із неї можна брати приклад.

 

Про дослідження та ядерну фізику

Зараз я займаюсь лише ядерною фізикою. На початку я брав участь в такому експерименті – ми мали створювати ядра берилію, перенасичені нейтронами, а ці нейтрони мали об'єднуватись в кластери. Тобто ядро, велика кулька, буде створена із декількох маленьких, а ті в свою чергу із ще декількох протонів і нейтронів. На основі цього збираємось провести експеримент наступної весни. В команді, яка працює над ним, окрім мене ще француз та японець. До того ж китайський супервайзер знайшла для мене ще один експеримент в Японії на схожу тематику – тут ми створюємо радіоактивні ядра і досліджуємо їх структуру, перевіряємо shell-моделі і вивчаємо їх деформацію.  

 

Мій науковий керівник минулого семестру шукала студента PhD і знайшла одного китайця з Пекіну. Він був дуже розумним, але при цьому асоціальним та відстороненим, погано спілкувався англійською. Через це вона змінила рішення і не захотіла його брати на роботу. Європейці ж навпаки добре знають англійську та без проблем соціалізуються.

 

Якщо казати про ядерну фізику, то зараз стрімко зростає зацікавлення цією сферою у США та Китаї. В Штатах дуже багато компаній, які займаються розробками у сфері ядерної енергетики. А китайці в цьому зацікавлені, бо в країні велика кількість викидів та забруднене повітря, CO2 у великій кількості потрапляє в атмосферу. Вони планують побудувати багато ядерних реакторів, щоб позбутися ТЕЦ, хочуть імпортувати технології із США в Китай.  Якщо зловити цю хвилю, можна дуже добре влаштуватись і в Японії, і в Китаї. Та в Китаї бажано знати китайську, тому базу життєво необхідних фраз я вже вивчив, щоб за туриста не приймали.

 

Про адаптацію 

До закордону я звик ще в Парижі, тому в Гонконзі призвичаюватись вже не було потреби. Думав, що буду шокований, але так не сталось. Виявилось, що я вже бачив його у всіх західних фільмах про Азію , адже усі американські Пекіни та Шанхаї знімались в Гонконзі. Тут я побачив Китай таким, яким уявляв собі його із дитинства: вузенькі вулички, високі будинки та неймовірно швидкий ритм міста. На материковому Китаї все по-іншому: широкі вулиці, просторо, зовсім мало людей.

 

В місцевих університетах постійно влаштовують заходи для знайомств: вечори французького вина чи танців, конкурси та безліч спільнот за інтересами. Тут легко соціалізуватись. Тим паче, якщо ти європеєць, із тобою усі хочуть поспілкуватись. Сюди приїжджає багато людей із материкового Китаю, які ніколи раніше не бачили європейців вживу, тільки по телевізору. Тому тут ніколи себе самотнім не почував.

 

Одного дня я сидів в себе в квартирі із друзями, пив вино, а наступного дня прокинувся в іншій частині світу на 40-му поверсі. Навчання та роботу тут я сприймаю як глобальну зміну середовища. Це ще один крок в житті, але зовсім не остаточна точка.

 

 

Про мотивацію 

Чесно кажучи, більше за все мені хочеться працювати в індустрії, щоб займатися наукою в дії. Наукові експерименти завжди будуть лише науковими експериментами – трішки далекими від життя. А коли з'являється питання, навіщо це все робити, дуже важливо знайти хорошу мотивацію. Нащо займатися тим, що, на перший погляд, не зможе тобі принести грошей? Але нічого не відбувається просто так. Якщо подивитися на історію, та ж космічна гонка дала великий поштовх для сучасної електроніки. А електроніка – для медицини. Це гарний приклад розвитку зовсім іншої області.

 

Із ядерною фізикою потрібно сприймати дуже багато речей саме з цієї точки зору. Не можна ставити питання про те, як ваші знання будуть використані сьогодні чи завтра. Багато людей впадають у відчай від цього. Тому раджу вчити історію фізики. Коли Максвелл сто років тому працював над своїми рівняннями, він не міг уявити, що саме завдяки цьому сьогодні ми матимемо мобільні телефони, wi-fi та bluetooth.

 

Зараз американці багато говорять про висадку на Марс, європейці хочуть побудувати там базу. Мене часто запитують, для чого все це робиться, як вони збираються використовувати цю будівлю? Поки що ніяк.  Це стане лише шансом для випробування різних технологій, а ще для розваги. Зараз поверхнею Марсу їздять три американські ровери. З одного боку, це великий прогрес – надіслали роботів на Марс. А з іншої, ці науковці – як малі діти. Американські астрофізики відправили машинку на радіокеруванні на іншу планету та бавляться. Це діти двадцятого левелу.

 

Американці зараз запускають на орбіту GoPro та камери, щоб просто сфотографувати Землю. Це великий прогрес науки. Ще 50 років тому, щоб побачити Землю з космосу потрібно було побудувати ракету та вилетіти туди. Зараз це знімають на мобільний телефон. А полетіти в космос можна вже за дві тисячі доларів.

 

Якщо дуже серйозно ставитись до наукових досліджень, можна просто не побачити мотивації.  Дуже багато речей, що досліджуються, ще багато років не будуть використовуватись в реальності.

 

В Азії усе обертається навколо грошей та економіки. Часом мені не вірять, що я займаюсь ядерною фізикою. Думають, що я так жартую. Найбільше людей в Гонконзі займаються продажем акцій та працюють на біржах. Тут це звичайний вид зайнятості простих людей.

 

Про те, що варто робити молодим науковцям

Коли я вирішив вступати на фізику, дуже багато людей не розуміли, що я роблю, та навіть відмовляли мене. Після вступу я побачив, що фізиків мало і був недобір. У нас в суспільстві досі панує думка, що для того, аби бути успішним, треба бути юристом або економістом.  В університетах ці напрямки найбільш популярні, фізика ж навпаки не дуже. Проте вона дає можливість подорожувати закордон безкоштовно та відкривати для себе світ.

 

Із практичної точки зору, цілком можливо вчитись на бакалавраті в Україні. Але якщо просидіти в Києві шість років, не їздити на конференції, неможливо отримати грант на навчання за кордоном. Самі подорожі багато що говорять про людину. Це повноцінна частина CV, на яку звертають велику увагу. Така людина завжди вирізняється на фоні інших. Були випадки, коли студенти приходили подаватись на програми, а в них просто не було закордонного паспорту.


comments powered by Disqus