3 жовтня 2016

Психолог Олександр Білоус: «Жага подобатися, отримати лайки, репости – це бич цивілізації»

Після шести років роботи «у полях» з клієнтами кандидат психологічних наук Олександр Білоус перейшов здебільшого на адміністративну і викладацьку діяльність. Наразі у одного з найпопулярніших серед студентів викладача з Київського національного університету імені Тараса Шевченка серед наукових інтересів – екологічна психологія особистості і психологія мистецтва. Мабуть, саме тому за можливості він не втрачає жодної нагоди відвідати мистецькі заходи. В межах спецпроекту «Науковий підхід», що виходить за підтримки «Шелл Україна», ми поговорили з Олександром про актуальну для нашої країни проблему – посттравматичну реабілітацію учасників АТО, і не менш важливі цивілізаційні питання сучасності – нарцисизм у соцмережах і залежність від зовнішньої оцінки.

 

 

Щодо науки про себе

Наукою вважається те, що може бути досліджено і повторено експериментально. Якщо науковець отримав результати, описав їх, і на основі цього інший дослідник організовує свій  експеримент, то в ідеалі повинні вийти такі ж або близькі результати. Якщо вони будуть відрізнятись – повинно бути розуміння того, що саме вплинуло на різницю. У науці є поняття «наукового факту» – це один із критеріїв, чи є наука наукою.

 

Для психології людина – це істота, яка намагається вивчити саму себе. Якщо в медицині носій свідомості намагається вивчити тіло, то тут свідомість намагається пізнати саму себе. Більш дивною в цьому плані може бути тільки філософія.

 

До психології я потрапив випадково. Нехай не ображаються ті, хто туди прийшли усвідомлено, але, на відміну від більшості інших сфер діяльності, психологи приходять у професію з відчуттям, що з ними щось не так, але самі пояснити, що саме, не в змозі. На практиці – така людина просто потребує допомоги, неусвідомлено вибудовує собі картинку, що зможе у такий спосіб вирішити не тільки свої проблеми, а й допомагатиме людям. Але є і такі, що свідомо прагнули і змогли стати фахівцями високого рівня.

 

Тим часом відомо, що людина, яка мала психологічні проблеми і зуміла з ними впоратися, набагато краще розуміє клієнта. До речі, психолог-практик зобов'язаний проходити супервізію, тобто повинен з певною періодичністю ділитися своїми переживаннями та станом із кимось зі своїх колег, щоб знімати можливі негативні наслідки своєї роботи, і щоб вони не впливали на нього. Якщо він нехтує такою практикою, то може відчувати психічну напругу, що врешті може призвести й до розладів у його власному житті.

 

 


Про практичне застосування

Дуже часто обивателі пов'язують психологію з тим, що ти просто сидиш і розмовляєш з клієнтом. А це всього лише дуже маленький напрямок, в якому працюють психологи. Зокрема це стосується кадрового менеджменту, HR, підбору персоналу, його оцінки, розвитку, team-building тощо. Психологія важлива в маркетингових дослідженнях, результативним виходить тандем психолога й соціолога. Психолог акцентує увагу на ступені переживання, реакціях на рекламу, сам продукт, його легенду, а соціолога цікавить статистика, кількісні дані, вікові критерії.

 

Ще є робота з дітьми. Часто батьки замовляють і оплачують роботу психолога, тобто виходить, що працюєш з невмотивованим клієнтом: він не сам до тебе прийшов. У соціальних службах – також робота з невмотивованим клієнтом, який може бути й психопатом, маніяком, насильником, і він переважно не хоче з тобою розмовляти. До речі, у нашій країні не прописують примусову психологію, психолог може працювати як експерт, що оцінює рівень інтелекту і створює картину психологічного дослідження. Є ще клінічна медична, юридична психологія, психологія праці, а ще спорту, де працюють як із тренером, так і в команді.

 


Про старі-добрі тести психодіагностики

Давно заповнювали тести «Ким ти був в минулому житті?» або «Який ти салат?» Це називається поп-психологією і не має ніякого стосунку до психодіагностики. Психодіагностика – це наука, яка опирається на аналіз величезної кількості даних, десятки тисяч випробовуваних, які пройшли цей тест. Найвідоміший – тест Германа Роршаха – ґрунтується на тому, що  хворим зі встановленими діагнозами демонструють плями на папері. Вчений, який придумав такий тест, виявив, що хворі з однією і тією ж хворобою в одній і тій же плямі (на якій насправді нічого не зображено, це просто пляма) бачать схожі образи: ведмедя на горщику, лисицю. А в цій же плямі хворі з іншими хворобами бачать інші образи. Провівши величезну кількість інтерв'ю з хворими, він зміг стандартизувати ці дані, і тепер, коли ми показуємо зображення людині, розуміємо, в який бік зміщена її психіка, або навіть чи є підозра на хворобу. Це проектований старий метод, але він пов'язаний саме з якістю того, хто проводить дослідження. Це найперший тест, з якого починається історія психодіагностики.

 

Можна, звичайно, згадати про Гіппократа і говорити про темперамент і про рідину в організмі, але це клінічна методика, яку використовують клініцисти. А є інший підхід на відновлення якихось психологічних фактів, наприклад, давній американський тест MMPI (Міннесотський багатопрофільний опитувальник особистості), що містить у собі кілька сотень питань із різних сфер життя. Людині дуже складно змахлювати в процесі тесту (це може зробити тільки досвідчений користувач). Вона відповідає на питання про харчові вподобання, про гори тощо, і це створює цілісну картину, яка складається з безлічі шкал: депресії, інтелекту, параної, емоційної лабільності/істерії, маскулінності/фемінності тощо.

 

У цього тесту були радянські аналоги, наприклад, тест на визначення розумового розвитку, де потрібно було оцінювати інтелект дитини, тобто на відповідність розвитку паспортному вікові. Тест розроблений на загальні знання зі шкільної програми. Зараз його використовувати не можна, адже питання дещо застарілі: українська дитина, на відміну від радянської, менше знає, наприклад, про Монголію. Отже, тест повинен бути співзвучний часу і середовищу. Наприклад, питання «спочатку президентом був Рейган, а потім Буш?» для американців це б звучало, як «Кучма чи Кравчук». Тобто йдеться про постійне адаптування тестів.

 

 

 


Про психологічну реабілітацію учасників АТО

В Україні сталися грандіозні скандали з реалізацією реабілітаційних програм для учасників АТО. Насправді кількість поранених і вбитих в АТО значно менша від тих, хто потребує реабілітації посттравматичних розладів, коли на очах хтось загинув, когось контузило, довелось збирати руки-ноги по полю… Скільки років будуть сниться ці спогади? Скільки разів після першої чарки горілки людина ставатиме не тією, яку її знають, і виявить себе через добу в наручниках? Це буде постійно повторюватися. В Україні відбулася підміна понять: замість реабілітаційної підтримки потерпілим намагалися «всунути» санітарно-курортне лікування, яке у підсумку ні на що не впливає. Здорового чолов’ягу відправляють в санаторій, де його годують за розкладом. У результаті – він починає пити, зривається на будь-які подразники, отримує панічну атаку тощо.

 

У цьому випадку варто застосовувати американську, ізраїльську моделі, коли між прийомами їжі людина відпочиває, і дуже важливо, з ким, найкраще – завжди з сім'єю. Також з потерпілим проводяться різні форми психологічної роботи. До речі, відповідні програми є і в нас, адже американці та ізраїльтяни навчили наших фахівців ще з початку Майдану працювати з тими, хто потребує реабілітації. Цього літа в Київському національному університеті імені Шевченка відкрили кафедру соціальної реабілітації, і всі колеги, які там працюють, пройшли відповідні програми навчання Проте оплатити саму програму реабілітації, з подальшими дослідженнями – це вже питання до держави, яка поки що в цьому напрямку не працює. Бо жодні благодійні зовнішні донатори на такі суми не готові.

 

 

 


Про демонстративну й фальшиву особистості у Facebook

Зараз досліджують різноманітні речі, наприклад, «зв'язок особистісних характеристик користувачів інтернету з аватаром його профайлу». Береться якийсь набір тестів, які заповнюються онлайн, потім аналізується або контент сторінки, або просто аватар: це портретне зображення в анфас, кадрована групова фотографія з вираженням яскравим емоцій, профільне зображення, зображення стороннього об'єкта або предмета, зображення зі спини. Це добре корелюється з відкритістю, закритістю, рівнем депресії. Такі роботи пишуться «на ура», зокрема студенами. Їм це цікаво, і це дійсно цікаво з точки зору науки.

 

У Facebook відрізнити людину сором'язливу від демонстративної – легко. Але інтернет нам подарував історію з фальшивою особистістю. У російській поезії була вигадана поетеса Черубина де Габріак – плід довготривалого розіграшу двох чоловіків-поетів, які створювали стилізовані вірші, придумали їй біографію, намалювали олівцем її образ. У літературознавстві – це містифікація, а в психології – фальшива особистість.

 

Дивним чином можна охарактеризувати людину, яка має два профайли. З реального показує свою типову форму поведінки, а з фальшивого – може жити згідно з легендою, бути зухвалою, дотепною, хамською – якою завгодно. Інтернет знижує скутість у більшості користувачів, підвищує рівень безтактності. Це не дуже здорово, але це є, не у всіх, на щастя, хоча й у багатьох користувачів. Це безвідповідальне поливання один одного помиями з метою отримання задоволення. Людина не бачить співрозмовника, і у неї не блокується її нестримна реакція. Плюс, є почуття безпеки: ти завжди можеш вимкнути комп'ютер, можеш забанити опонента.

 


Про потребу зовнішньої оцінки й феномен лайків

Професія психолога стала затребувана в урбаністичному постіндустріальному світі, коли людина отримала більше часу на власні переживання, виявила там порожнечу, відсутність сенсу, а потім пішла до психолога, щоб кілька років над цим міркувати вдвох.

 

Тим часом як проблеми сучасної людини беруть початок ще з епохи Відродження. До початку розвитку фабричного виробництва людина була або королем, знаттю, або робітником, або воїном. Якість своєї роботи могла об'єктивно оцінити сама. Якщо хороший воїн, то виживає після битви і вбиває ворогів. Якщо хороший коваль, то з його підковою кінь скаче довго і далеко. А що відбулося з початком фабричного виробництва? Людина стала його сегментом, почала відповідати за свій шматок роботи, і в цілому не може відповідати за всю, тобто почала залежати від зовнішньої оцінки своєї праці.

 

У дитинстві ми всі потребуємо, щоб нас похвалили батьки, вчителі, але потім ми розуміємо, що ми хороші і без них. А тут людина відчужена від результатів своєї праці, і вона думає, що щось зробила не так, або все зробила добре, – вона не знає точно. Зараз ми в основному працюємо «ротом, пальцями», результат став необ'єктивованим в принципі. Якщо на конвеєрі ми бачимо зібрану машину, одну деталь якої робили ви, то в роботі піарника, журналіста, викладача – де саме ваш результат? Наприклад, ви копірайтер, пишете рекламу про коньяк, вихваляєте його, робите соковиті образи, але вам десять раз говорять, що це не те. І ви вже не впевнені, що ви хороший копірайтер, ви сумніваєтеся, чекаєте зовнішньої оцінки.

 

Просто жити і працювати – це складно в дуже багатьох сферах діяльності. Людина, яка чекає зовнішньої оцінки, на ній дуже зав'язана, це як наркотик. Ось це бажання подобатися, бути схваленим, отримати лайки, репости – це бич цивілізації. Нарцисичних розладів в давні часи не було, хіба що в вищих кастах. Нарцисизм – це не нове явище, але частка нарцисичних розладів, в переліку особистісних, дуже сильно збільшилася протягом ХХ століття, і з початком ХХІ-го не зменшується й поготів.

 

Наявність нарцисизму, відсутність ручної праці, відсутність сенсу боротися за шматок хліба породило колись вільні професії. Але люди, які не виявили в собі схильність до якихось талантів, і можуть дозволити собі безбідне існування на дотаціях або на плечах батьків, це абсолютно новий цікавий клас «шукачів».

 

Потреба у зовнішній оцінці, нарцисизація, неробство, інфантильність, незрілість – це цивілізаційні біди сучасності. За допомогою психотерапії, консультуванняї допомагаємо клієнтові не лише впоратися з його некомфортними переживаннями, а ще й пропрацьовуємо його особистісний розвиток. Коли людина може існувати незалежно від зовнішньої оцінки, контролювати свій стан і реакції, насолоджуватися життям на тих засадах, які у нього є на даний момент, тоді ми говоримо про те, що він пропрацював. А поки він чекає дива, принца, виграш у лотерею, ображається на весь світ і на конкретних людей за те, що у нього щось не складається, тут ще є поле для праці.

 

Якщо людина дожила до 90-та років і не відчула відповідальність ні за що, –  це, по-перше, цікаво. Тому що до 40 років людина може планувати, відчувати себе молодим, все ще попереду. У 50 років вже велика частина життя прожита, а у тебе немає ні досягнень, ні майна, ні особистих відносин – це відмінна сильна криза. Але тут є мій цинічний коментар: ось він, мій клієнт.

 

 

 

Про сидіння на місці і розвиток

Науку потрібно зробити університетською. Ще за часів Віктора Ющенка була ідея зробити Національний університет ім. Т. Шевченка дослідницьким, тобто фінансувати не тільки зарплату працівників і викладачів, а й дослідницькі програми. Коли ти викладач, але сам давно не робив дослідження – це вже біда. Якщо є запал і бажання, то дослідження можна проводити, особливо, коли потрібна дипломна, кандидатська роботи. А так працівники сидять у своїх лабораторіях і нічого не роблять, тому що форма звітності – звіт, а якби була публікація в журналі, то була б інша справа.

 

Щоб вдихнути нову кров, потрібні хороші фінансові інвестиції, і система ґрантів. Хоча народ потихеньку починає сам автономно збиратися по 3-4 людини, робить заявки в надії отримати хоч маленький ґрант в Португалію, Німеччину, в інші країни, щоб попрацювати в бібліотеці, з місцевими респондентами, на першокласному обладнанні, потім приїхати і зробити щось подібне у нас. Потрібно вчити студентів і вигравати ґранти, тому що сидіти на одному місці – це мертва наука.

 

У Німеччині професор має бюджет на рік, що дозволяє йому взяти 1-2 асистентів. При цьому бюджет у нього теж розділений на оплату праці, дослідження, обладнання, поїздки тощо. Коли йому виповнюється 65 років, він не говорить «попрацюймо ще 20 років», а дякує за співпрацю і йде на пенсію. Він це знає вже у 30 років. Але, звісно, на пенсії він може писати мемуари, долучатися до інших досліджень як найманий працівник.

 

У Німеччині практично ніколи не залишають у себе після аспірантури, там направляють в інший університет, десь попрацювати, а тільки потім претендувати на конкурс. Але, частіше за все, після постдоку пошуковець їде працювати в інші заклади. А в нас – сидить директор університету, який тут же був студентом, аспірантом, доцентом, професором, директором. Це неможливо! Немає розвитку. А розвиток потрібен.


comments powered by Disqus