29 вересня 2015

Науковець Олег Калугін: «Міста з природничими факультетами стануть центрами нових технологій»

В межах спецпроекту «Науковий підхід», що реалізується спільно з програмою «Український інститут газу нетрадиційних джерел», ми розпитуємо українських науковців про стан та проблеми вітчизняних наук, а також про те, що варто зробити, аби Україна вийшла на світову наукову арену. Як вдалося зрушити освітні «тектонічні плити» у Харківському національному університеті імені В. Каразіна й заснувати новий курс на стику трьох галузей розповідає декан хімічного факультету цього вишу, професор Олег Калугін. Окрім критики організації наукових інститутів, українців-гуманітаріїв і відсутності стратегії у МОНі, він пропонує кілька шляхів монетизації освіти й розповідає, чому сильні конкуренти не потрібні нікому.

 

 

Про популярність хімічної науки

Після відвідин Великої Британії в рамках проекту Академія, який організувала компанія «Шелл» та Британська рада, я зрозумів, наскільки серйозно британська еліта задумується про необхідність підтримки зв’язків між середньою і вищою освітою з одного боку, та між природничою освітою та наукою і високими технологіями – з другого, наскільки активно пропагує їх. У них навіть є департамент в уряді, який називається «Department for business, innovation and skills», який не тільки моніторить цей зв'язок, а й спеціально активує дискусію із цього приводу в суспільстві. Якраз від голови цього департаменті почув таку думку: якщо до 14 років юнака чи дівчину не познайомити з природничими знаннями, не прищепити цікавість, то вони вже ніколи не підуть у природничі науки. У Лондоні природничі музеї навіть улітку зранку до вечора забиті школярами. Головна ідея британського істеблішменту в галузі науки та освіти полягає в тому, щоб завдяки підтримці та розвитку науки та високих технологій забезпечити сталий розвиток країни, а, за їх переконанням, це неможливо без державної підтримки вищої та середньої освіти в галузі природничих наук.

 

В Україні більш популярними є гуманітарні науки. Попри те, що наші ЗМІ постійно повідомляють про надлишок в України юристів, економістів та політологів, саме на ці напрямки – найбільший ажіотаж серед абітурієнтів. Ми вдарились в аля гуманітарні науки, бо вважали останні десятиліття, що це важливіше, ніж природничі напрямки, а в результаті маємо те, що маємо – тотальну деіндустріалізацію суспільства.

 

Але останнім часом маятник соціального життя хитнувся, бо з’явилося розуміння в суспільстві,  що не можуть бути всі випускники вишів юристами та економістами, комусь потрібно будувати, виливати метал, втілювати технічні проекти. Усвідомлення цього приходить, в тому числі, й до бізнесу. Принаймні якщо 10 років тому представники хімічного факультету ходили до фірм і компаній, аби домовитися про практику для студентів, то тепер найбільші фармацевтичні компанії просять у нас студентів самі.  

 

Зараз хімія, принаймні в харківському регіоні, досить популярна серед абітурієнтів. Наприклад, на хімічному факультеті нашого університету на кожне з 65-70 бюджетних місць припадає протягом останніх років в середньому троє абітурієнтів, і це при тому, що вступників з ЗНО «Хімія»  ще запрошує харківський політех, фармакадемія, медуніверситет, наш медичний факультет та інші конкуренти.

 

У випускників є перспективи з працевлаштування, є можливість стажуватися або продовжити своє навчання за кордоном. Наприклад, наш хімічний факультет уклав два договори з програм подвійних магістратур з хімічними факультетами двох французьких університетів: університету Ніцци і університету міста Ліль. Відтак щорічно 4-5 кращих студентів  навчається у магістратурі за кордоном, маючи можливість одержати два дипломи – український та європейський.

 

Про монетизацію освіти

Бюджетне фінансування усіх українських вишів вкрай мізерне, є тільки дві захищені статті витрат – зарплати і стипендії. Можливо, за 24 роки незалежності кілька елітних університетів змогли отримати фінансування на обладнання, реактиви, але це копійки. Останніми роками як попередня влада, так і теперішня майже не дає грошей на комунальні платежі. За які гроші живе університет?

 

Як правило, це навчання студентів-контрактників, а найбільше – іноземців. Наприклад, на нашому медичному факультеті відбою немає від іноземців із різних країн, а це 300-700 студентів щорічно. Ось і заробіток – до того ж, білий, чистий, із виплатою податків. Врахуймо й кошти, які залишають студенти на проживання і харчування в країні. У тій же Великобританії 10 чи 15% доходів країни складають кошти від навчання іноземних студентів, у нас набагато менше, але потенціал є, особливо серед абітурієнтів із країн, що розвиваються.  І навчання іноземних громадян за природничими напрямками, які традиційно є досить потужними в наших класичних університетах та політехах, є одним із найпотужніших шляхів комерціалізації вищої освіти в Україні.

 

Ще один перспективний напрямок – це організація стартапів. Так, один із наших випускників заснував приватну фірму, що вирішує проблему водопідготовки, очищення стічної води промислових та побутових об’єктів. А це він створив робоче місце не тільки собі, а ще 3-5 громадянам – і це теж і заробітна платня  і податки.  У Європі, як правило, міста зі скупченням природничих факультетів за 5-10 років стають центрами розвитку нових технологій. Бразилія і Китай, які останні 10-15 років цілеспрямовано відкривали університети з природничими напрямками, здійснили гігантський стрибок у промисловості та у галузі високих технологій.

 

 

Про стажування за кордоном

Науковий обмін, стажування чи праця в іншій країні –  це один зі способів інтегруватися у світову науку. По-перше, природнича наука – аполітична й інтернаціональна. А по-друге, ми не можемо бути ізольовані в якійсь капсулі і говорити, що робимо високу науку, допоки її не оцінили на світовій арені. Важливо продемонструвати свої здобутки, обмінятися ідеями, знаннями з нашими іноземними партнерами. З одного боку, сумно, бо відбувається відтік мізків з Україні. З іншого боку, продовження наукової або освітньої кар’єри українського студента за кордоном свідчить про досить високий рівень освіти у відповідних вишах в першу чергу за природничими напрямами та  й про адекватний рівень наукової роботи відповідно до світових критеріїв.

 

Розглядаймо цю інтеграцію з точки зору подвійної вигоди. Є вигода для студента, який поїхав. Та вигоду отримує і університет та викладачі-науковці, оскільки вони мають можливість доступу до сучасного обладнання, якого в Україні обмаль, можливість брати участь в міжнародних ґрантах – прямо чи опосередковано отримувати фінансування на свої наукові дослідження.

 

Сьогодні ми спостерігаємо, на мою думку, більш тривожну тенденцію, коли виїжджають вчитися випускники шкіл, і вищі навчальні заклади залишаються взагалі без талановитих студентів. Вихід лише один – підвищувати рівень власних вишів, і це повинно стати одним із пріоритетів  як держави, так і науковців і освітян.

 

Про науку у навчальних закладах і НАНУ

Традиційно для пострадянських республік (Україна тут, на жаль, не є виключенням) наука зосереджена в двох організаційних структурах – вишах та інститутах НАНу. З одного боку, держава витрачає на науку непристойно малі кошти – на рівні 0.3% ВВП, тоді як країни, які піклуються про високі технології, витрачають декілька відсотків. З другого боку, більшість коштів витрачаються на підтримку академічних інститутів, а навчальним закладам залишаються копійки за європейськими мірками. Скажімо чесно, багато навчальних закладів і не ведуть серйозних наукових досліджень, і це негативно впливає на якість підготовки їхніх випускників. Але ми маємо й прекрасні приклади. Так, за останніми даними, цитування науко-метричної бази Scopus, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка має інтегральний показник публікацій 12,5 тис., кількість цитувань –  близько 50 тис., інтегральний індекс Хірша університету – 70. Друге місце посідає Харківський національний університет імені Каразіна – відповідно 7 тис. публікацій, 31 тис. цитувань у Scopus і 54 – індекс Хірша. Зрозуміло також, що левову долю цих показників дають науковці природничих напрямків: фізики, хіміки, біологи тощо.  

 

З академіями ситуація ще цікавіша. По-перше, академій у нас багато: національна, національна педагогічних наук, національна медичних наук, академія наук вищої освіти... По-друге, якщо брати за взірець НАН України як таку, що найбільш відповідає критерію «справжня наука», то різниця в рівні різних інститутів НАН вражаюча. Є наприклад, НТК «Інститут монокристалів» НАНУ в м. Харкові, на базі якого виробляють одні з найбільших монокристалів в світі.  Але є й  такі інститути, в тому числі в Києві, які лише номінально є науковими закладами, а насправді – пристанищем для орендарів.

 

 

Одне з болючих питань – це рівень науковців. Очевидно, якщо є науковці, яких обирають в академіки та член-кореспонденти, з науковим доробком або з індексами Хірша, який нижче ніж в рядових професорів вишів, це свідчить про нездорову ситуацію (я б навіть сказав патологію) усередині НАНу в принципі.  Інший момент: в умовах, коли грошей в країні не вистачає ні на що, в тому числі і на науку, члени-кореспонденти і академіки отримують пожиттєві стипендії без будь-якої гарантії, що вони далі будуть займатися наукою, і багато з них і не займається! Це аморально.

 

На зборах президентом Академії наук обирають людину, яка керує нею з 1962 року, а це понад 50 років! При всій моїй глибокій повазі до самого президента, який свого часу багато зробив для української науки, це, в принципі, ненормальна ситуація, погодьтеся.

 

У зв’язку з цим виникає питання: для чого фінансувати інститути, які не виробляють ніякої наукової продукції, з’їдають велику кількість грошей на оплату комунальних платежів та підтримку орендарів? Навіщо плати пожиттєві стипендії академікам? Такого немає в жодній розвинутій країні!

 

На думку багатьох вчених, які мали нагоду працювати закордоном, має відбутися повна інтеграція академії наук з вищими навчальними закладами. У жодній цивілізованій європейській країні немає академії наук нашого типу. До прикладу, у Франції є своя академія наук, але вона функціонує у вигляді інститутів при університетах. І більшість працівників академії обов’язково повинні викладати, а дуже багато викладачів частину ставки мають у цих академічних інститутах. Відповідно, коли йдеться про фінансування, то університет, лабораторії та інститути розглядаються як єдине ціле.

 

Про потребу реформ

Україна залишилась, напевно, єдиною країною з претензією на науку, яка фінансує інституції та посади, а не проекти. На жаль, цей недолік притаманний не тільки системі фінансування в середині НАН, але в значній мірі і Міністерству освіти і науки України. На жаль, у МОНі наукою системно не займаються, бо, на думку багатьох видатних науковців, там практично не залишилося людей, які могли б оцінити реальні потенціал, запити і потреби для науки в країні і зокрема в навчальних закладах.

 

У розвинених країнах науковці подають свої проекти, експерти відбирають їх на конкурсній основі і відтак – на кращі виділяються кошти. Запевняю вас, за такої системи 90% академічних інститутів та вишів не отримали би ні копійки фінансування. При цьому ніхто не виключає потребу стратегічних досліджень, як це організовано в Англії, Швейцарії, Франції та США.

 

Щоб там не говорили на офіційному рівні, що ми потрібні Європі як паритетна країна, але, будьмо відверті, кому поруч потрібен сильний конкурент? Наприклад, у Німеччини чи Південної Кореї є новітні технології та виробництво, вони створюють дещо унікальне, його всі купують, а тут в Україні з’являються подібні розробки. Кому це сподобається? Тому багато того, що у нас відбулося, є частково результатом входження України в глобальну економічну систему та цілеспрямованої конкуренції на ринку праці, на ринку інтелекту – як зі Сходу, так із Заходу. Переконаний, що за таких умов шлях України до добробуту та процвітання – це шлях високотехнологічних наукоємних виробництв з великим відсотком доданої вартості та з малим використанням сировини, а це не можливо здійснити без реформування науки та формулювання державної стратегії сталого розвитку  на цій основі.

 

 

Про новий курс магістрів у Харківському університеті

Серед недоліків нашої вищої освіти – неможливість готувати випускників на стику спеціальностей на потребу ринку праці, бо є регламентований перелік спеціальностей, який затверджується Кабміном. Але гіршим є те, що виш не має права відкрити підготовку нових спеціалістів, якщо спеціальність не внесена до переліку державних. Це дуже сильно обмежує гнучкість системи вищої освіти і її можливості відповідати на запити сучасних технологій та виробництв.

 

В нашому університеті ми спробували на законних засадах переступити через ці обмеження: з 1-го вересня відкрили нову навчальну магістерську програму «Екогеохімія нафти та газу». Не повірите, але спусковим механізмом, приводом чи останньою краплею була дилетанська дискусія, яка розгорнулася кілька років назад про видобуток нетрадиційного газу в Україні. Ми зрозуміли, що жоден факультет жодного вишу в країні не готує кваліфікованих спеціалістів, які могли би охопити весь спектр проблем, пов’язаних з видобутком вуглеводнів з нетрадиційних джерел.

 

В підготовці магістрів за спеціалізацією «Екогеохімія нафти та газу» одночасно беруть участь відразу три факультети: екологічний, хімічний та геології, географії, рекреації та туризму, при цьому ми відразу при вступі до магістратури формуємо групу із випускників бакалаврату цих факультетів. Дякувати великій міжнародній компанії, котра вже понад рік є нашим партнером та з-поміж іншої допомоги як благодійник придбала для цієї магістерської програми сучасне навчальне обладнання. Ідея нової інтегрованої спеціальності полягає в тому, щоб надати випускнику спеціальні знання з хімії, екології та геології нафти та газу. Такий спеціаліст зможе працювати у великих проектах в газових та нафтових компаніях, а також у різних незалежних організаціях, експертних радах чи в держструктурах, захищати інтереси країни з повним комплексом знань.

 

Наразі ми ведемо переговори з провідними британськими університетами про заключення договорів на короткотермінові стажування для викладачів і студентів, адже з подивом виявили, що у світі є аналогічні інтегральні програми. Напевне, такий інтегральний проект поки що єдиний в Україні.

 

Фото - Катерина Переверзєва.