24 лютого 2016

Оксен Лісовий: «Науковці – це супергерої, що рятують світ»

Оксен Лісовий – тренер із фехтування, вчитель, кандидат філософських наук, а з 2004 року – директор Національного центру «Мала академія наук України». Лише за цей час йому вдалося значно реформувати конкурс, розширити його секції і допомогти багатьом юним науковцям повірити в себе. Про непрості реформи МАНу, важливість ситуацій успіху для дітей і мотиваційні промови для майбутніх вчених.

 

 

Про тоталітарне минуле Малої академії наук

Історія Малої академії наук сягає тоталітарного минулого, коли ще перед Другою світовою війною Сталін мав наміри (ті самі наміри, які має Російська імперія завжди) завоювати Європу як мінімум, а як максимум – весь світ. Тож почав думати про кадри для військово-промислового комплексу (ВПК). Тоді створилися центри, станції юних техніків, де основними напрямами були авіамоделювання, судномоделювання, ракетомоделювання тощо. Такі гуртки для молоді дали свої результати, а ВПК України, по суті, досі тримається на тих кадрах.

 

У той час почали проводити перші конференції, з’явилися діти (особливо у нас в Україні), які могли проявити свій інтелект на вищому рівні, запрацювали добрі педагоги – це уже була наука. А наприкінці 50-х прогримів новий формат – «Мала академія наук» – у Криму та в Києві приблизно в один і той самий час.

 

Спершу акцент був на технічних напрямках, а пізніше поширився і на інші галузі. Молодіжну наукову активність підтримувала Національна академія наук (тоді ще Академія наук УРСР). Варто сказати, що такі локальні ідеї поширювалися в багатьох містах колишнього «совка», але в Україні молодіжні наукові прояви зароджувалися скрізь, планово. Переважно це сталося завдяки ентузіазмові вчених з Академії наук.

 

У 90-ті, після розпаду СРСР, в Україні знайшлися ентузіасти в Міністерстві освіти, які почали піднімати цю справу, заснувавши конкурс науково-дослідницьких робіт, який є одним із провідних і наймасовіших заходів сучасної Малої академії наук. Нині це змагання називається Всеукраїнськии конкурсом-захистом науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук України.

 

Про альтернативне до школи середовище

Чи потрібні Україні інтелектуали? Якщо так, то ми маємо створити умови, щоб обдарованій, чимось зацікавленій дитині було легше проявити себе, пробитися. Якщо в області немає ресурсів на підтримку здібних дітей, немає наукової лабораторії, куди можна безкоштовно прийти і попрацювати, то скільки потенційних майбутніх науковців ми втрачаємо щороку? Тож, як на мене, «міграція мізків» – це ще найменші втрати для країни.

 

Найбільші втрати, які ми маємо, – це зникнення бажання навчатися, яке з’являється переважно з четвертого-п’ятого класу. Тому що навчальна програма нудна, вона вимагає вивчення тих предметів, які, можливо, дитині не цікаві, але інакше побудувати навчальний процес у загальноосвітній школі насправді дуже важко. Все-таки школа має дати базові основи наукових знань. А от уже далі розвивати ту галузь, яка учневі цікава, – це вже інше питання. Для цього мусять бути альтернативні школі середовища. Єдине, що школа має залишати дитині достатньо часу, щоб вона займалася спортом, наукою, музикою, своїм естетичним розвитком і була повноцінною особистістю.

 

От у цьому проблема школи: зменшити навантаження на дитину і створити альтернативні можливості для неї. Не треба у школу впихати все, як тепер пропонують– і науку, і спорт, і художню гімнастику, і підводне плавання. Дитина взагалі тоді звідти не буде виходити. МАН – це також альтернативне середовище.

 

 

Про хуліганів і «загальмованих»

Щодо феномену «школяр-хуліган». Перемотуємо назад і дивимось, як він перетворився на хулігана. Дуже часто відбувається саме так: вчителька пояснює якусь тему, орієнтуючись на сприйняття середньої дитини, а «майбутній хуліган» уже давно зрозумів її, у нього добре розвинена «оперативка». Проте він не може дібрати адекватних способів показати це вчительці (хоча адекватні вчителі здатні розпізнати цей посил). Переважно дитина демонструє своє розуміння теми тим, що бешкетує, відволікається, починає займатися своїми справами. Їй уже не треба дивитися на вчителя, бо вона вже все зрозуміла. Одержує перше зауваження, друге, третє – і починає протестувати. Далі протест загострюється, починається конфлікт з учителем, відторгнення дитини педагогом. Можливо, потім педагог може некоректно зробити їй перед класом зауваження, тож відбувається відторгнення дитини класом або дитиною класу, спільноти, в якій вона перебуває.

 

Погляньмо на іншу ситуацію – у дитини немає такої швидкої «оперативки», натомість розвинене аналітичне мислення, і вона не може рухатися далі по матеріалу, доки досконало і скрупульозно не засвоїть і не зрозуміє тему. І учень одержує собі ярлик «загальмований», «відсталий» – з боку батьків, школи й однокласників.

 

Таким чином, одразу відкинули двох здібних учнів – з високим рівнем «оперативки» і з глибоким аналітичним розумом. Ось вам і втрати. І далі ми рухаємося по середніх класах загальноосвітньої школи, втрачаючи кожного року, кожного семестру, можливо, і чверті, здібних дітей. Рішення тільки одне: для дитини потрібно створювати більше альтернативних середовищ (секції, гуртки, позашкільна освіта), у яких вона може потрапити в ситуацію успіху.

 

Про корупцію, пільги і фейкові наукові роботи

Для того щоб заохочувати школярів, були запроваджені пільги при вступі у виші. На той момент вони були потрібні, але в майбутньому відіграли негативну роль в історії МАН. Тому що там, де з’являються пільги, завжди трапляються люди, які хочуть ними скористатися, «порішать». А пільги не були прямі: давали не право вступу у вищу школу, а лише право стати студентом за співбесідою. Легше «порішать» співбесіду, ніж «порішать» усі екзамени. Отже, в конкурс почали лізти ті люди, які не мали жодного відношення до науки, не мали і мати не бажають. Узагалі дітей просто запихували в той конкурс, знаходили недобросовісних науковців, педагогів, що просто робили за них роботи.

 

Насправді ця проблема не є суто українською. Нині наші польські колеги, які запустили схожий проект, приїжджають до нас і запитують: як ви боретеся зі шматками дисертацій у«наукових» роботах школярів? А нам довелося років п’ять вибудовувати систему захисту від фальсифікації робіт – плагіату, випадків, коли роботу писали не діти, а вчителі чи викладачі.

 

Поки ми не піднімемо рівень культури у країні, поки в нас прокурори будуть продовжувати пхати своїх дітей на секцію «Право» або на правову олімпіаду, поки кожен, хто має 28 копійок, не буде старатися засунути їх у руку тому, хто вирішить їхню проблему, доти ми не подолаємо масову корупцію у свідомості людей, а отже, й інститути пільг мають бути скасовані. Краще дати дитині стипендії президента України, грант на продовження наукових досліджень, оплатити їй поїздку на навчання на іноземну наукову базу, купити лабораторне обладнання, потрібне для досліджень.

 

Про реформи МАН

Нам частково вдалося зробити конкурс МАН прозорішим завдяки кільком реформам.

 

Формування складу журі на фінальному третьому етапі. У першу чергу, це елементарний моральний кодекс, роз’яснювальна робота. Буквально у кожній області є просто люди-ентузіасти, які підіймають регіони, наше завдання – таких людей знайти, підтримати і захистити.

 

Кураторами журі секцій стали директори інститутів НАН, якщо математика – Анатолій Самойленко, якщо фізика – Віктор Бар’яхтар, якщо хімія – Валерій Кухар, література – Микола Жулинський. І ці люди не будуть комусь за 200 доларів вирішувати питання. У нас були випадки, коли ми йшли до куратора і казали про нечесність члена журі. Ясно, що цьому куратору, академіку, було дуже неприємно, що в його складі журі є така людина, і ясно, що на науковій кар’єрі цієї людини факт зловживання точно відіб’ється. Тому ніхто не хоче так ризикувати.

 

Створення територіальних відділень і рівний доступ для всіх. Також в усіх областях ми створили окремі заклади, призначили директорів, яким можна «знімати голову» за якість роботи. Тому що фальсифікувати можна не тільки якусь наукову роботу, фальсифікувати можна всю діяльність у регіоні, якщо захотіти. Більше того, можна так це робити, що ти всюди будеш на перших місцях у всеукраїнських рейтингах. Є такі регіони, які так і роблять, не працюють з райцентрами взагалі. От вони взяли 5–7 ключових міських центральних ліцеїв, де дорогі вчителі, високий рівень навчання – і працюють тільки з ними, відправляють учнів із цих ліцеїв на всі всеукраїнські конкурси і одержують призові місця. Це робота МАН? Ні, це робота тих ліцеїв, які готують справді сильних дітей. Але ж наше завдання – донести до всіх пропозицію самореалізації. Тобто принцип рівного доступу для всіх, що є наразі мегатрендому світі.

 

 

Однакове розуміння стратегії. Якщо люди по-різному все розуміють і спираються на різну базу знань, то нам потрібно було це все впорядкувати і вибудувати цілісну ціннісну систему. Наше завдання – завдяки освіті витягти групу школярів на високий рівень. Не навчити предмету, а навчити дитину володіти ефективними методами пізнання.

 

Відеозапис виступів учасників і моментальна публікація результатів. Раніше після захисту учні результатів чекали місяць, а в цей час журі могло домалювати комусь бали. Наразі і роботи, і рецензія, і бали одразу публікуються в інтернеті. Архів за всі роки також у відкритому доступі. Фінальний етап може бачити онлайн уся Україна, коли йде публічний захист учня, а 25 опонентів-конкурентів ставлять йому запитання. І тоді, якщо ми тягнемо явно слабку дитину, то це бачать усі, і скандалу не оминути.

 

Науково-навчальна база. Наразі в Пущі-Водиці активно розбудовується міжнародний науковий центр для школярів, а у приміщенні видавництва «Веселка» є лабораторії, у яких зацікавлені учні можуть безкоштовно працювати. Є й три обсерваторії в Україні, і в літніх таборах діти з трьох точок можуть спостерігати небо, а значить бути в метеоритних патрулях, фіксувати справді важливі дані, відтак мати можливість публікуватися у дорослих наукових виданнях. Мало яка країна може дозволити собі викласти стільки «очей» у небо, як ми, коли синхронізовували свої літні школи.

 

Про накопичувальний рейтинг школярів

Буває так, що учень у восьмому класі проявив себе в екологічній експедиції, потім у літній школі, потім приїхав на конкурс у дев’ятому класі і переміг, потім у десятому класі знову приїхав на конкурс і переміг. Тобто ця дитина всюди – вона горить. У неї немає батьків, які би могли допомогти в цій науковій сфері: мама – домогосподарка, тато – таксист. Але в одинадцятому класі на конкурс приїжджає інший школяр – сильний, відшліфований, з прекрасною роботою, нормальною риторикою, гарною контрольною, гарно вдягнений, тато-мама – на нормальних фінансових позиціях. Це значить що? Репетитори, найкращий науковий керівник, який тільки міг бути в області, високі оцінки протягом школи. Підходиш об’єктивно – учень сильний, питань нема, але чи буде він займатися наукою? Дуже великі сумніви, а от та, перша, дитина точно займалася б.

 

Саме тому ми впроваджуємо накопичувальну систему, рахуємо бали не за одною перемогою, а за всіма проявами. І тоді ніколи дитина, яка випірнула в одинадцятому класі, хоч іноді це професіонально об’єктивно, не переможе ту, яка послідовно займається певною сферою 3–4 роки. Те саме стосується і вчителів, у яких стабільно перемагають діти у всіляких конкурсах. Якщо переможців п’ять, десять, то це свідчить і про рівень педагога.

 

Про мотивацію дітей займатися наукою

У літніх таборах, у школі, на нагородженні переможців я завжди говорив дітям мотиваційні речі: ви зробили правильний вибір, наука – це найвища, пікова сфера діяльності людини. І ви потрібні цій країні, ви повинні на неї працювати, тому що ваші здібності вищі за середні, ви їх розвинули в собі. Ви маєте знайти свою місію. І якщо ви науковець, то ви – суперлюдина, а супергерої рятують світ. Тож знайдіть свою місію в науковому дослідженні, врятуйте світ. Якщо ви суперздібні, маєте працювати у п’ять разів більше і думати не тільки про свій холодильник, сім’ю і відпочинок (хоча про це теж потрібно думати), а й ширше.

 

Якщо ви невдаха, слабак, то їдьте за кордон, реалізовуйтесь там. Але інші країни свого часу підняли суперлюди, науковці. Ті нації, які складались із сильних людей, стали розвиненими. А якщо ви слабка людина, то їдьте туди на готове. Тобто це такий собі виклик для дітей.

 

Але вже наприкінці 2011 року я зрозумів, що сам не вірю в те, що говорю. Я не вірив в те, що ці діти потрібні нашій країні, що в них є майбутнє тут, і при цьому я продовжував говорити. Для економіки країни, яка була у нас 23 роки, треба було тільки одне: украв – продав, дав хабара, приватизував, розпродав на металолом, засіяв чотирма видами пшениці – продав зерно, і все. Які інтелектуали? Які дослідження? Ви що? Однак тепер ситуація міняється – не так швидко, як хотілося б, але мотиваційні промови виголошувати легше.

 

Про мотивацію для вчителів

Звичайно, що до нас, у першу чергу, йдуть творчі педагоги, яким недостатньо школи, вони горять, їм треба більше, треба самореалізуватися в яскравіших проектах. Коли ми співпрацюємо із вчителями, то забезпечуємо їх інструментарієм, даємо нові методи, можливість безкоштовно опублікувати свої праці.

 

Окрім того, інфраструктура МАН, тобто 19 закладів в областях і ще 5 відділень, які працюють на базі інших закладів, усе-таки мають якийсь бюджет і ми можемо доплатити людині певну копієчку – невелику, але все-таки якась допомога. Додатково можна отримати від 600 до 1500 грн, а для вчителя в регіоні це теж гроші. Звичайно, потрібно відпрацювати ці гроші, почитати лекції, провести індивідуальну роботу з дітьми.

 

За чотири роки співпраці з Європейською організацією ядерних досліджень у ній пройшли навчання 93 вчителі фізики – не тільки з київських шкіл, а й з регіонів, райцентрів, областей, які працюють з нашими дітьми. Якщо ти працюєш з нашими школярами і досягаєш результатів, якщо тобі цікаво, то ти поїдеш у ЦЕРН, в Аргонську національну лабораторію у Чикаго, де бюджет понад мільярд доларів. «XLab» у Німеччині – це біохімія, біофізика, генетика, нейрологія, нейрофізіологія, фізіологія, медицина, і там такі прилади стоять, з яких в Україні є лише один в Інституті фізіології імені Богомольця. Ясно, що туди не те що школяр – туди аспірант не потрапить. Але наші учні і вчителі після півгодинної інструкції у цьому закладі починають модифікувати клітини. Тепер достатньо важко стало здійснювати такі візити, бо все зав’язано з валютою. Перельоти дуже дорогі, особливо у США, тому ми багато працюємо онлайн, робимо телемости.

 

 

Про вищі школи

Можна сказати й так: ми «огірочки» (членів МАНу) посіяли, поливали їх до 15 червня, а потім – все, це не наші повноваження, далі їх «поливає» вища школа. І буває по-різному. Не в усіх вишах організована нормальна наукова робота для студентів. Далеко не скрізь працюють наукові товариства, є окремі ентузіасти – іноді на рівні факультету, іноді на рівні кафедри або кількох, а іноді на рівні окремих людей. Але системи немає.

 

Дуже часто ми одержуємо від студентів фідбеки, що їм нікуди піти, що вони зі своїми знаннями не потрібні. Іноді вони дуже розчаровуються, бо думали, що виш – це Мекка науки, а виявляється – просто ходи на пари, зубри те, що тобі дали, і все. Так буває дуже часто. Тому реформування системи освіти потребує зусиль.

 

Про міжнародні перемоги

Перемога – це дуже специфічна штука. Якщо говорити про перемоги на міжнародних конкурсах, то для цього мені не потрібно охоплювати всю країну: я зараз піду в кілька ліцеїв, знайду там кілька тямущих учнів, візьму умови змагання, сам пару разів з’їжджу на місце проведення конкурсу, побачу його специфіку, нюанси, «заточу» цих учнів саме під них за півроку – і вони переможуть. Питання ж у тому, що ми маємо всім дітям допомогти в самореалізації.

 

Звісно, це досвід. Ти поїхав і порівняв себе з іншими, підтягнув спеціально мову, побачив свої помилки. У компанії Іntel на конкурсі ISЕF свої вимоги, свої підходи, на Mittаl Steel – інші тощо. Але потрібно розуміти одну річ: якщо транснаціональні корпорації організовують якісь змагання, у них є свій інтерес, і, відповідно, вони шукають щось для себе. Нам у них треба цього вчитися. І в мене є така мрія: проводити в Україні транснаціональні конкурси, дивитися на технології, які нам будуть привозити, і застосовувати їх у себе, впроваджувати і пропонувати найкращим дітям, які приїхали до нас на конкурс, навчання в наших найкращих вишах. Це було би престижно.

 

Про три ключові галузі

За невеликих ресурсів економіка країни має обирати пріоритетні напрямки, найбільш інвестиційно привабливі. Коли тепер говорять, що інвестиції втікають, то варто знати, що звідси йдуть передусім компанії, які працювали на ризикованих ринках. Коли ринок перестає бути ризикованим, вони виходять звідси, бо тут немає надприбутків. А серйозний інвестор, який звик до доходу 2–3% за рік, сюди ще не прийшов, ця країна ще не стала настільки стабільною, щоб забезпечити доходи в неризикованих інвестиціях.

 

 

Але він обов’язково зайде в чотири галузі: IT-технології, авіакосмічна сфера, ВПК і аграрний сектор. І Україні дуже швидко потрібні будуть кадри, творчі і спроможні генерувати нові ідеї. Над цими напрямами ми серйозно працюємо ще зі школи, але, на наше переконання, важливою є і гуманітарна сфера. Тому що маємо нині в країні наслідки геноциду еліти, в першу чергу, гуманітарних наук, який спричинила 80 років тому радянська влада.

 

А хто основний споживач нашого продукту, який ми випускаємо, цієї талановитої, креативної, здатної генерувати нові технології і рішення молоді? Це, безумовно, середній бізнес, йому потрібно конкурувати. Глобальні корпорації також «пасуться» на наших полях, адже після закінчення вишів молодь їде працювати і в Google, і в Microsoft тощо.

 

Наш науковий ККД – це не кількість упроваджених винаходів, а кількість дітей, чия свідомість змінена, які можуть себе реалізовувати, використовуючи інший набір інструментів для самореалізації. Всі ці діти вистрілять. Серед них є стартапери, що отримали перші гроші, є люди, які реалізують власний бізнес, є молоді перспективні вчені.

 

Фото – Євгенія Люлько.


comments powered by Disqus