1 липня 2016

Етнолог Марина Гримич: «Людина не лише розповідає свої спогади, а й конструює їх»

Важко сказати, яку Марину Гримич знають найбільше – як директорку видавництва наукової продукції етнологічного спрямування, як авторку 14 романів чи як завідувачку відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства, докторку історичних наук, професорку, чиї численні статті й монографії з етнології, антропології, історії права та інших гуманітарних дисциплін стають провокативними інтелектуальними бестселерами. Platfor.ma у межах проекту «Науковий підхід» зацікавилась саме її науковою діяльністю. Зокрема поговорили про роботу «в полі», про науковий метод «інвентаризації», а ще про цукрових магнатів – таку собі історію українського успіху на межі ХІХ–ХХ століть.

 

 


Про різницю між етнологією і етнографією

Багато хто плутає етнографію та етнологію. Чи ставити між ними знак рівності, чи це різні дисципліни? Етнологи, соціологи, антропологи дуже часто займаються одними і тими ж речами, але за різною методикою, і відповідно – в кінці виходить зовсім інакший продукт.

 

Етнографія – трохи старша від етнології наука, принаймні для нашого вітчизняного середовища. Вона починалася зі збирання, опису і публікації матеріалів з народного, а практично – з сільського життя і традиційної культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як правило, відлік етнографії прийнято починати від Павла Чубинського, однак варто зазначити, що це був цілий культурницький рух – збирачами та дослідниками народної культури в ХІХ ст. були практично всі діячі літератури, гуманітарної науки та мистецтва. Інколи видається, що в той час було просто непристойно не збирати народні пісні, звичаї, обряди... Практично весь «зірковий склад» української інтелігенції займався фольклористичною та етнографічною працею: Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Михайло Максимович, Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Леся Українка, Філарет Колесса, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, не кажучи про сотні невідомих збирачів – сільських священиків, учителів, лікарів, юристів, просто освічених селян тощо.

 

У ХХ ст. традиційна культура вже зазнала трансформацій, але дослідники продовжували їздити селами, записувати індивідуально або колективно інтерв’ю, свідчення, робити спостереження, польові дослідження, оскільки ще довго лишалася пам’ять про традиційну культуру серед старшого покоління сільського населення. Щоправда, дещо змінився дослідницький інструментарій: якщо раніше записували ручкою «на коліні» чи малювали олівцем малюнки в зошиті, то в ХХ ст. вже з'явилась фото-, аудіо– та відеофіксація.

 

Склалося так, що під етнографією як спеціальною історичною дисципліною в Радянському Союзі і на пострадянському просторі розуміли науку про народну матеріальну і господарчу культуру, а також про обрядовість і звичаєвість. Фольклор – під ним розуміли народну словесність – досліджували філологи. Фольклористика займалася дослідженнями лише словесної частини народної творчості, тобто піснями, легендами, переказами, казками, епосом тощо.

 

На певному етапі (це пізньорадянський період) виникає потреба в більш аналітичному підході до вивчення традиційної культури. Зібрано дуже багато, описано дуже багато, з'явилась потреба робити якісь узагальнення. Цим і стала займатись етнологія. Цей термін прийшов до радянської і пострадянської науки з західноєвропейської, переважно з Німеччини, Франції та скандинавських країн. Етнологи в цій частині Європи займаються приблизно тим самим, чим у Британії та Північній Америці займаються антропологи. Етнологія, соціальна і культурна антропологія – це, грубо кажучи, національні наукові традиції, що займаються культурною історією і культурною аналітикою, кожна з них має свою предметну і методологічну специфіку, однак, по суті, між ними більше спільного, ніж відмінного. Саме тому, в ХХІ ст. починають розмиватися межі між цими та іншими науками й дисциплінами гуманітарного напрямку. Сьогодні в Україні дуже обережно, проте неухильно етнологія рухається в бік антропології. Відмінність між етнологами та антропологами полягає в тому, що перші більше концентрують свою увагу на культурних практиках, в той час як другі розглядають людину та її персональний досвід у контексті цих культурних практик.

 

 

 

 

Про сучасну європейську етнологію

Є такий англомовний відеоролик «Що таке сучасна європейська етнологія?», який створили члени Міжнародного товариства етнологів та фольклористів (SIEF), де європейські науковці розповідають про те, що вони досліджують. За їхніми словами, сучасна етнологія – це суміш культурної історії і культурної аналітики. Вона цікава тим, що дослідження можна здійснювати практично «тут і зараз»: ви дивитесь на вулицю, бачите якісь красиві будівлі початку ХХ століття, а всередині – нецікавий дворик, зі смітниками, біля яких стоять бездомні, будинки з розмальованими стінами, десь поруч граються діти. Раніше етнологи та історики досліджували би тільки цей красивий будинок: яка визначна людина там жила, хто його побудував. А зараз дослідники виходять на те, щоб вивчати все: треба опитати мешканців, піти в архів, прослідкувати, як змінювалися мешканці у квартирах.

 

Наприклад, колись цей будинок належав одному власнику, кожен поверх займала ціла сім’я, а в 1920-1930 роки відбувалося «ущільнення мешканців», в квартирі з’явилися нові люди. І цікаво, які були взаємостосунки між ними, як вони (тобто колишні господарі і ті, що «понаїхали») намагалися уникати конфліктів? Якою була побутова культура в комунальних квартирах? Як вони розподіляли час прибирання комунальної квартири? Нам цікаво все в тих квартирах: спочатку були печі, потім каміни, потім провели опалення. Чи, скажімо, вода. Спершу мешканці брали воду у дворі в колодязі, пізніше з’явилася колонка, потім вони провели водопостачання. Така методика фіксації всіх сторін життя людей називається «інвентаризацією», тобто об’єкти не вивчаються вибірково, а ретельно досліджується все. Зараз молоді цікавляться негламурними, непрезентабельними речами в культурному ландшафті міста чи села, наприклад, київськими графіті, «паразитною» архітектурою, як-от гаражами чи балконами, занедбаними територіями тощо.

 

Журналіст чи письменник теж може таким цікавитися, однак він зробить інакший продукт, ніж науковець. Науковий підхід передбачає репрезентативну добірку, коли опитано відповідну кількість респондентів різних соціальних (вікових, гендерних, професійних, неформальних тощо) груп спеціально складеним питальником. Після розшифровки і класифікації матеріалів у науковців вийде величезна Exсel-таблиця з усіма свідченнями інформантів, розділеними на сегменти і відповідно категоризованими, зі своєю хронологією, географією, з підкріпленнями тисяч фото тощо. Адже для сучасного дослідження потрібна хороша база даних, першоджерел, поєднання кількісного і якісного підходів, що роблять науку не просто описовою, а ґрунтовною, аналітичною.

 

 

 

Про українців у Бразилії

Мені дуже пощастило в науковій кар’єрі, оскільки я стала одним із піонерів-науковців у дослідженні практично невідомої теми – історії та культури українців Бразилії. Звичайно, всередині цієї країни були окремі праці – переважно священиків, а також мінімальна кількість наукових публікацій на цю тему, однак ґрунтовних досліджень не проводилося. Я якраз викладала в Альбертському університеті (Канада) різні дисципліни з галузі Cultural Studies, і от Центр українського фольклору, знаючи мій непоганий науковий досвід не лише як теоретика, а й польовика, запропонував мені взяти участь в історико-етнологічній експедиції. Саме він став спонсором моєї подорожі. Зі мною були мої канадські колеги – фольклорист Андрій Нагачевський, історик Сергій Ціпко та географ Джон Лер.

 

Найцікавіше, чим відрізняється українсько-бразильська культура від інших діаспорних культур, – це високий рівень збереженості її традиційного їпласту і мови. Зокрема, деякі звичаї, зафіксовані мною в Бразилії, в Україні знають лише з книжок, вони давно вже відмерли або існують в реліктовому стані. А тут вони досі побутують. Скажімо, звичай танцювання з короваєм на весіллях. Цікавий момент щодо мовної ситуації. В українських селах (вони там називаються «колоніями») досі зберігається на побутовому рівні українська говірка. Стосовно старих аграрних міграцій, то це просто рекорд. Наприклад, канадські українці, які виїхали з України тоді ж, як їхні земляки до Бразилії, практично втратили українські мовні навички вже в 30-ті рр. А в бразильських українців різкі акультураційні і асиміляційні процеси почалися порівняно нещодавно. Все це пов’язано з двома чинниками: перше – це надзвичайно успішний (напевно, найуспішніший) місіонерський проект української церкви, передусім греко-католицької. За 125 років чин Василія Великого (василіяни), витворив «державу в державі», з серйозною економічною базою, освітніми, медичними та соціальними проектами, які навдивовижу ефективно працювали. Це вдалося їм здійснити за допомогою жіночих монарших згромаджень, передусім сестер-служебниць. Другий чинник, який вплинув на збереженість української культури в сільських місцевостях півдня Бразилії, – це повільний цивілізаційний розвиток, патріархальний уклад. Електрика прийшла в деякі українські колонії лише в 1970-і рр.

 

Нещодавно я вже підготувала до друку свою монографію на 700 сторінок під назвою «Життя під піньорами: культурний ландшафт в українських колоніях Бразилії», де спробувала простежити українську культуру цієї південноамериканської країни в історичній динаміці.

 

 

 

Тренди в сучасних світових дослідженнях етнології 

Я збираю навколо себе багато молодих дослідників, які «перебазовуються» з села у місто та передмістя, на відміну від старшої школи моєї спеціальності. І це перший тренд в українській науці історико-етнологічного і антропологічного спрямування. Звичайно, у світі цей тренд існує давно, але в нас село було пріоритетом для етнологів, етнографів та фольклористів. До того ж, дуже багато дослідників цих спеціалізацій намагалися витворити пасторальну картинку традиційної культури.

 

Друга тенденція – і це вже стосується не лише України – перехід на мікроісторію. Був період в нашій науці (1990 – початок 2000-х), коли українські вчені дуже любили робити «теоретичні» гігантоманські проекти, наприклад, досліджували етногенез українців. Зараз ми (і не лише ми, а наукова світова спільнота) доходимо висновку, що щось кардинально нового без нових джерел у цій сфері відкрити неможливо. Є лише гіпотези, а на них далеко не заїдеш. Тому є низка псевдовчених, які замінюють факти своїми власними фантазіями. А нормальним, тверезим і професійним науковцям це нецікаво. Вони люблять працювати з конкретними доведеними фактами, реальними документами й іншими джерелами. Тому зараз вчені почали досліджувати ті речі, де є хороший комплекс джерел. Нехай це буде маленьке наукове відкриття, але все-таки справжнє.

 

Третя тенденція (також світова) – це розмивання меж між різними науками і дисциплінами. Якщо раніше з цього приводу комплексували, боролися за «чистоту» своєї науки, то тепер ми це не вважаємо проблемою. Більше того, в об’єднанні під одним «дахом» представників різних дисциплін є велика перспектива. Ми стаємо однодумцями. У моєму видавництві вийшов п’ятитомник «Народна культура українців і життєвий цикл людини», авторами якої стали етнологи, соціологи, фольклористи, історики, антропологи, вони писали свої візії про різні зрізи народної культури. І от завдяки їм я як керівник проекту наче охопила в цих п’яти томах все багатогранне життя людини традиційного суспільства, починаючи від дитинства, закінчуючи старістю і буттям на тому світі. І кожен спеціаліст вніс свою методику, яка лише збагатила предмет дослідження.

 

Тепер я працюю над іншим проектом – «Антропологія простору». Перший том називається «Культурний ландшафт Києва і околиць», до його авторського складу запрошені історики, краєзнавці, соціологи і антропологи простору тощо. Простежується різниця між методичними підходами, але сьогодні представники різних дисциплін оперують одними й тими ж термінами, використовують часто один і той же науковий інструментарій. Наприклад, як історик я досліджувала село, яке нині розташоване на дні Київського моря, його вже не існує на мапі. І от мене цікавили ментальні карти цього села. Тобто треба було зафіксувати той момент, коли люди самовільно малюють мапу чи картинку свого села, якого давно немає. І я це зробила. А інша дослідниця – соціолог Наталія Отріщенко із Центру дослідження міської історії (Львів) – також написала дослідження про ментальні мапи міста з погляду соціології. Ми, не змовляючись, приходимо до подібних висновків, однак якщо для мене важливий був момент того, як і чому різні люди по-різному (і навіть з різною географічно проекцією) пам’ятають один і той самий сегмент простору, як по-різному візуалізують і вербалізують його, то для неї дуже важливо було прослідкувати сам метод дослідження простору за допомогою малюнків респондентів.

 

Про цукрових магнатів

Зараз у світі популярною є прикладна антропологія, яка приносить і користь, і заробіток науковцям цієї дисципліни. От на Заході антропологи й історики культури вирішили дослідити культуру вживання і приготування чаю в різних країнах світу і звернулися до чайної компанії з пропозицією профінансувати цей проект. І так великі компанії, фірми підтримують науковців, але не з якоюсь благодійною підтримкою, а на взаємовигідних умовах. Багато компаній на Заході, в Північній Америці вкладають кошти в написання історії своєї галузі промисловості, якогось бізнесу чи історії свого краю. Вони знають, що професійно зібрати історичний матеріал, дослідити архіви і зробити якісний науковий продукт зможуть тільки спеціалісти, а не аматори. Таким чином бізнес вкладає гроші в гуманітарну науку.

 

А от що Україна, крім сільського господарства, красивого співу і танців, може запропонувати світові? У нас у свій час (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) був один з найпотужніших центрів цукрової промисловості, величезна кількість заводів – цукрових і рафінадних – були лідерами в цій галузі. Власники цукрових заводів були не просто заможними людьми, завдяки їм було зроблене потужне фінансове «вливання» в освіту і мистецтво. Про це мали би кричати на кожному кроці, але де-факто наукових досліджень на цю тему обмаль. У нас писали про революції, про війни, про Голодомор, про пасторальну народну культуру, а про те, що робило нашу Україну успішною – ні. Історія цієї галузі промисловості включає такі питання, як відносини промислового виробництва із сільським господарством, із розвитком залізничного транспорту, специфіка цукрозаводської архітектури, яким був менеджмент в галузі, яка врешті-решт побутова культура робітників.

 

Я зробила експеримент і прийшла з ідеєю книги до цукровиків-промисловців – вони прихильно поставилися до нього, але поки що готові вкладати кошти лише у друк видання, тобто в кінцевий етап проекту. А от вкласти кошти в науку, в дослідження, в «чорнову роботу» науковця, яка потребує величезних матеріальних та інтелектуальних затрат, спонсори не готові. Але ж матеріал спершу потрібно зібрати, створити базу даних, класифікувати, аж потім писати історію. Підтримка «чорнової роботи» – це фактично підтримка вчених, архівів і бібліотек, а створена ними база даних буде для них не одномоментною публіцистикою, а спадщиною на віки. Але я впевнена, що з часом українські підприємці готові будуть до такого типу меценатства.

 

  

 

Про субкультури

Одним із найцікавіших (особливо для молоді) напрямків дослідження сучасної етнології є субкультури. Під цим словом нині розуміють специфічні комунікативні системи – молодіжних, маргінальних, професійних, релігійних тощо груп. Якщо в минулому суспільства були більш-менш однорідними (в межах одного соціального стану, одного гендеру і одного віку), то нинішній стан речей можна назвати множинністю культур і субкультур. Наприклад, лікарі мають свою субкультуру, армія – свою, панки і ґоти – свою. В межах цих груп виникає своя система комунікації – власний сленг, термінологія, звичаї, фольклор тощо. Зараз готується до видання другий том наукового збірника «Поле», який буде присвячено дослідженню субкультур. І туди ввійдуть тексти з життя зоологів, з історії армійського дембельського альбому, повсякдення монахинь, життя «морячок» (дружин, сестер, матерів одеських моряків), жебраків, українських панків тощо.

 

У Радянському Союзі також були свої субкультури – наприклад партійного істеблішменту, піонерських таборів чи будинків творчості письменників. І, власне, цим і цікаві сучасні етнологія та антропологія.

 

Про роботу в «полях»

Левова частка роботи антрополога і етнолога проходить в «полі», а саме проведення інтерв’ю. Щоб провести ефективне наукове інтерв’ю, треба бути професіоналом. Власне, зараз тенденція в нашій науці така: якщо ти не польовик, ти – не професіонал. Тобто обов’язково треба пройти «вогонь і воду» «поля».

 

Інколи ми працюємо з дуже закритими середовищами, спільнотами. Уявіть собі, як розговорити бездомного, щоб він дав повноцінне інтерв’ю? Або внутрішніх переселенців з Донеччини, які не дуже горять бажанням спілкуватися?

 

Коли я була у Бразилії, то потрібно було багато спілкуватися зі священиками та черницями. І тут все залежало від уміння чи таланту комунікації. Починати потрібно з «розтоплення льоду» – поговорити про щось, що є цікавим твоєму респонденту, зробити комплімент. Часто з неприступною бабусею за двадцять хвилин ми вже починаємо пити самогон (бажано це робити після інтерв’ю) і спілкуватися як найкращі подруги. Для хорошого польовика всі респонденти хороші. На хорошого польовика ідеальний респондент сам виходить, як на ловця звір. Він завжди знайде його навіть у селі, в якому не знає нікого і нічого. Це якась містика. Але якщо сьогодні тобі не трапився респондент твоєї мрії, не потрібно робити з цього трагедії. Адже відсутність відповіді на твої запитання – це також результат. Якщо для старої школи етнографів це був не результат, тому й село у них було ідеальним і пасторальним, то для сучасного дослідника, який «інвентаризує» простір, дійсність, культуру (в широкому сенсі слова, включно з безкультур’ям) – це важлива частина першоджерельного матеріалу.

 

Серед моїх колег є просто геніальні науковці–польовики зі своїм неповторним збирацьким стилем. Це і фольклористи, і етнографи, і етнологи, й антропологи. Вони дуже хороші інтерв’юери, інколи їхні методики принципово відрізняються, але це дивовижно, що всі вони є результативними! Є й свої національні школи інтерв’ювання: так, американці вважаються більш «агресивними» (по-нашому, наполегливими), а канадці – більш делікатними. Є такий вислів у нашому словничку – «інквізиторський стиль опитування». Ви приїжджаєте в якесь село, у вас обмаль часу, і ви повинні «видушити» з цього дня максимум інтерв’ю. От ви працюєте з респондентом і просто з нього «вичавлюєте» всю інформацію, навіть якщо він не хоче говорити. Як у вас тут будували хату? А з якого дерева? Швидко мені покажіть, як це робиться. І одночасно фотографуєте, записуєте на диктофон, даєте вказівки, жартуєте, зачаровуєте респондента, витираєте піт, міняєте батарейки в камері, малюєте в зошиті план хати і п’єте воду із криниці – і багато інших різних серйозних речей.

 

Але так не можна працювати з травматичною пам’яттю респондента. Людям важко розповідати про жіночу долю в концентраційних таборах, на спецпоселеннях, про якісь особисті моменти, наприклад, про перебування на службі секретарки партійного діяча і досвід сексуальних домагань начальника і переслідування КДБ. Тут інтерв’ю проводяться в інакшому ритмі, з максимальним дотриманням професійної та людської етики.

 

Людині властиво забувати, тому вам потрібно активізувати її пам’ять. Наприклад, я знаю точно, що ця жінка може згадати те, що мені потрібно. Але вона вперто відповідає, що забула. Тоді я наводжу їй свій персональний досвід чи досвід персонажа, якого знаю. Наприклад: «А моя мама в цій ситуації робила те-то й те-то». І раптом вона: «Точно! Я робила те-то й те-то, але не так, як твоя мама, а так-то і так-то». Тобто, я людині допомагаю згадувати.

 

З респондентами постійно складаються товариські відносини. Приїжджаєш з експедиції і починаєш посилати їм посилки: тому потрібно те, тому інше, той діабетик, посилаю йому ліки, тому потрібно вирішити таке-то питання. Ти ніби стаєш менеджером їхніх проблем. Через деякий час ці зв’язки охолоджуються, але з’являється щось інше.

 

Дуже ефективним є повторне інтерв’ю: прийдіть і «запишіть» людину кілька разів і подивіться, що в його оповіді є стабільним, а що варіюється. А потім проаналізуєте – чому він двічі розповів дві різні історії або чому він за другим разом не згадав про те, на чому минулого разу дуже наполягав. Сьогодні ми можемо говорити, що людина не лише розповідає свої спогади, а й конструює їх на основі почутого чи побаченого чи прочитаного. І завдання дослідника відрізнити реальну пам’ять від сконструйованої.

 

Фотографії: Василь Чуріков

Фото були зроблені в Національному музеї історії України.


comments powered by Disqus