7 вересня 2015

Лідія Ткаченко, науковець: «Для науки потрібні не лише гроші, а й свобода від стереотипів»

В межах спецпроекту «Науковий підхід», що реалізується спільно з програмою «Український інститут газу нетрадиційних джерел», ми розпитуємо українських науковців про стан та проблеми вітчизняних наук, а також про те, що варто зробити, аби Україна вийшла на світову наукову арену. Лідія Ткаченко – приклад науковця, який поєднує дослідницьку роботу в Академії наук й викладацьку у вищому навчальному закладі. Провідний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, доцент кафедри статистики Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана вважає, що наука й освіта в Україні повинні більше взаємодіяти й перетинатися. Як активний учасник робочих груп із пенсійної реформи й ринку праці при Мінсоцполітики різних урядів, як ніхто розуміє, для чого політикам «наукова підстраховка» до їхніх офіційних документів і виступів, і чи зважають вони на неї потім.

 

 

Про науковців і державні важелі

Загалом державники до науковців дослухаються. У давні часи й при королях, до прикладу, були астрологи. Адже завжди всім управителям були потрібні люди, на яких можна послатися (особливо, якщо щось виходить не так).

 

Сучасних чиновників й урядовців науковий супровід теж приваблює: для них це як страховка.  Наприклад, коли міністерство розробляє якийсь законопроект чи концепцію, науковців часто запрошують до складу робочої групи. Або до вже готового законопроекту ми надаємо рекомендації, зауваження, намагаємося писати не просто пропозиції, а наводимо аргументи, робимо розрахунки для обґрунтування. Інша справа, що з  цього враховується.

 

Вищі посадовці, особливо міністри, є більше фігурами політичними, і не виявляють цікавості не лише до подробиць, а часто не хочуть розбиратися навіть в сутності питання. Напевне, думають, що вони чарівники, що їм варто лише сказати, клацнути пальцем, – і так і буде. Дуже часто у них більше популізму, ніж зважених дій, нема системності та послідовності. 

Про наукові передбачення й глобальний розвиток

У наукових прогнозах завжди потрібно враховувати практику, минулий досвід, досягнення інших країн, чітко окреслювати кола ризиків і передумов. Життя вигадливіше, ніж ми думаємо, і наука ніколи не може передбачити усіх форс-мажорів, нових чинників і ситуацій. Хто б два роки тому міг спрогнозувати, що у нас буде війна? Ніхто би в це просто не повірив. Та зараз ми вже звикли і живемо з нею, як зі звичайною ситуацією.

 

Якщо ви проаналізуєте прогнози МВФ чи будь-які інші макроекономічні передбачення, – у перспективі вони не передбачають криз, а переважно зростання – у різних країнах з різним темпом. Демографічні прогнози теж зазвичай свідчать про зростання тривалості життя, зокрема і в Україні, бо так має бути за нормальних умов. Але дійсність значно складніша, і насправді завжди потрібно докласти багато зусиль, щоб досягти реального прогресу.

 

Візьмемо, наприклад, глобальний проект «Цілі Розвитку Тисячоліття». У 2000 році уряди всіх країн на саміті ООН підписали декларацію з конкретними цілями на перші 15 років, багато країн визначили більш амбітні національні цілі. 2015-й – звітний рік, і наш інститут брав участь у підготовці звітної доповіді. Як з’ясувалося, дуже мало національних цілей досягнуто, бо вони не були затверджені ані урядовими документами, ані на рівні закону. Тобто вони залишилися просто деклараціями і не стали предметом активної політики.

 

 

Найгірший рівень виконання – по індикаторах гендерної рівності, де не досягнуто цільових показників по жодному аспекту: дуже мало жінок на вищих державних посадах, серед депутатів; залишається дуже великий розрив у зарплатах жінок та чоловіків. Це є свідченням відсутності істотних зрушень як в економіці, так і в самому суспільстві. Те саме можна сказати і про Програму-2020 теперішнього президента: цілі амбітні, але що конкретно зроблено для їх досягнення?

 

Часом і науковці помиляються. Наприклад, коли з вересня 2004 року запровадили дотацію до пенсій, щоб вони були не меншими за прожитковий мінімум, а з 2005 року встановили мінімальну пенсію на рівні прожиткового мінімуму, ми вважали ці кроки суто електорально-популістськими, що спровокують величезний дефіцит у Пенсійному фонді на довгі роки. Але завдяки швидкому зростанню економіки та зайнятості (зокрема завдяки програмі Ющенка про створення мільйону нових робочих місць щороку) буквально за рік стало очевидно, що ніякої катастрофи для Пенсійного фонду нема. Зрештою, дійсно, не може бути пенсія нижче прожиткового мінімуму, якщо ми хочемо казати, що прожитковий мінімум – це взагалі якійсь життєвий стандарт. 

Про використання науковців

Наука фінансується за рахунок коштів з бюджету, тож ми завжди мусимо співпрацювати з усіма урядами, не дивлячись на їхні особисті уподобання та політичну орієнтацію – зовнішню чи внутрішню. Найбільша проблема – коли науку  хочуть використати для своїх цілей, лобіювання чи, навпаки, скасування якоїсь ініціативи.

 

Один з останніх резонансних випадків стався восени 2013 року, коли уряд Азарова і екс-президент Янукович відмовилися підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом: формально уряд послався на оцінку науковців щодо втрат, яких може зазнати економіка України в процесі інтеграції. Називалася величезна сума, хоча науковці не прогнозували втрати одразу й моментально, це було, скоріше, попередження про ризики, які мають бути враховані. Будь-який науковий прогноз містить перелік умов та ризиків, за яких він справдиться чи ні. 

Про перепис населення

Сьогодні ми стикнулися з тим, що не знаємо точної кількості населення. В Україні за часів незалежності провели тільки один перепис 2001 року, а дату другого тричі переносили, посилаючись на брак коштів. І якщо до подій на Донбасі народження і смерті обліковувалися більш чи менш повною мірою, то з міграціями завжди були проблеми. Сьогодні ми не знаємо, скільки на непідконтрольних територіях народжується дітей, хто реєструє смерті, скільки жертв. Цифри, які називаються, – це тільки оцінки. Вочевидь, ми ніколи не дізнаємося, скільки насправді людей загинуло, скільки виїхало.

 

Сьогодні всі більш-менш розвинуті держави ведуть ретельний облік населення, щоб знати його чисельність, склад, доходи і потреби. Неможливо визначити потреби населення, якщо невідомо, хто взагалі в країні є. І що розвинутіша країна, то більше інформації про її населення – це є свідченням взаємної поваги та співпраці держави зі своїми громадянами.

 

 

Про ВИШі і НАНи

Зараз спостерігається загострення конкуренції між вищими навчальними закладами й академічними науковими установами. Через скорочення чисельності студентів ВНЗ відчувають брак фінансування, для них зростає вага бюджетних коштів, зокрема на проведення дослідницької роботи. До того ж постійно підвищуються вимоги до викладацького персоналу в процедурах акредитації тощо. Тому у ВНЗ значно більше захищається дисертацій, більше друкованих видань. Але за кількістю часто губиться якість.

 

Все-таки викладачі у широкому загалі більше орієнтовані на відтворення знань, до того ж, основ, засад. Академічна наука вільніша, може дозволити собі зануритися в наукову проблему цілком. При цьому не варто думати, що академічна тематика формується за принципом «задоволення власної цікавості». Насправді у нас впроваджено проектний підхід, коли формується тематика, подаються різні пропозиції, під кожну готується обґрунтування (актуальність теми, очікувані результати, можливість практичного впровадження тощо), це все розглядається та обговорюється в кілька етапів спочатку на рівні структурних підрозділів, потім на рівні інститутів, зрештою на галузевих відділеннях. Проектний підхід застосовується і на завершення роботи – є обов’язкова процедура захисту, також в кілька етапів, з презентацією результатів.

 

У плані інтеграції вишівської та академічної науки ефективним може бути об’єднання зусиль над виконанням спільних тем, спільне використання обладнання чи інформаційних ресурсів, взаємне консультування тощо. Вдалим прикладом співпраці університетської й академічної науки є підготовка спільних публікацій, проведення конференцій та інших заходів. 

Про професійне вигорання

Мені здається, потрібен гнучкіший підхід до структурування наукових установ. Наприклад, після закінчення циклу наукових робіт є сенс переформатувати відділи, здійснити певну ротацію працівників. Тут треба дотримуватися балансу між спеціалізацією та комплексним підходом. Коли людина працює багато років над якимось дуже вузьким питанням, в неї менше стимулів розвиватися, така людина може законсервуватися, тому вузькоспеціалізовані фахівці мають часто полярні погляди на певну проблему. Звісно, це більше стосується суспільних та гуманітарних наук, не природничих.

 

 

В суспільних науках вузький підхід загалом мало прийнятний. Я, наприклад, спеціалізуюся на пенсійній реформі, але мушу орієнтуватися також у всіх економічних явищах, процесах, що з нею пов’язані : демографія, макроекономіка, ринок праці, соціальне страхування, фінансові ринки тощо. І лише з комплексним підходом можна досягти кращого розуміння проблеми. 

Про рецензування наукових статей

У нашому інституті видається фаховий журнал «Демографія та соціальна економіка», де можна опублікувати свої статті безкоштовно. Але виявляється, багатьом авторам легше заплатити 200-500 гривень і надрукуватися в якомусь регіональному віснику навчального закладу, аби не проходити систему рецензування.

 

Дуже часто рецензуєш статтю, робиш зауваження у коректній формі, – звертаєш увагу на існування іншого підходу, чи викликає сумнів надійність джерела, або некоректно використані статистичні дані, чи просто недостатньо розкрито думку, а автори забирають статтю і друкують без правок деінде. Коли я подаю статтю в наш журнал, мені теж пишуть в рецензії якісь зауваження, і це нормально, бо у всіх різні погляди, і завжди можна щось покращити, тобто процедура рецензування підвищує якість статті.

 

Зауважу, у нашого інституту досить широкі зв’язки з громадськістю, можна сказати, що наші співробітники залучені до журналістики. У нас, щоправда, і тематика така, що дозволяє друкуватися не тільки у суто фахових виданнях, а й у звичайних ЗМІ. 

Про соціальні інновації

Якщо об’єктивно оцінювати ситуацію, Україна наразі є однією з найбільш відсталих країн, і не лише у Європі. За всіма аспектами, починаючи від економіки й закінчуючи культурою спілкування. Це відставання виникло не сьогодні, воно формувалося багато віків, але сьогодні воно продовжує поглиблюватися. Однією з головних причин є небажання та невміння позитивно сприймати зміни. Про необхідність інновацій в Україні говорять давно, але й зараз намагаються зробити реформи так, щоб нічого не змінювати по суті.

 

 

Зазвичай соціальними називають інновації, які передбачають зміни, трансформації в суспільстві. Але практично будь-яка інновація – чи то нова технологія, чи новий товар/послуга, чи новий спосіб організації, – обов’язково має соціальний ефект, хоча він може бути не такий очевидний чи проявитися не одразу. Це можуть бути нові робочі місця з кращими умовами праці та оплати, нові можливості розвитку територій та громад, формування нових соціальних зв’язків та мереж тощо.

 

Великою мірою сила ефекту залежить від вміння ним скористатися. Поверхневе сприйняття інновацій пригнічує їхній соціальний ефект. Наприклад, все більше українців стають користувачами  інтернету та різноманітних ґаджетів, але, як показують опитування, використовують їх переважно для розваг та спілкування, тоді як море інших можливостей залишається мало затребуваним.

 

Існує очевидний зв'язок між потребами, запитами суспільства і ступенем розвитку сфери знань. Для розквіту наук потрібні не лише гроші, а й простір та свобода від стереотипів. Можна скільки завгодно звинувачувати українську освіту й науку у всіх смертних гріхах, але не варто забувати, що вони несуть на собі відбиток української історії, є частиною української економіки і відображенням настроїв українського суспільства.

 

Фотографії – Євгенія Люлько.


comments powered by Disqus