10 червня 2016

Леонід Залізняк: «В археологію часто приходить молодь, що надивилася фільмів про Індіану Джонса»

Своїм студентам Леонід Залізняк радить іти в археологію лише тоді, коли вони не уявляють без неї майбутнього. Для нього археологія – улюблене хобі та певною мірою сенс життя. Він двічі на рік їздить в археологічні експедиції, часто – за власні гроші. До того ж Леонід Залізняк є автором 12 монографій, 4 навчальних посібників для вишів, 4 науково-популярних книг і сотень наукових статей. Дві його монографії, присвячені проблемам фінального палеоліту та мезоліту Полісся, видані англійською мовою в Берліні та Оксфорді. А сам він – представник України в Комісії з палеоліту Міжнародної спілки протоісториків. Про багату на археологічні скарби Україну, мисливців на мамонтів і неандертальців, які програли боротьбу за виживання нам, людям, він розповів Platfor.ma у межах спецпроекту «Науковий підхід».

 

  

Про брудні черепки

Археологія – це історія в її грубій, земельній формі. Археологи вивчають найдавніше минуле за речами, за матеріальною культурою не від гарного життя. Якщо інші галузі науки про минуле – історія Греції, Риму, середньовічна, нова, новітня історія чи історія КПРС – вивчають минуле за писемними джерелами, то мисливці на мамонтів чи будівничі перших курганів у степах України були неписьменними. Тому доводиться дізнаватися про них із решток їхньої матеріальної культури – знарядь, жител, поховань.

 

В археологію часто приходять молоді люди, які надивилися фільмів про Індіану Джонса та думають, що археологія – це піраміди, фараони, золоті скарби, пригоди. З пригодами все в порядку, але з золотом, на жаль, проблеми. Золота пектораль – це унікальна і видатна знахідка, яку більшість археологів за своє життя ніколи не знаходять. Наука робиться за масовими матеріалами: брудними кремінцями та тисячами непоказових черепків стародавнього посуду. Але археолог цінує не матеріал, з якого виготовлена річ, а наукову інформацію, яку несе знахідка. Тому справжня цінність археологічної знахідки зазвичай прихована для непосвячених у тонкощі нашої професії.

 

Україна надзвичайно багата на археологічні скарби через географічну позицію на карті Європи. Колись всі новації в Європу потрапляли з півдня, з Середземномор’я, що в первісні часи в культурно-історичному розвитку випереджало європейський континент. Зокрема, більшість новацій у Східну Європу прийшли з Балкан в обхід Чорного моря через територію України. Цим шляхом 1 млн років тому потрапили на територію України перші людські істоти – пітекантропи.

 

 

Про неандертальців, інцест і жорстоку конкуренцію

Смертельне протистояння між 40 і 30 тис. р. тому двох порід людських істот – аборигенів Європи неандертальців та наших прямих пращурів кроманьйонців або homo sapiens, які прибули на північ зі спекотної Африки, – це справді драматична сторінка у стародавній історії України. Ще нещодавно вважалося, що ми є прямими нащадками неандертальців. Але генний аналіз кісток обох видів показав, що людина розумна й неандерталець – дуже далекі родичі, і спільних дітей не мали, хоча протягом близько 12 тисяч років мешкали фактично на одній території.

 

Лишається загадкою, чому пристосована до холодної прильодовикової Європи істота, що в кілька разів була сильніша за тендітного, набагато слабкішого й не звиклого до холодів вихідця з Африки, не витримала конкуренції. Одні вчені стверджують, що сапіенси були більш численними, ніж неандертальці і вибили їх у процесі полювання, інші наголошують на суттєвій різниці в розумових здібностях, треті вважають, що сапіенси могли принести з Африки страшні інфекційні захворювання, від яких у неандертальців не було імунітету. Серед версій вимирання неандертальців є й та, що homo sapiens їх просто повбивали й поїли.

 

Є ще одна, інтригуюча версія вимирання неандертальців – сексуальна конкуренція самців. На відміну від людини розумної, неандертальці були ендогамні або внутрішньошлюбні, тобто продовжували рід у межах колективу кровних родичів, а це – 20–30 осіб різного віку – від немовлят до літніх людей (літні люди в неандертальців – це 35 років). Праобщина не знала обмежень на шлюбні стосунки між родичами.

 

Та чи таке вже небезпечне для здоров’я нащадків кровозмішування? Чому немає фатальних негативних наслідків кровозмішування в котів, собак, корів чи коней? Сучасна медицина свідчить, що реальна біологічна загроза здоров’ю потомства від інцесту суттєво перебільшена. Є думка, що табу на шлюби між кровними родичами у Homo Sapiens виникла не через примарну біолого-фізіологічну, а через реальну соціальну загрозу. Іншими словами, чоловіча частина неандертальців конкурувала між собою за представниць прекрасної статі. Подібна конкуренція є в самців усіх біологічних видів, включно з людиною розумною. Щоб пересвідчитись у цьому сходіть на сільську (чи міську) дискотеку, якої без бійки за дівчат не буває.

 

Так от, якщо самці-конкуренти оленів, коней, чи мавп, можуть побити чи покусати один одного, і на цьому все кінчалося, то в первісних людей в умовах вдосконалення мисливського озброєння, його застосовували не лише для полювання, але й у суперництві за представниць прекрасної статі. В умовах внутрішньошлюбної общини неандертальців прогрес озброєння стає небезпечним для самого існування популяції. До того ж, неандертальці були надзвичайно сильними. Якщо вони й не вбили один одного звечора, а просто побилися, то яке вже зранку може бути колективне полювання? А можуть бути й поранені, можуть і просто ворогувати між собою. Саме ця внутрішньообщинна небезпека взагалі могла звести неандертальців зі світу, оскільки їхні колективи перестали бути соціально ефективними й комфортними для общинників. Однак сучасна наука все ж не знає достовірних причини вимирання неандертальців.

 

 

PHOTO1 

 

 

Про останній прихисток неандертальців

Одним з останніх заповідників неандертальців у Європі були гори Криму. Радіовуглецевий аналіз кісток засвідчив, що в печерах Криму неандертальці мешкали ще 20 тис. р. тому, а може й пізніше. Існує навіть гіпотеза, що численні легенди про снігову людину в горах Кавказу, Тянь-Шаню, Гімалаях – це згадки про решки популяції колись могутніх неандертальців, що доживали свого віку в малодоступних куточках Євразії.

 

Археологи Києво-Могилянської академії ось вже впродовж десяти років досліджують під Новомиргородом на Кіровоградщини палеолітичні стоянки перехідного періоду від епохи неандертальців до людини розумної, сподіваючись дістати хоч якусь інформацію про цей загадковий період стародавньої історії людства. Взаємовпливи традицій обробки кременю цих різних людських істот, які простежуються серед знарядь однієї стоянки, свідчать, що стосунки між ними не завжди були ворожими. Після вимирання неандертальців люди сучасного типу стали єдиними володарями не тільки Європи, а й усієї планети.

 

 

Від мисливців на мамонтів до мисливців на оленів 

Приблизно від 25 до 12 тис. р. тому на півночі України з’явилися мисливці на мамонтів (загалом мамонтова смуга тяглася від Баварії до Середнього Дону). Вони полишили після себе унікальні житла з кісток травоїдних гігантів прильодовиків’я. Так, клімат прильодовикової Європи відзначався не лише низькими температурами, але й потужними холодними вітрами. Віддаляючись від льодовика на південь, вітер слабшав і пил випадав на землю, вкриваючи територію Україну товстим шаром, товщина якого сягає 20 і більше метрів. Занесені цим льодовиковим пилом, званого геологами «лесом», житла мисливців на мамонтів прекрасно збереглися до нашого часу на стоянках басейну Десни (Мізин), Росі (Межирічі), Удаю (Гінці), у Києві (Кирилівка), під Яготином (Добранічівка), на Рівненщині (Бармаки). Знахідки з цих унікальних стоянок експонуються в багатьох музеях України та за її межами.

 

Ще нещодавно висловлювалися сумніви щодо самої можливості полювання на гігантських мамонтів у палеоліті. Останнім часом доведено, що на цих величезних волохатих ссавців, які були більшими за сучасних слонів у 1,5–2 рази, полювали за допомоги легких метальних списів. Пошкодження від наконечників таких списів знайшли на кістках впольованих мамонтів.

 

Танення великого льодовика близько 13 тис. р. спричинило зміни клімату, зокрема відлиги, під час яких густе, довге хутро мамонтів намокало, а потім змерзалося внаслідок нових морозів. Відлиги зволожили повітря і спричинили часті снігопади, тому добувати з-під снігу суху траву мамонтові, якому на добу треба було не менше центнеру сіна, стало набагато важче. Періодичні переохолодження через відлиги та постійна нестача кормів стали головними причинами вимирання європейської популяції мамонтів. Хоча на півночі Сибіру волохаті слони льодовиків’я вимерли лише 6 тис. р. тому, тобто в часи трипільської культури.

 

Разом із мамонтами зникли й останні мисливці на них. Їхня історична доля є однією з невирішених проблем палеолітознавства. Адже 12 тис. р. тому на півночі України, у Поліссі сталася повна зміна населення: на зміну місцевим мисливцям на мамонтів із заходу (з Півночі Німеччини, Данії) прийшли через територію Польщі мисливці на північного оленя (так звані свідерські та красносільські археологічні культури). Та після остаточного танення льодовика й різкого потепління клімату в північній півкулі близько 10 тис. років північні олені відійшли з Поліської низовини (сучасне Полісся) далеко на північ Східної Європи на узбережжя Льодовитого океану. За стадами оленів рушили й мисливці. Саме вони першими заселили північ Східної Європи від Східної Балтії до Північного Уралу. Вважається, що ця людність була далеким пращуром фіно-угорських народів, значну частину яких асимілювали протягом останніх століть росіяни.

 

 

 

 

Про припущення та історичну міфотворчість

Вся наука побудована на припущеннях, а людські знання – відносні. Всі наші концепції лише наближаються до істини. В археології також є свої міфи – від Снігової людини чи Лохнеського чудовиська до трипільців як безпосередніх пращурів українців. Яскравим прикладом міфів, що народжуються поряд із реальними подіями далекого минулого, є проблема Чорноморського потопу, який трансформували в біблійний Ноїв потоп і навіть у легендарну Атлантиду в Чорному морі (автори сумнівної гіпотези – американські геологи В. Раен та В. Пітмен). Численні міфотворці на ниві трипільської культури та чорноморського потопу переконують громадськість у тому, що саме на дні Одеської затоки від потопу загинули найдавніші землероби та скотарі, що першими приручили вівцю, козу, вирощували пшеницю, ячмінь і навчили цьому усю первісну Європу. А наука свідчить, що відтворювальне господарство (землеробство, скотарство) принесене на європейський континент, зокрема і в Україну, землеробами-переселенцями з Близького Сходу.

 

На першому каналі радіо відомий публіцист доктор філософії Валерій Бебик переконує слухачів, що засновники Риму брати Ром і Ремул походять із Ромен; римський імператор Сула – родом із Посулля; засновники першої цивілізації Близького Сходу шумери – це нібито насправді сумери, що родом із Сумщини; перший фараон Египту Менес, за Бебиком, родом із райцентру Мени на Чернігівщині, а столицю Лівії місто Тріполі нібито, заснували трипільці. Доктору наук, що вирішує глобальні проблеми первісності, чомусь невідомо, що всі наші археологічні назви культур – трипільська, комарівська чи кукрекська – умовні. Вони походять від назв населених пунктів, біля яких розкопали першу пам’ятку відповідної культури. Вікентій Хвойка розкопав стоянку під Трипіллям, тому культуру назвали трипільською. Як насправді звалися трипільці – невідомо й навряд чи колись з’ясується.

 

Наведені нісенітниці з радіопередач Бебика не завадили йому вже двічі претендувати за ті самі передачі на Шевченківську премію. Тому Інституту археології НАНУ довелося вже двічі писати до комітету з присудження Шевченківської премії колективного листа з наведенням згаданих прикладів «сенсаційних відкриттів». Його лауреатство дискредитувало би не лише саму премію, але й українську науку, що оперує подібними «сенсаціями», винагороджуючи вищими державними відзнаками їх авторів.

 

Археологи вважають, що краще не доказати, ніж сказати зайве. Бо більшість гіпотез, які ми висуваємо, не витримують перевірки часом. Якщо в науковій книжці 70% більш-менш правдивої інформації, це дуже добра книжка. Бо всі концепції згодом відмирають, приходять нові науковці, розробляють нові версії минулого. Так працює наука.

 

 

 

Про нечисленну когорту археологів

В Україні, попри дуже багату археологічну спадщину (не тому що Україна особлива, а тому що розташована на шляху розселення різних народів), дуже мало фахових археологів, які активно працюють – їх усього близько 300 осіб.

 

Якщо порівняти з Польщею, то там їх дві тисячі (але археологія Польщі втричі бідніша за нашу), у Британії – чотири, у США – близько п’яти тисяч. За старою радянською традицією, близько 70% усіх українських археологів сконцентровано в Інституті археології в Києві. І це погано, тому що на місцях мало фахівців: у кожній області в середньому 10–20. Переважно це – кандидати та доктори наук. Користуючись нагодою, запрошую молодих людей із дипломами бакалавра або спеціаліста на магістерську програму кафедри археології Києво-Могилянської академії. Маємо достатньо місць для безкоштовного навчання археології й добру перспективу вступу до аспірантури і працевлаштування за прямою спеціальністю.

 

Археологія – це не спеціальність і не робота, це стан душі, а може й діагноз. Своїм студентам кажу: якщо можете – не займайтеся, і йдіть в археологію лише тоді, коли без неї не уявляєте майбутнього. Це така специфічна робота, що людина повинна її любити. От, як хтось любить ловити карасів, інший – збирати гриби, ще хтось збирає етикетки від сірникових коробок. Археологія – це улюблене хобі, за яке ще і платять гроші.

 

Один мій колишній аспірант, а нині вже кандидат наук, років 20 тому скаржився, що друзі перестануть із ним вітатися, коли дізнаються, що він отримує платню менше, ніж $300. Я йому кажу: скажи друзям, що твій професор отримує всього $200. Уяви, що ти фанатично любиш ловити карасів або збирати гриби, а за це тобі ще і платять прожитковий мінімум і заспокойся. Такі, на жаль, археологічні реалії незалежної України.

 

Міністерство освіти кілька років тому назвало 10 найкращих університетів України не освітніми установами, а освітньо-науковими. Однак у напрямку розвитку університетської науки в Україні зроблено дуже мало. Коли у 1918 році створили Академію наук, то сталося відокремлення науки від університетської освіти. З’явилася окрема верства викладачів, які переказують на лекціях студентам те, що роблять науковці Академії наук. Викладач університету – це медіум, який передає наукову інформацію від власне науковців до студентів. Ну, а ви знаєте «ефект поламаного телефону». Що далі від джерела науки, то менша якість отриманих знань. У викладачів університетів немає часу займатися наукою, бо вони перевантажені лекціями. Та і гроші їм платять не за наукову діяльність, а лише за лекційну.

 

Як на мене, потрібно повернути хоча би частину науки до університетів, зокрема доплачуючи викладачам за участь у наукових розробках. Так є більше шансів навчити талановиту молодь. Створення наукових місць на кафедрах ВНЗ України є особливо актуальним зараз, коли руйнується Академія наук, де була сконцентрована українська наука в радянські часи.

 

 

 

 

Про іржаву клітку 

Зараз існують великі негаразди з фінансуванням Академії наук. Насправді вся археологія так чи інакше крутиться навколо Інституту археології НАНУ, тому негаразди стосуються не тільки його, а всієї археології в Україні загалом.

 

В інших країнах світу організація археології влаштована інакше. Дослідники більш-менш самостійні. Їх не фінансує держава напряму – вони борються за гранти. Якщо ти зарекомендував себе гарним дослідником у попередніх грантах, тобі дають наступний, Наприклад, для дослідження палеолітичних стоянок Криму під грант набирається команда на три роки. Копаєш стоянки, виконуєш дослідження, пишеш книжку, і, якщо це все успішно, то борешся за наступний грант. Щоразу можна набирати нову команду — відповідно до фаховості колег. Таким чином відбувається природний відбір кращих, якісних дослідників, відбувається прогрес в організації науки і стимуляції кращих науковців.

 

У нас же до бюрократизованих структур інститутів Академії наук важко потрапити, та якщо ти вже туди попив, то тебе звідти винесуть лише вперед ногами. Ти в інституті до самої смерті сидиш, можеш працювати, а можеш і не дуже надриватися на ниві науки, все одно не виженуть. От тому Академія наук не зовсім ефективна.

 

Значна частина, особливо бюрократичного керівництва, не зацікавлена в реформуванні. До 40% бюджету НАН, що надходить від держави, лишається у президії Академії, а лише 60% спускається в 90 інститутів, де, власне, і твориться наука. У президії НАНУ відбувається перерозподіл коштів. А той, хто розподіляє кошти, себе не скривдить.

 

На мою думку, як неможливо реформувати нашу міліцію або прокуратуру, так не підлягає реформації й наша стара, забюрократизована, пострадянська Академія наук. Кажуть, як прокуратуру не реформуй, все одно виходить Пшонка або Шокін. Так і з НАНУ. Треба творити альтернативні структури, які поступово переберуть на себе функції застарілих, пострадянських інституцій.

 

Перспективною альтернативою корумпованій міліції стала щойно заснована поліція. За аналогією, щоб зберегти українську науку треба створити альтернативу Академії наук. Один із можливих шляхів – це створення робочих місць для науковців при кафедрах найкращих університетів, як це на Заході. Науковець, читаючи лекції лише за своєю вузькою спеціальністю, буде мати час і можливості для наукової діяльності. А прямий контакт зі студентами без посередництва спеціальних медіумів-викладачів не лише підніме якість викладання, але й дозволить залучити в науку здібну молодь.

 

У наукових колах багато розмов про умисне знищення української науки. Не науку нищать, а іржаву клітку, у якій та наука опинилася – колишню Академію наук УРСР. Але якщо та клітка впаде, то дійсно придавить всю науку, бо, на жаль, так сталося, що вона сконцентрована переважно в цій застарілій і неефективній, недолугій структурі. Однак руйнувати Академію слід лише після створення альтернативних до неї наукових структур. Адже розумні люди не валять стару хату, не побудувавши нову.

 

Та будьмо оптимістами. Усе буде гаразд. Ще так не було, щоб ніяк не було, – кажуть в Україні.

 

Фото: Євгенія Люлько


comments powered by Disqus