26 серпня 2016

Катерина Диса: «Сучасним людям цікава історія, яка розповідає про близькі і зрозумілі речі»

Історія – це не лише масштабні війни, революції чи глобальні зміни під проводом суспільних лідерів. Все частіше історики з усього світу повертаються до дослідження малої людини, її особистої побутової історії та щоденних практик. Як змінювалась традиція історіописання, як література впливає на історію, а ще про феномен відьомства та сексуальну культуру XVIII століття ми поговорили із Катериною Дисою, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри історії та директоркою Центру польських та європейських студій НАУКМА, в межах спецпроекту «Науковий підхід»,який ми створюємо разом із «Шелл» в Україні.

 

 

Про бунт «дріб'язкових» історій

Після 1960-х років історики переключили увагу з великих подій і життєписів політичних і церковних лідерів на теми, які раніше лишалися у затінку, вважалися неважливими і дріб’язкими: повсякденне життя, щоденні практики людей «знизу», особисті історії цих невідомих загалу людей тощо. Втім, вперше розрив з попередньою традицією історіописання відбувся ще у міжвоєнний період, завдяки представникам першого покоління школи «Анналів», у першу чергу – Марку Блоку і Люсьєну Февру. Це був своєрідний бунт проти сухої політичної історії позитивістів. А вже у 1960-х роках на хвилі революційних настроїв це явище стало більш масовим – нові віяння торкнулися не лише тематики індивідуальних історичних досліджень, а й університетських навчальних програм з історії, спеціалізацій історичних дослідницьких центрів при університетах. Відтоді з’являється все більше нових цікавих напрямків історичних досліджень: історія читання, історія подорожей, історія дитинства, історія емоцій, історія пам’яті тощо. Історики почали цікавитися і вишуковувати голоси представників груп, які раніше ігнорувалися – не в останню чергу це стосується жіночих голосів в історії. На щастя, багато з цих напрямків мають своїх послідовників і серед українських істориків.

 

Оскільки історія – це дисципліна про людей і для людей (Марк Блок порівнював історика з людожером, якого тягне туди, де відчувається людський дух), то сучасне історичне дослідження (принаймні, на Заході) орієнтується на те, щоб зацікавити широке коло читачів. На Заході є величезні книжкові магазини присвячені історії – і наповнення їх є дуже різноманітним. Публіка цікавиться історією, яка розповідає про близькі і зрозумілі сучасним людям речі. Втім, політична і військова історія також мають армію своїх прихильників.

 

 

Між реалістичною літературою і голими фактами

На те, що історія стала зрозумілішою, вплинуло і таке явище, як відродження наративізму – все тоді ж, у кінці 1960-х років, коли більшість істориків визнала, що історія, за своєю природою, є значно ближчою до реалістичної літератури, ніж до природничих наук, на які вона тривалий час вперто орієнтувалася. Ще однією тенденцією кількох останніх десятиліть є зближення і змішання підходів різних гуманітарних і соціальних дисциплін, тож сьогодні міждисциплінарність є ключовою ознакою розвитку гуманітаристики. Тепер усе рідше можна почути закиди: «Це не історія! (а політологія, філософія, мовознавство тощо)». Хоча в Україні, де спецради, що опікуються захистами, все ще орієнтовані на окремі дисципліни, таке трапляється.

 

Що очікується від якісного історичного дослідження на сьогодні? Перш за все – обізнаність з джерелами і працями інших істориків з даної тематики, це основа основ. А ще – залучення цікавих методологій і підходів, благо, їх є багато, до того ж, ніхто не забороняє експериментувати і пропонувати власні підходи. Нарешті, бажано, хоч і не всім історикам це під силу, щоб дослідження мало жвавий виклад живою, зрозумілою читачеві мовою. Головним смертним гріхом історичних, як і будь-яких інших досліджень є плагіат. На жаль, цей інтелектуальний злочин в Україні все ще не подоланий. Вибачити можна багато всього – навіть сухий виклад, у якому факт на факті сидить і фактом поганяє і немає жодних інтерпретацій, адже у майбутньому може з’явитися дослідник, який відштовхуючись від такої нудної фактологічної праці напише цікаву свіжу інтерпретацію. Плагіат – це те, чого пробачати не можна, про що треба сурмити з усіх сил і за що треба карати.

 

 

 

 

Про травматичний досвід роботи у архівах і нові джерела

Нові напрямки потребують нових типів джерел. На сьогодні ставлення до того, що може бути джерелом, є дуже ліберальним. Хочете досліджувати пам’ять – ось вам усна історія з її інтерв’ю. Хочете досліджувати зв’язок супергероїв з історією – ось вам нова культурна історія і комікси. Хочете щось дізнатися про зміну ставлення до смерті – ось вам, окрім письмових свідчень, ще фрески і гравюри з численними зображеннями уособлення смерті. Але, звісно, більшість істориків покладаються на старі добрі архіви. В історичному цеху все одно панує переконання у тому, що ти не історик, якщо ти не працював у архівах.

 

Життя істориків значно полегшує вільний доступ до архівних джерел. На сьогоднішній день багато архівів у світі оцифровують свої колекції і викладають у вільний доступ, в багатьох архівах дослідникам дозволяється вільно фотографувати документи, з тим, щоб потім спокійно працювати з ними у більш комфортній обстановці. На жаль, робота в більшості українських архівів – це все ще травматичний досвід. Архіви виконують функцію з охорони і зберігання, але не сприяння поширенню і популяризації тих скарбів, які мають. Про сканування і вільне фотографування документів взагалі не йдеться, є багато документів, оригінали яких не видають на руки – їх можна отримати лише у вигляді древніх мікрофільмів дуже поганої якості, які доводиться проглядати на апаратах ще древніших і ще гіршої якості. До цього додайте переповненість деяких архівів, коли в читальному залі може просто не бути вільних місць, страшний холод  і повільну процедуру видачі справ. Треба мати неабияку витримку і любов до своєї справи, щоб попри ці перепони, далі працювати в українських архівах.

 

Моє попереднє дослідження (про українські суди про чари) і одне з теперішніх (про нагляд за сексуальністю) потребували регулярної роботи з архівними джерелами, так що цей досвід я отримала. Пошук згадок про відьом чи про сексуальність у судових книгах українських міст і містечок XVII-XVIII ст. нагадує пошук голки в стогу сіна: можна перегорнути кілька сотень сторінок і не знайти жодної. Але коли вже щось знаходиш, ще й не два речення, а кілька сторінок – відчуваєш себе неймовірно щасливою.

 

 

Про полювання на відьом і капосних сусідок

Чому люди вірять у відьом? На це питання спробували відповісти антропологи, які кажуть, що таким чином люди вибудовують дуже зручну систему пояснень нещасть, які з ними трапляються, за відсутності кращої системи. Віра у відьом є універсальною – вона є (чи була) у всіх народів світу, за винятком аборигенів Австралії і деяких кочових племен. В умовах, коли люди мешкають у близько один до одного і у важкі часи залежать від милості своїх родичів і сусідів – часто виникають ситуації, які породжують підозри і звинувачення у відьомстві. Коли траплялося якесь лихо – захворював чи помирав хтось із близьких, починався неврожай, корова переставала давати молоко тощо, люди роззиралися навколо і пригадували, з ким вони невдовзі до цього конфліктували, хто шепотів їм у спину прокляття. За такою схемою зазвичай виникали і виникають звинувачення у відьомстві.

 

Деякі зміни у цій схемі виникли у кількох регіонах Західної Європи у XV-XVI ст., коли демонологи спільно з правниками створили нову міфологію відьомства. Її сутність полягала у тому, що нібито існує таємна секта єретиків, що уклали угоду з дияволом, аби шкодити християнам і знищити християнський світ. Відмінною рисою цієї уявної відьомської секти було те, що її членами, здебільшого (але не винятково), ставали жінки. Зважаючи на таємний характер цієї вигаданої секти, демонологи і правники закликали до того, аби до відьом вживали надзвичайні методи судочинства, наприклад, необмежено застосовували тортури. Результатом цього, а також важких часів, які переживала Європа у XVI-XVII ст. стало так зване «полювання на відьом» - масові суди над відьмами, в результаті яких було страчено 40-50 тис. звинувачених у відьомстві жінок і чоловіків. Ці масові переслідування відьом не зачепили так звану «периферію Європи», куди входять Іспанія, Португалія, Скандинавські країни, країни Східної Європи, а також Англія. В Україні, таким чином, також не було «полювання на відьом», але не через те, що судді тут були гуманнішими – просто система уявлень про відьом була іншою, а судова система – слабшою. Відьма тут не вважалася всемогутньою поплічницею диявола, а була капосною сусідкою (значно рідше – сусідом), яка могла своїми прокльонами спричинити якесь нещастя. Вона не мала якихось особливих відмінних рис, якщо судити з матеріалів судів. Уже з етнографічних записів, які фіксувалися від ХІХ ст. ми дізнаємося про те, що «родимих» відьом можна було визначити за хвостиком і смужкою темного волосся на спині. Судові матеріали попередніх століть нічого про це не кажуть.

 

 

 

 

Про сексуальність ХVIII ст.

Сексуальність, так само як і відьомство в Україні домодерної доби досліджувати непросто – через уривчастість документів. Утім, можна сказати напевне, що до кінця XVIII ст. у ставленні до сексуальних стосунків відчутних змін не відбулося. З точки зору християнських церков, толерувалися лише ті сексуальні стосунки, що мали на меті продовження роду і лише у шлюбі. Секс поза шлюбом і неплідний секс вважався  гріхом, а подекуди навіть і злочином, який розглядався у суді. Звісно, ми майже нічого не знаємо про «нормальні» ситуації, коли приписи не порушувалися. На поверхню виходили лише «девіації» і то деякі. Наприклад, найлегше було дізнатися про те, що були «злочинні» позашлюбні стосунки, якщо неодружена дівчина вагітніла. Таких справ є найбільше. А от свідчень про значно серйозніше порушення – «содомський» зв’язок між чоловіками, за який передбачалася смертна кара – трапляється неймовірно мало: по-перше, виявити такий зв’язок могли лише свідки, по-друге, кара значно перевищувала сам «злочин». Можна припустити, що значно поширенішим, ніж ми бачимо з документів був ще один «содомський» гріх – зв’язок з тваринами: про нього повідомляли владу лише в тих випадках, коли залученими у нього були «чужаки» – наймити, жовніри тощо. Натомість, відносно поширеною видається практика двоєжонства, особливо з кінця XVIII ст., коли підвищується трудова мобільність населення: чоловіки зі свого села могли на тривалий час їхати працювати до іншої місцевості, залишаючи дружину на старому місці, і обзаводячись другою дружиною на новому місці.

 

 

Про моду на подорожну літературу 

XVIII ст. у Європі стало першим століттям, коли подорожі стали масовими. В Україні це відбулося лише у ХІХ ст. Паралельно з популяризацією подорожей, популяризується і подорожня література. Описи подорожей, як реальних, так і уявних стають справжніми бестселерами у XVIII-ХІХ ст. Подорожувати по Києву у ХІХ ст. вже можна було з путівниками: спочатку це були адресовані прочанам путівники, які зосереджувались в основному на церквах, монастирях і святинях. Серед них теж були свої «лідери» популярності. Наприклад, десять перевидань пережив путівник «Указатель святыни и священных достопамятностей Киева», виданий Києво-Печерською лаврою. У другій половині ХІХ ст. з’являються орієнтовані на туриста практичні путівники. Зразком для них були видання німців Бедекерів, які надавали туристові усю необхідну для орієнтації у місці інформацію: про транспорт, готелі, ресторани, розваги, а також давали рекомендації щодо того, чи варто відвідати те чи інше місце. До речі, Бедекерівський путівник, у якому згадувався Київ, з’явився досить пізно – лише у 1902 р. Місцеві туристичні путівники з’явилися значно раніше, лідером за кількістю перевидань серед них був «Путеводитель по Киеву» В. Бублика.

 

Гортаючи подорожню літературу, можна побачити, як змінювалося представлення Києва. Якщо наприкінці XVIII ст. вельможі з супроводу Катерини ІІ під час відвідин цього міста здивовано зазначали, що і міста як такого вони не бачили: є занедбані церкви, фортеця, а у єдине місто все це не складається, бо сполучення між його частинами дуже погане. У середині ХІХ ст. путівники для паломників вже знаходили спосіб привабити свого читача до київських святинь. А на кінець ХІХ ст. туристу вже розповідають про те, що Київ – це  не лише старовинне місто церков, а і сучасне: тут є водогін, каналізація, нічне освітлення, трамвай, нові райони міста, які можуть привабити елегантну, вишукану публіку. Хоча автори цих пізніх путівників, наприклад, Богуславський і автор польського путівника Чеховський, водночас є і доволі критичними: вони дають оцінку ефективності дій міської влади, подають інформацію про розподіл коштів на благоустрій міста, критично оцінюють споруди з естетичної точки зору, намагаючись прищепити своїм читачам добрий смак.

 

 

 

 

Про плагіат, ізольованість і інші проблеми української науки

До вже згаданих вище проблем, що постають перед українськими істориками: важкі умови роботи в архівах, неприпустимо толерантне ставлення до плагіату, можна додати ще одну, яка, на мою думку, є надзвичайно важливою – ізольованість українських істориків, лише одиниці з яких включені в активний діалог зі своїми колегами з інших країн. Лише одиниці праць українських істориків видаються іншими мовами. З іншого боку, до більшості з усього масиву історичних досліджень, що видаються за кордоном щороку ми не маємо доступу. Йдеться навіть не про переклади сучасних досліджень – їх також виходять лише одиниці. Більшість бібліотечних зібрань не оновлюються відповідно до вимог часу. Звісно, на сьогоднішній день не проблема знайти і замовити якусь книгу на Amazon, але на статки науковців багато не замовиш. Відвідування більшості міжнародних наукових конференцій також впирається у фінансове питання – зазвичай, західні університети покривають своїм працівникам кошти за організаційний внесок і поїздку на такі заходи. В Україні цього немає. Нам необхідні інвестиції у розвиток науки, в першу чергу, університетської. І йдеться не лише про фінансування наукової активності місцевих науковців, а й про створення грантів на запрошення закордонних дослідників до українських університетів, що стимулюватиме розробку спільних дослідницьких проектів.

Фото: Марія Шевців


comments powered by Disqus