23 вересня 2016

Валерія Жаркова: «Музикознавство сьогодні – не накопичення інформації, а виявлення сенсу в музичному творі»

У музикознавців рідко буває один улюблений композитор, а хочеться слухати в кожній ситуації те, в чому є потреба. Щоправда, доктор мистецтвознавства, професорка, завідувачка кафедри історії світової музики Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського Валерія Жаркова свою монографію присвятила французькому композиторові Морісу Равелю, для цього працювала в архівах Парижа. Але зв’язки української дослідниці з Францією тільки міцніють: часто її запрошують із лекціями у Сорбонну, найкращий гуманітартний університет Європи. Пані Валерія прагне виявляти духовні виміри кожної епохи через музику, через людину кожного століття та її психологію, почуття, думки. Про український почерк музикознавства, радянські заідеологізовані штампи й те, чим мотет ХІІІ століття нагадує сьогоднішню строкату добу, вона розповіла нам в межах спецпроекту «Науковий підхід», що виходить за підтримки компанії «Шелл».

 

 

 

Про високе і практичне музикознавство 

У всіх країнах розділяють музикознавство на теоретичне й історичне, хоча насправді точніше розділити на прикладне і високе, яке наближається, фактично, до філософії мистецтва, філософії музики. Зараз є дві тенденції в сучасному культурному світі, за однією з них музикознавство – освітня дисципліна, пов’язана з вивченням біографії композиторів, умов створення творів, їхня побудова, мова. За іншою музикознавство виступає як гуманітарна наука, де досліднику потрібно піднятися на рівень узагальнення, побачити культурний контекст, минуле і майбутнє, культурні зв’язки між епохами і країнами. Таке розуміння музикознавства наближає його до філософії, до умов мислення і відчуття людиною світу в різні епохи.

 

Мені згадався французький філософ Мішель Сер 1930-ого року народження, а саме його остання книжка «Хлопчик-мізинчик», у якій він використав метафору «хлопчика-мізинчика» для того, щоб охарактеризувати сучасну молодь. На його думку, сучасне покоління дуже відрізняється від своїх батьків. Це молодь, яка користується одним пальцем – може написати будь-яке повідомлення, дістати будь-яку інформацію. І у цього покоління інші проблеми: що робити з засиллям інформації? Це стосується і музикознавства, бо це і праці з біографіями композиторів, історії створення творів, змалювання епохи, інструментів різних часів, навіть музичних зал, оформлення контрактів і гонорари за виступ, тощо – це все музикознавство.

 

Як на мене, музикознавство сьогодні – це не питання накопичення інформації, а питання вивчення і виявлення сенсу в музичному творі, розуміння того, про що він. Це дисципліна, яка повинна допомогти людині зрозуміти, хто вона є в цьому світі.

 

Є американська, німецька, французька, російська музикознавчі школи. Але я абсолютно переконана, і мені про це казали західні колеги, що українське музикознавство має своє обличчя, у нас є свій почерк. Так, ми дуже сильно виховані в стилі пострадянського, російського музикознавства, але за часи спілкування з європейським музикознавчим простором багато чого запозичили у нього. Українські науковці завжди перебувають на перетині різних культурних тенденцій, ведуть культурний діалог, і це наша сильна частина наукового життя.

 

 

Про штампи й сучасні тенденції

Професійний музикант може відчути різні рівні музичного твору – і нового, і вже добре відомого. Ви думаєте, що Бетховена, Моцарта всі правильно трактують? Про них якраз найбільше нісенітниць.

 

Наприклад, одна з найбільших помилок, яка йде з радянської музичної освіти і, на жаль, зберігається до сьогодні, – це думка про Бетховена-революціонера. Такий собі бунтар, який мріє про «щастя народу» і переймається виключно «поширенням ідей французької революції 1789 року». Щось подібне дуже сильно закріплено в сотнях рефератів, які бездумно переписуються в інтернеті, хоча якби автори тих текстів задумалися на хвилину, який «народ» міг хвилювати наближеного до верхівки віденської еліти музиканта-філософа, який обожнював Канта, та подивилися б сучасні історичні матеріали щодо драматичного перебігу подій у Франції кінця XVIII ст., концепція «демократа Бетховена» відразу б захиталася. Шкода, що багато з таких ідеологічних штампів «не хитаються» у загальній свідомості. Непорушною залишається і одна із центральних позицій радянської музичної науки – прив’язка музичних подій до «народу». Все це потребує сьогодні правильних оцінок, адже світ розширився і ми спілкуємося із представниками інших країн, з якими необхідно будувати сучасний діалог, говорити мовою нашого часу.

 

До речі, коли викладаєш курси історії музики для студентів, то навіть музику ХХ-ХХІ століття легше читати, ніж, скажімо, ХVІІІ століття, про яке студенти вже мають свої штампи оцінок. Передусім завдяки радянським заідеологізованим підручникам, уже застарілим підходам книг видавництв «Музыка» чи «Советский композитор», які викладені в інтернеті. Це якщо студент не володіє іноземними мовами.

 

До речі, у радянські і пострадянські часи коло музики було дуже обмежене, фактично два століття – XVIII і ХІХ. Сьогодні вивчаються всі століття, а в Національній академії є спеціалісти фактично всіх періодів, є прекрасні знавці сучасної музики, в тому числі і електронної, як Алла Загайкевич. Зараз досліджують різні напрямки – від джазу до озвучення комп’ютерних ігор.



 

 

Про мову епохи

Хтось вважає, що звуки з музичного твору однаково створювалося у XVII, XVIII, XVI століттях, але це не так. Це аби ми японську мову намагалися сприймати як мелодію. Ну добре, мелодія, а що там за сенс? Треба ж розумітися на граматиці,  предметі. Бо підходити з мірками Бетховена до Шуберта або з мірками Шуберта до Дебюссі, – звісно, це неправильно.

 

Щоб досліджувати певний музичний аспект, потрібно зрозуміти мову епохи, тобто засоби увиразнення, мову століття. Скажімо, мова високого чи пізнього Середньовіччя, Ренесансу, Барокко – десь до ХХ століття в нас будуть мови стилів чи мови епох. А от починаючи з ХХ століття процес звернення до звукової палітри зі своєю думкою стає суб’єктивним, і тому тут вже скільки композиторів – стільки мов.

 

Якщо ми будемо звертатися до таких «стовпів» сучасної академічної музики, як німецький композитор Карлхайнц Штокхаузен, французький П’єр Булез чи Олів’є Мессіан, італійський Ноно Луіджі, тобто найвищі досягнення в сфері сучасної музики, то складно сказати «музична мова Мессіана» взагалі чи музична «мова Штокхаузена», ми говоримо «мова Мессіана 40-х років», «мова Мессіна 60-х років» тощо. Адже техніки цих композиторів дуже індивідуальні. Тому сьогодні фахівці, які вивчають ХХ століття, мають вузьку спеціалізацію.

 

 

Про змішування і одночасність

У будь-якому столітті музика допомагала людині зрозуміти вектор, куди потрібно йти. До чуттєвого переживання – якщо говоримо, наприклад, про музику барокко, або до переживання Порядку світу (саме переживання!), коли ми звертаємось до епохи класицизму – Гайдна, Моцарта. XIX століття «відкриває» небувалі психологічні виміри, а ХХ століття повертає слухачеві значення краси звуку, коли музична тканина перетворюється на вишукані «звукові кристали», які створюють вражаючий прекрасний звуковий вимір. Кожна епоха мала свою програму, і людина, яка з дитинства слухала таку музику, виховувалася у певному ключі.

 

У ХХІ столітті, в епосі постмодернізму, все перемішано. Мабуть, це і є знак сучасності: все існує водночас. В історії європейської культури вже були такі періоди, наприклад, ХІІІ століття, період високого Середньовіччя, коли теологічна, світська, людська думки дуже високо піднялася і намагалася поєднатися в якусь нову цілісність. У музиці саме в ХІІІ столітті був унікальний жанр – мотет. Це маленькі композиції для співаків, тому що тоді була виключно вокальна музика, на 3-4 голоси, що об’єднували різні мелодії – церковні, світські, навіть мелодії, що звучали на вулиці. В такому вигляді ці твори були записані в дуже коштовні манускрипти з прекрасними ілюстраціями.

 

Коли ми бачимо цей мотет ХІІІ століття, в якому водночас один голос співає латинською, інший – французькою, третій може використовувати німецькі тексти, в одному голосі музика, яка звучала при дворі, в іншому – яка звучала в церкві, і це все водночас, то відповідно виникає питання: що це таке? Де таке можна виконати? В церкві – ні, при дворі – ні, на вулиці – ні. Як воно існувало? Чому виник цей характерний жанр? Насправді світ був такий різнобарвний, що людина цього століття намагалася зрозуміти, як воно все поєднується. ХІІІ століття пройшло, і більше такий жанр просто був неможливий.

 

І тут легко проводимо паралель до нашого часу. Коли ми відкриваємо палітру сучасної музики від якихось шоу, концертів, які звучать на площі, до тих прекрасних арт-проектів, які робить та ж сама Алла Загайкевич, – нам вся музика подобається, ми всю її слухаємо, і вона у нас всередині складається у цілісність. Тому, мабуть, це і є знак нашого часу, що людина все це повинна вмістити, осягнути і, до того ж, відчувати себе людиною.

 

 

 

 

Про «білі плями»

У нашій українській музиці залишається багато моментів, які потрібно досліджувати. Наприклад, в архівах зберігаються наші українські партестні концерти – вокально-ансамблевий музичний жанр XVII–першої половини XVIII століття, побудований на протиставленні-змаганні різних груп вокального ансамблю a cappella. Це прекрасні твори світового рівня, які чекають своїх дослідників.

 

Глибокого вивчення потребує і українська музика ХХ століття, адже ідеологічні заборони, закриті архіви, недоступні спецфонди – все це значно загальмувало дослідження. Навіть такі центральні фігури для історії української музики ХХ століття як Лев Ревуцький та Борис Лятошинський ще залишаються  недостатньо  вивченими.

 

Звісно,  симфонічною, театральною, і хоровою музичними культурами науковці цікавилися, але для активного зрушення вперед потрібні сотні праць.

 

Закордонну музику досліджувати складно, тому що для цього потрібно їхати туди, вивчати першоджерела. Поки що освітня і бібліотечна системи в Україні не дозволяють студентам чи молодим музикантам у всьому добре розібратися. Наші аспіранти часом стажуються за кордоном – за сприяння Німеччини, Італії. Наука зараз існує на власному ентузіазмі.

 

Якщо порівняти, скільки нот друкують європейські видавництва, а скільки виходить у нас – це все «білі плями». Ці частки життя, культури, культурного космосу – всі вимагають свого усвідомлення. Тим часом перелік фундаментальних друкованих книг, присвячених музиці, які вийшли українською мовою за останні двадцять років, – дуже обмежений. Викладачі, дослідники друкують свої праці переважно за власні кошти.

 

 

Про задоволення і критику

Музикознавче життя потребує постійного «музичного дихання» в ритмі із тим, що відбувається у сучасному культурному просторі, тому варто стежити за новими тенденціями, хіт-парадами, перемогами виконавців.  Сьогодні виконується музика всіх епох, тому можна віднайти для себе те, що відповідає внутрішньому стану. А на питання про «улюбленого композитора» як правило музикант-професіонал не має однозначної відповіді: все залежить від того, що саме шукаєш і чого прагнеш зараз.

 

Якщо не має професійної необхідності (написати статтю, допомогти студенту проаналізувати твір тощо), як будь-яка людина, я прагну отримати задоволення від слухання музики. Інша справа, що, можливо, на відміну від непідготовленого слухача, слухач-музикознавець звертає увагу на більше моментів  виконання, тому і відчути справжню насолоду йому складніше.

 

З музичною критикою все так само, як з художньою, коли фахівець оцінює літературний твір. Є модель, за якою твір вивчається. Є структурні особливості, внутрішні процеси, свої закони, які фахівець повинен знати. Тому коли музикознавець щось говорить про відомий чи невідомий твір, то, звісно, що в нього може бути якась своя позиція стосовно вподобань – хтось не любить експресивну, емоційну музику, а любить більш струнку та раціоналізовану, хтось любить космічну, високого рівня музику, а хтось чуттєвий джаз. Але якщо це професіонал, який оцінює музику, то не повинен користуватися лише суб’єктивною оцінкою, поняттям «я так розумію».

 

 

 

 

Про композиторів і музикознавців

Є люди, які дуже люблять працювати з нотами і нікуди не виходити зі свого кабінету. Це теж підхід, але особисто вважаю, що потрібно завжди рухатися до людини, максимально зрозуміти її світ. Скажімо, коли я писала свою дисертацію про французького композитора Моріса Равеля, намагалась побувати у його будинку, який зберігся, попрацювати з його автографами, потримати в руках його улюблені речі, познайомитися з тими, хто ще пам’ятає виконавців, які з ним спілкувалися. Зараз багато є прекрасних композиторів і серед українців, і коли вони пропонують новий твір, перше бажання, яке виникає, – поговорити. Але це тільки перший крок.

 

Лєв Толстой також не очікував, що Анна Кареніна кинеться під потяг. Тут уже діяли закони твору. Справжньому митцеві, композиторові, який відчуває вібрацію простору, культури, часом важко пояснити свій твір, а от фахівець зможе.

 

Добрий музикознавець має бути трохи композитором. Коли готують, музикознавців, з початкового, середнього рівня музичного училища, у них є ті ж самі предмети, які проходять композитори: поліфонія, гармонія, аналіз. Будь-який музикознавець може написати симфонію, оперу. Інша справа, що це не буде ні Вагнер, ні Моцарт, але технічно й композиційно буде правильно.

 

У нас студенти при вступі в аспірантуру складають іспит із написання фуги. Якщо ти не розумієш ремесла, ніколи не зможеш піти далі. І на музичних інструментах потрібно обов’язково грати. В нашій країні традиція така, що музикознавці, як правило, піаністи, і вступний іспит потрібно грати на фортепіано. Тим часом у Сорбонні, де я неодноразово читала лекції, такого обмеження немає: можеш грати на будь-якому інструменті.

 

Музикознавець повинен бути «профі», майстром, який володіє інструментарієм. Є «круті музикознавці» і «сірі» нецікаві композитори… Наша українська «музикознавча родина» не така вже численна, але, як в справжній родини, коли збираються однодумці  на симпозіумах семінарах, наукових нарадах тощо – це велике інтелектуальне свято. Можна сказати, що радість справжнього наукового спілкування не поступається насолоді при зустрічі із високими зразками мистецтва.


comments powered by Disqus