16 вересня 2015

Оксана Сироїд: «Я думала, що праця на землі найважча. Поки не пішла в політику»

Спільно з Реанімаційним пакетом реформ (РПР) ми продовжуємо досліджувати те, які зміни відбуваються в державі, а які ще мають відбутися – і чому. Днями заступниця голови Верховної ради Оксана Сироїд зустрілася зі студентами Києво-Могилянської академії та поговорила з ними про те, як потрапила в політику та що зараз коїться з Україною. Platfor.ma записала найцікавіше.

 

 

Сама я родом зі Львівщини. У 1993-му році вступала в Києво-Могилянську академію, і у мене була страшенна мотивація. Ви не уявляєте собі, що таке важкі часи. Навіть сьогоднішня війна, особливо в Києві, не є настільки емоційно виснажливою, як початок 90-х років. Тоді не було нічого – ні грошей, ні їжі. Моя родина виживала за рахунок домашнього господарства, яке в нас було несчисленним. Городи були схожі на бразильські плантації. Тоді в мене була одна мрія – потрапити у настільки далекий університет, щоб я могла не приїжджати на городи. Я вирішила, що Київ – це достатньо далеко.

 

Тоді мені здавалося, що праця на землі є найважчою на світі. Так я думала до тих пір, поки не прийшла в політику. Зараз я готова йти на город.

 

Я сама часто думаю: як це я раптом у 18 років пішла на роботу спочатку в Українську республіканську партію, потім помічником народного депутата? Що ж вона таке робила, ця Оксана Сироїд? А просто була страшна мотивація – хотілося істи. Були часи, коли ми в гуртожитку їли чорний хліб з майонезом – і це вважалося нормальним. На той час мої батьки отримували $8. У Києві мені платили 20, потім 25 – це була феєрична зарплата. Дорогу мені відкрили дві навички – я могла хоч два слова зв’язати англійською та вміла клацати на комп’ютері.

 

Спочатку я пішла асистентом, потім помічником депутата, потім трошки працювала в Кабміні, займалася міжнародними проектами. Потім мені це так набридло, що я поїхала вчитися до Канади і сказала, що ніколи не повернуся, а якщо доведеться, то ніколи не буду знову працювати на держслужбі. І ніколи не буду політиком.

 

Рішення стати політиком я прийняла майже одномоментно. Я так довго цього не хотіла, а потім зрозуміла – просто боялася. Це був страх відповідальності і обнулення репутації. Я ж була такою хорошою дівчинкою, відмінницею, такою аж прилизаною. І я чітко усвідомлювала, що як тільки зайду в це середовище, то весь мій капітал позитиву буде обнулений. І розуміла, що в політичному житті я його ніколи не відновлю. Хіба років через 25-50 хтось скаже, що я щось хороше зробила. Перш ніж піти в політику, треба змиритися з тим, що ти одразу втрачаєш все.

 

 

Коли починається реальна боротьба за конкретні речі і цінності, з’являється досвід. Це неможливо описати, до цього неможливо підготуватися. Перші рази, коли тебе знецінюють, хочеться здатися. Хочеться бігти і всім кричати, що це не правда, що я не така. Я б хотіла сказати, що на це треба не звертати увагу. Але це неможливо, бо це – частина роботи.

 

Після Революції гідності ми з колегами почали працювати над законопроектами, які стосувалися очищення судової влади. Це чудова команда людей, яких я давно і добре знаю. В якийсь момент нам довелося іти і відстоювати свої ідеї в буквальному сенсі під стінами парламенту. Це було для мене вперше, я ніколи такого не робила. Я вмію дебатувати за столом, але не стояти з плакатом та кричати щось в мікрофон. Я змушувала себе тільки через те, що розуміла – хтось мусить це зробити, бо це важливо.

 

Потім, коли були призначені дострокові вибори і почали формуватися політичні сили, у нас була дуже гарна дискусія з депутатам Європарламенту. І один з них сказав: «Навіщо ви проповідуєте серед віруючих? Якщо ви хочете щось змінити, то йдіть і міняйте». Після того я трохи переосмислила свою роботу. А через кілька днів прийшла Ганнуся Гопко і запропонувала приєднатися до команди Андрія Садового, щоб іти на вибори. Я погодилися. А потім так вийшло, що опинилася в прохідній частині.

 

Передвиборча кампанія – це страшна річ, паралельна реальність. Півтора місяці по 24 години на добу сім днів на тиждень ти не живеш взагалі, бо ти готуєшся.

 

Є речі, які я в цій професії люблю – наприклад, все, що стосується законотворення. Це моя пристрасть. Я люблю працювати з людьми, люблю їх навчати. Спілкуватися – це теж частина моєї професії. У мене нещодавно спитали, як мені працюється. Я відповіла, що це як на човні: нудить, але зійти не можна. Досить часто буває так, що підводять люди, зриваються домовленості. Ви собі не уявляєте, наскільки боляче дивитися на те, як ламають людей – тиском, грошима… Дуже важко бачити приниження людської гідності, маніпуляції. Але те, що я роблю, дає мені сенс у житті.

 

Фактично в Україні ще не відбулася жодна реформа. Є важливі зміни, такі як нова поліція. Але це не реформа, бо повна система ще не запущена, міліцейська культура не знищена, а Міністерство внутрішніх справ досі є радянською установою. Також, наприклад, прийняті всі антикорупційні закони, але хоч один з них працює? Жоден. Так, деякі з них ще не набрали чинності, але багато що свідомо саботується урядом. Так само є низка «антиолігархічних» законів, але зараз ми тільки чекаємо, чи запрацюють вони.

 

У нас президент має занадто багато функцій контролю, а от його ніхто не контролює. Це неправильно, бо чим більше повноважень набирає будь-який гравець, тим більше над ним має бути контролю. Наприклад, президент Сполучених Штатів є найсильнішим, але і найбільш контрольованим президентом у світі. Його повністю контролює Конгрес. Він має низку можливостей, щоб контролювати президентом, але передусім у них передбачена процедура імпічменту.

 

 

Я вважаю, що не можна надавати президенту додаткові повноваження і не передбачати додаткового способу контролю. Так ми ризикуємо, що одного дня людина прокинеться і подумає: «А чим я не цар?» А справді, і суддів призначати може, і органи місцевого самоврядування розпускати може, і державні програми впроваджувати…Це такі речі, про які треба думати заздалегідь, бо ми пишемо Конституцію не на один рік. Тоді ми не матимемо президентів, які самоусунулися.

 

Чи можете ви уявити, що я зараз вийшла і почала розказувати, наприклад, французам, що їм треба змінити Конституцію? Це нонсенс! Це просто абсурд, бо змінювати Конституції – право нації. Ніхто не може розповідати нам з вами, як вона повинна виглядати в Україні. Це почуття гідності. А права завжди є його похідними.

 

Мінські домовленості зав'язані навколо окупованих територій. Але самі по собі вони не є джерелом конфлікту. Конфлікт виник у Росії – там його зародок. Причини точно не на Сході України, це тільки привід. Тому що б ми не робили з окупованими територіями, це не буде працювати. Щоб знайти відповідь на питання, що нам робити, треба зрозуміти, чого хоче Росія. Тільки тоді ми зможемо шукати правильну модель вирішення конфлікту. Реально на нашій території є війна. Чи вона проти України? Частково. Це і політична війна  з іншими партнерами – США, Європою. Чи зможе Мінськ-2 розрулити це протистояння? Та ніяким чином.

 

Для того, щоб мати відповідальну владу, треба відповідально її обирати. Це вже питання до кожного з виборців. Не треба очікувати, що одного дня прийдуть чесні хлопчики й дівчатка і все виправлять. Щоб отримати чесних політиків, треба шукати та вмовляти таких людей. Так, треба ходити за ними і просити. Бо якщо не вони, то знов будуть ті самі. Це порівняно легко зробити на місцевому рівні.

 

Що стосується виборів до Верховної ради, то ключ – це вимогливість кожної людини. По-перше, треба чітко розуміти, чого ви хочете від влади. Подумайте – якщо людина вже 20 років працює і перетікає з однієї політичної сили в іншу, то чи може вона запропонувати вам щось нове? Що б вона не розказувала, оцінюйте її дії. Мисліть критично і думайте, чи здатна вона згенерувати нову ідею і вистояти перед тиском. Ще треба дивитися на команду – вона багато значить. Якби я була сама, я б не витримала і склала мандат.

 

Фото – facebook.com/oksana.syroyid.


comments powered by Disqus