15 грудня 2015

«Зафарбувати ялинки»: Оксана Забужко про те, як українцям розказати світу свою story

Минулого тижня в рамках проекту Бізнес Credo, організованого Львівською бізнес-школою Українського католицького університету, відбулась зустріч з Оксаною Забужко під назвою «Культура як національний наратив. Чи може бути успішною країна без CV?» Platfor.ma записала найцікавіші її думки про те, чому світ досі не зрозумів, що таке Україна, як нам треба вибудовувати власну історію з прицілом на сторіччя, та навіщо позбавлятись думки, що ми пострадянські.

 

 

Коли я слухала нещодавню промову Джо Байдена, я усвідомила, де ж відбувається конфлікт культур. Віце-президент США, американець, який знає, як крутити у руках колесо історії, звертався до політичної еліти незалежної держави, і зі всією пристрастю і запалом промовляв «Yes, this is the moment!» Який прекрасно артикульований меседж! От тільки адресат був прорахований неправильно.

 

Коли Байден говорив депутатам, що в своїх руках вони тримають важіль історії, вони сприймали це лише за ритуал. Щось на кшталт того, як колись в СРСР треба було неодмінно опиратись на посилання останніх рішень чергового з'їзду. Вони ніби чекали, коли дорослий дядя перейде до роздачі пряників і копняків, вважаючи промову певною обов’язковою риторикою. Відповідно і в українському інформаційному полі цей меседж відбитку не знайшов.

 

Джо Байден мало що знає про Україну, але він видає коротким синопсисом історію американської демократії. Ніхто не перечулений на своїй історії так, як американці. Нам цього не перейняти. Та й взагалі, така ментальність західного політичного класу повністю відсутня в радянській культурі, якої ми так чи інакше є продуктами чи спадкоємцями.

 

 

Ось ми багато говоримо багато про російську пропаганду. А йдеться про дещо інше. Росія лише користується з тої ментальної матриці Заходу, котра складалася навіть не десятиліттями, а століттями. А ми в категорії століть не мислимо. Ми мислимо від виборів до виборів. В мене є дитяча мапа-розмальовка з Франції. Ось ми бачимо Ейфелеву вежу. Ось Колізей і Пізанська вежа, зображені на чобітку. Ось Андерсенова русалочка – це, зрозуміло, Данія. Далі на Схід бачимо собор Василія Блаженного і матрьошки. А на всій території так званої Центральної і Східної Європи ростуть ялинки. На мапі там, де має бути Україна, – ростуть ялинки! Картина світу французьких діток складатиметься відповідно до цієї мапи. І це стосується не лише дітей Франції.

 

Власне, тут ми знаходимо відповіді на найбільш важливі для нас питання: «Чому вони (французи) нас не розуміють? Чому Оланд не хоче співпрацювати з нами? Чому він об’єднує зусилля для боротьби з тероризмом з такою ж терористичною Росією? Чому не зважає на весь контекст минулих двох років?!» Та тому що тут ростуть ялинки.

 

Ось та традиція співпраці, котра відбувалась і продовжує відбуватись в імперській парадигмі. Ми не простежуємо цього факту в сьогоднішній західній політиці і не розуміємо, що країни старих демократій є не просто демократіями. Ми впускаємо важливий прикметник «старі». Це країни із збереженою спадкоємністю політичної і культурної традиції, яку вони дуже пильнують.

 

Натомість Україна не говорить про себе всі свої 24 роки. Вона не запропонувала світу своєї власної story. Колись західні кореспонденти сказали екс-президенту Латвії Вайре Віке-Фрейберга: «Ви ж пострадянська країна». Погодьтесь, нормальна для нас дефініція. Вона відповіла: «Young men, go out and wash your mouth. Ми країна, яка була під окупацією і повернула собі незалежність». Тому що ця інерція самовизначень прилипає неймовірно сильно.

 

 

Чому Путін зараз виграє? За рахунок story. СРСР є наступником Російської імперії, а Росія є наступником СРСР. І ця спадкоємність постійно підкреслюється. Більше того, вона є важливою парадигмою державної політики. Війна йде за те, хто продасть світу більш правдиву і переконливішу story. А ми ще навіть не починали її творити і не усвідомили всієї її необхідності. В нас ніхто не мислить столітніми категоріями. В кращому випадку дискусії розгортаються в межах ХХ сторіччя–  і то відносно недавно, коли люди почали бачити аналогії в парадигмах повстанських рухів, адже дійсно, і там, і тут спрацьовували ті самі поведінкові моделі. Ось ніби і все, чим ми можемо зафарбувати ялинки.

 

Часто доводиться чути: «Треба забути історію, думаймо про майбутнє». Але ж майбутнє non entity, його немає. Його можна і треба планувати, конструювати, але спираючись на те, що існує в реальності. В реальності існує теперішність, котра є результатом отих самих довжелезних «хвостів». Якщо ж ви цими хвостами не володієте, ви можете в кращому разі  дивитись ТБ і ковтати те,  що для вас зварили дорослі дяді з тих країн, де знання своєї історії є абсолютно необхідним атрибутом правлячого класу. Джо Байден говорив як представник правлячого класу, а перед ним сиділи люди з відрізаною свідомістю, які готові були б кивати і на те, що вони пострадянські.

 

Інформаційно весь світ був підготовлений до демонтажу країни, який мав би відбутися. Половина України проєвропейська, половина проросійська – дуже вдала бінарна схема. Але де ж тоді ціла Україна? 10 років цієї пропаганди – і, в принципі, якби не Майдан і не спроба зламу цієї схеми, ніхто б зникненню України як такої не здивувався. В усіх країнах лунає одне і те ж саме питання: «Чому ви не написали “Concise history of Ukraine”, щоб світ розумів хто ви є?»

 

Світ інформаційно перевантажений. Ніхто не буде сидіти і заглиблюватись в україністичні студії. Ось тут і відчувається гостра нестача того самого CV. Без нього тебе на роботу не візьмуть. І так само жодних шансів немає потрапити в клуб країн-лідерів – і реформи не допоможуть. Ми все одно залишатимемось територією, де ростуть ялинки і будь-який Путін зможе сказати західним лідерам «This is not really a country». Поки нема CV, поки нема story.

 

В нас не говорять про себе навіть стіни міст, не тільки країна. Коли Росія, елегантно висловлюючись, себе дискредитувала, і намагається влізти в те сідло, з якого її виштовхнули, Україні запропонована роль регіонального лідера. Але регіональним лідером не може бути країна без своєї story, без CV.

 

 

Ми ж ніби теж європейський проект. Європа закінчується культурно і політично там, де було Магдебурзьке право. Найбільш далеко на Схід, куди воно сягало, були Полтава-Харків – така собі східна межа. Європа – це місце, де знають свою історію. У неї є своя story, котра створена постійним, абсолютно оточуючим людину культурним простором. І цей культурний простір експортується, експансіонує.

 

Ми насправді тільки вступили в добу справді серйозних геополітичних трансформацій, які включатимуть і Європу, і Схід. Ми аж ніяк не на острові. Це трансформація глобального масштабу, але я вірю в те, що  Україну прийде політичний клас, який розумітиме, що політика витворення своєї власної story є абсолютним обов’язком держави. Без цього жодні реформи не будуть успішними, без цього ніколи не можна буде ввійти до клубу країн-лідерів, куди нас зараз ніби намагаються запросити. Україна перестає бути такою дикою екзотикою, як було донедавна, але прикро, що для того, щоб люди починали чути культури інших народів і вгамовували своє самовдоволення, довелось пережити таке кровопролиття.

 

Нам вдалося видряпатися і отримати свій шанс на майбутнє. Решта справи – за витворенням мережі притомних, за вибудовуванням горизонтальної схеми тих, хто усвідомлює теперішню роль України на світовій арені.

 

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.


comments powered by Disqus