14 грудня 2015

«Брудний під’їзд? Маємо говорити з сусідами, а не писати меру»: Грицак та Глібовицький на TEDxKyiv

Вчора відбулася одна з найголовніших конференцій року – TEDxKyiv, яка на цей раз була присвячена темі «I'mPulse» – тому, що дає людям поштовх до дій. Platfor.ma починає публікувати найцікавіші виступи з форуму. Історик Ярослав Грицак і медіаексперт, керівник компанії pro.mova Євген Глібовицький були на сцені вже вдруге. Після виступу в 2011 році вони створили неформальне об'єднання інтелектуалів, експертів та громадських активістів – Несторівську групу, яка в лютому 2015 року представила документ «Візія України-2025: Договір гідності заради сталого розвитку». На TEDxKyiv цього року Євген та Ярослав розповіли, які слова треба вивчити українцям, аби все змінилось на краще.

 

 

Після нашого останнього виступу на TEDxKyiv багато що змінилося. І сьогодні ми хочемо підняти декілька питань, зокрема: «Що не сталося так, як ми хотіли після Євромайдану? Що треба зробити, щоб сталося так, як ми хотіли? Чи потрібні для цього революції або можна обійтися без них?».

 

П’ять років тому ми зробили одну з перших усвідомлених спроб заглянути у майбутнє, подивитися, чи ми можемо бути тими, хто створює своє завтра. Для цього у 2012 році ми зібрали Несторівську групу, щоб, як влучно сказав один з її членів: «Янукович не був наступним президентом, а наступний президент не став Януковичем». І відповідно ми намагалися зрозуміти, якою має бути Україна, визначити, куди нам треба рухатися.

 

Ми не встигли закінчити цей процес до Майдану, тому що події розвивалися швидше, ніж ми могли очікувати. І ми зі своїм рішенням вийшли лише через рік після нього. Але сам шлях виявився несподівано цікавим і складним. Перший рік ми присвятили лише цінностям і їх розумінню українцями. Довелося поставити запитання, які вже мали мати відповіді. Наприклад: «Хто такі українці, що таке Україна, з чого вона складається? Що хочуть українці і що Україна дає своїм мешканцям і світові?». Але на ці запитання не було простих відповідей. Для того, щоб знайти їх для самих себе, суспільства і світу, ми мусили увійти в інтенсивну дискусію. Зважаючи на те, що всі експерти Несторівської групи були волонтерами, це з одного боку, було складно, а з іншого – цікаво і захоплююче.

 

Ми дійшли висновку, що з поняттям цінностей в українців все більш чи менш в порядку. Якби так не було, то не було б Майдану. Постало питання – чи змінилися цінності у зв’язку з війною і економічною кризою? Весною 2015 року ми зробили дослідження і зрозуміли, що з цінностями у людей і надалі все в порядку, і ми можемо робити крок вперед.

 

 

Сьогодні Україна має перейти на іншу територію розвитку. Один історик і економіст, порахувавши ВВП на душу населення, зрозумів, що деякі країни рухаються цілком інакше, ніж інші. Умовно кажучи, це країни Європи і її діти. До початку XIX сторіччя всі ми розвивалися більш чи менш однаково. А потім різко змінилася траєкторія – і починається відрив.

 

Другий його етап починається після Другої світової війни. Все більше країн намагаються копіювати, але їм це не дуже вдається. І є третя група, яка ледве-ледве повзе. Україна перебуває між другою і третьою групою. Наша підозра полягає в тому, що війна і економічна криза тягнуть нас більше до третьої групи, аніж до першої.  

 

Нас дуже тішить, що деякі політичні сили починають це розуміти, беруть тези про сталий розвиток в свою програму, говорити про це стає добрим тоном. Нас турбує лише одна річ: дуже часто, говорячи «А», вони не кажуть «Б». Бо сталий розвиток ніде не існує природно, його слід добиватися.  Але не говорять – як?

 

Якщо коротко, то економіка не лікується економічними засобами. Вона не є Бароном Мюнгаузеном, який може себе витягнути з болота за волосся.  Економічні зміни робляться змінами політичними. Щоб зрозуміти, як саме, хочу вдатися до другої тези. Треба пройти так званий «відкритий доступ», щоб добитися сталого розвитку. Гарний символ закритого доступу – це скринька для цукру початку XIX сторіччя. Цукор тоді був дуже дорогим продуктом, вироблявся в колоніях, і завозився сюди здалека – тоді ще не знали способу вироблення цього продукту з буряка. Цукор тримали для виключних випадків у спеціальних скриньках під замком. Доступ до цукру мав хтось один – той, у кого був ключ. Це гарний символ того, як діяло суспільство до 1920 року. Тому що влада була багатством. А ключ – владою, яка тримала доступ до багатства.

 

Ключ – причина, чому ми не відбувалися зміни. Вони стаються лише тоді, коли власник починає ділитися копіями ключів, тому що він вважає, що далі так бути не може. Він це робить не з власної волі, а переважно з інстинкту самозбереження. Ситуація дуже складна – все більше людей хочуть цукру.  І тут або потрібно збільшувати виробництво цукру і відкривати доступ до нього багатьом, або управління державою стане настільки складним, що більше цукру не можна буде дістати.

 

Класичний зразок – те, що сталося з Британією. Був час, коли вона займала 25% території Землі. Щоб дати собі ради, британці віддали частину своєї могутності торговельним компаніям, які діяли, як влада. Це перше. А друге – відкрили доступ до влади для місцевих тубільців, які, здавши екзамени, могли стати бюрократами. В результаті величезною країною Індією з 250 млн людей управляли 100 тис. британців. Першими застосовувати таку відкритість почали Британія і Франція у кінці XVIII століття. Десь з середини XIX до них приєдналися США. Більшість західних країн, а також азійські тигри прийшли до відкритості після Другої світової війни – а зараз ми бачимо, як це роблять Польща та Естонія.

 

 

Не варто плутати сталий розвиток зі швидким. В 60-х роках Радянський союз мав найбільші темпи розвитку – 7%. Вже тоді робили прогнози, що він пережене США в 70-90-х роках. Але він не перегнав, бо перестав існувати. Швидкий розвиток не є сталим. Останній має свою формулу. Він відбувається через перехід політичного класу – це те, що не стається в Україні. Поки його немає, ми житимемо в період високої політичної турбулентності, від революції до революції.

 

Це означає, що якщо ми хочемо зрозуміти, як відбуватимуться перетворення, ми маємо добре розуміти, яким є суспільство сьогодні.  І зараз настає момент – треба подивитися на себе і почати вчити нові слова в українській мові.

 

Слово перше – інклюзивність. Це є характеристика українського суспільства, подобається це нам чи ні. Це означає, що ми приймаємо до себе інших і не відкидаємо їх. Ми вважаємо українцями не лише тих, хто має таких же батьків і говорить українською, а й тих людей, які просто поруч з нами, які нам близькі за поглядами. За цим визначенням українцями є Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, але й так само Рінат Ахметов і Ігор Коломойський. З одного боку, ми включаємо до своїх лав всіх, хто поруч. З другого – з «клубу» не виганяють корупціонерів, і ті, хто скоїли злочин, залишаються в суспільстві на тих же правах, що вони мали до цього. Вони можуть втратити тактичні можливості, але вони залишаються з тим рівнем суспільної довіри, який мали раніше. Це означає, що ми в суспільстві, яке всередині має отруту і не може її подолати. Тому такі революції, як Майдан, можуть змінити вектор, але не можуть забезпечити одномоментної швидкої зміни.

 

Тож нам треба вивчати друге слово – сталість, яке практично означає, що зміни, на які ми орієнтуємося, мають бути сталими. Ми маємо перестати орієнтуватися тільки на вікна можливостей, а повинні звертати увагу на постійну присутність. Зміни не стануться миттєво. Це не спринт, ми з вами біжимо марафон. Після Майдану ми дивилися на нові правила гри, а потім бачили, що після перших 100 метрів йдуть наступні, а потім ще наступні. Тож ми маємо правильно розрахувати свої зусилля, спланувати те, що ми маємо.

 

З наслідком розпланування своїх зусиль ми входимо в третє слово – субсидіарність. Практично це означає, що проблема має вирішуватись на найнижчому можливому рівні. Якщо у нас з вами брудний під’їзд, ми маємо поговорити зі своїми сусідами і подумати, як його прибрати, а не писати листа меру. Іншими словами: якщо ми можемо вирішити проблему на місцевому рівні, то потрібно це зробити. Практично ми даємо можливість країні змінитися там, де є найбільша потуга до змін.

 

В цьому контексті важливо зрозуміти, де зупинитись. Ми починаємо на найнижчому рівні, а якого маємо досягати? Відповідь дуже проста – ми маємо досягнути рівня розв’язки проблем. Ми зупиняємося на тому рівні, де можливо розв’язати проблему.  До цього рівня вас ніщо не має зупиняти. Власне, це те, що в Україні поки що не стається.

 

У мене є образ –  це порівняння першого і другого Майдану. Є засаднича різниця між ними – ставлення до лідера або лідерів. Перший Майдан не уявляв себе без лідерів. Другий же ставився до них толерантно, та часто зі скепсисом і сміхом. Перший був дуже вертикальний, другий – горизонтальний.  Це не випадково. Це те, що відбувається у світі останні десять років. Це покоління Facebook, в якому немає Януковича – в ньому всі рівні.  І це говорить про зрілість і початок стабільності суспільства.

 

Пару років до Майдану журналіст Піховшек з іронією питав: «Де в Україні громадянське суспільство?» Після Майдану слід спитати, де тепер Піховшек. Зараз ні в кого немає сумнівів, що громадянське суспільство функціонує. Більше того, воно перейняло дуже багато функцій держави і ми це бачимо в волонтерському русі.  Тільки не можна зупинитися на рівні прибирання свого під’їзду, якщо в країні не все добре. Ми почали писати стратегію розвитку Львова, але не змогли її втілити в країні, яка далеко не ідеальна. Рано чи пізно треба переходити до влади. Тут починається проблема – громадянське суспільство терпіти не може вертикаль, воно рідше ходить на вибори, не хоче формувати партії. Символом цього стала невдача Майдану – в тому сенсі, що з нього не вийшла жодна партія.

 

 

Є певний критерій того, як міряти відкритий чи закритий доступ. В економіці – скільки часу треба, щоб зробити бізнес. Якщо тиждень або місяці, то країна ніколи не буде багатою. Якщо потрібно платити хабар за водійські права, також – тому що у багатих країнах діти отримують їх, коли закінчують школу…

 

Так само в політичних структурах є простий критерій – вони мають формуватися за відкритими списками, де є принцип конкуренції. Дуже важливо, щоб ця горизонталь почала перетворюватись на вертикаль. Тому що класика політекономії каже, що всі важелі змін перебувають не в суспільстві. Воно може давати енергію, але не може міняти країну, тому що важелі у самої влади.  Поки цього не сталося – тобто горизонталь не почала формуватись у вертикаль – ми переживатимемо період політичної турбулентності.

 

Це означає, що ті речі, які мають робитися внизу, мають робитися внизу, а ті, що мають робитися нагорі, мають робитися нагорі. Не розумію, чому Джо Байден не сказав цього виразу під часу останньої промови: «Субсидіаризуйтесь – поборете».

 

Фото – Юлія Кочетова \ facebook \ TEDxKyiv

 

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.


comments powered by Disqus