13 лютого 2015

Євген Нищук: «Митцям не можна бути поза політикою, бо гинуть люди»

Минулого року Євген Нищук, актор театру та голос двох революцій, посів одне з найконтраверсійніших крісел в уряді – міністра культури. Культурне середовище було занепокоєне: чи варто довіряти таку тонку сферу людині без управлінського досвіду і, можливо, без бачення картини в цілому? Нищук пропрацював на посаді дев`ять місяців, але не потрапив у новий склад уряду. Зараз Євген продовжує грати на сцені, займається громадською діяльністю та є членом комісії з обрання голови Антикорупційного комітету. В розмові з Platfor.ma колишній міністр розказав про скорочення в Мінкульті, ціну державним званням та позицію російських митців.

 

 


– Традиційно в Україні до міністрів культури дуже багато запитань. Ще до того, як вони починають свою діяльність, вони зазвичай вже не влаштовують культурну спільноту. Приблизно так було і з вами. Точилося чимало розмов, але врешті-решт про вашу роботу досить позитивно відгукувалися…

 

– Передусім, не вся спільнота знала, що я, окрім того, що був актором і голосом Майдану, впродовж багатьох років співпрацював з мистецькими агентствами, які займалися організацією фестивалів альтернативної музики, автентичного мистецтва, міського романсу, барокового мистецтва. Тобто я був знайомий з різними жанрами в культурі. Я з самого початку казав: можна дискутувати про мій досвід менеджера в такому класичному плані, але я є відкритий, вмію вчитися і слухати, і готовий брати на посади не своїх людей, а професіоналів, усвідомлюючи, що якісь речі вони можуть знати краще, ніж я.

 

Насправді, так і відбулося. Я говорив, що для мене дуже важливо, щоб Міністерство культури не керувало культурою, а було тим майданчиком, на якому могли б втілити свої ідеї багато тих митців різних жанрів, які раніше ніколи на поріг не ступали до уряду. Попри те, що я мав зберігати державні театри, я намагався дати можливість відбутися і альтернативним проектам. Ми фінансували Гогольфест, підтримали самого Влада Троїцького. На багато посад я оголошував конкурси.

 

– До речі, чи був тиск зверху в цьому питанні?

 

– Ті чи інші сигнали були. Але мені якось вдалося цю ситуацію квотного призначення практично обійти. До певної міри спрацювала моя роль рупора всіх тих подій, гарячих, найстрашніших. Тому, скажімо, вони не те, щоб не дуже сміли, але стримувалися прямолінійно мене зобов'язувати робити ті чи інші речі. Це мені давало певну волю, а цей процес став для мене великою наукою. Мій перший місяць і мій дев'ятий місяць – це дві різні людини в усвідомленні того, як далі працювати. Звичайно, бути міністром культури не навчаються, але для детального занурення в усі процеси був потрібен час.

 

Наприклад, це стосувалося бібліотечних, музейних справ, всієї культурної спадщини – це дуже ризикована і небезпечна зона. Власне, вона і викликала певну війну. Я практично постав проти багатьох комерційних забудовників і інших структур, яким став кісткою в горлі. Мабуть, це і є причина певних кулуарних історій – що я став комусь незручним. І ті звільнення – я вимушений був їх робити. Навіть не те, що вимушений, просто це була одна з перших умов Майдану.

Коли зараз відбувається зняття всіх моїх заступників, я це не зовсім розумію. Коли я приходив, то це було зобов'язання Майдану – зняти всіх: і хороших, і поганих.
Фотографія: shutterstock.com
 

Коли зараз відбувається зняття всіх моїх заступників, я це не зовсім розумію. Коли я приходив, то це було зобов'язання Майдану – зняти всіх: і хороших, і поганих. Я так відразу і зробив. Друга хвиля люстрації, очевидно б, стосувалася середніх і низових ланок. Просто посеред року це важко було робити. Це треба робити зараз, або треба було місяць тому – при внесенні бюджету. Я говорив це і на Асамблеї діячів культури, з якими деколи мав дуже гостре спілкування. Але я їм казав: «Я принаймні приходжу. Ми тут в серцях можемо сваритися, сперечатися, ви можете казати, що я поганий, що міністерство взагалі непотрібне, але разом з тим ми ведемо діалог».

 

Я пропонував зробити цілий департамент, який займався би сучасним мистецтвом, куди б входили, в тому числі, і фото, і мода. Там могло б бути небагато людей, але вони б відбирали найкращі проекти, які ми підтримували. Окрім традиційної культури, яка в нас є, зараз є нагальна потреба показувати в світі сучасне мистецтво України. Фантастична прем`єра Влада Троїцького «Коріолан» тому приклад.

 

– Часто можна почути, що в державних установах багато зайвих посад.  Ви згодні, що там багато дармоїдів?

 

– Це беззаперечний факт. Міністерство треба серйозно оптимізувати, щоправда, теж без перехилів. Коли у нас почалися перші скорочення, я намагався якось це збалансувати. Потім, більше занурившись, я зрозумів, що в деяких відділах та департаментах просто як кров з носу потрібні ще одна-дві людини, а в деяких треба зразу десять скоротити. З іншого боку, там багато одержимих. От хто піде за 1100 грн з ранку і до пізнього вечора перекладати цілі кіпи паперу, підшивки робити? Тому давайте тих людей вже зовсім не гнобити, бо вони щиро працюють вже багато років. 

 

– Так сталося, що події,  пов'язані з Мінкультом, мають шлейф ретроградності. Наприклад, отримати премію ім. Шевченка не для всіх є великою перемогою. 

 

– Все ж для багатьох митців це авторитетна премія. Але був такий момент, що це була нагорода лише для академічної частини мистецького середовища. Відповідно, для одних це найвища і дуже бажана премія, а для іншої – альтернативної і прогресивної культурної спільноти – вона втрачає сенс. Але якщо дати можливість увійти в нормальний конкурс на отримання цієї премії, то вона набуде загальноукраїнського сенсу. До того ж певний час звання роздавали без розбору, наприклад, Гаврилюку, який писав тюремний шансон і отримав звання народного артиста. Це створило недовіру до цього звання.

 

Власне, є деяка спорідненість премії і звань. Десь там в коаліційній угоді запропонували скасувати звання для діячів культури. А чого тоді не для всіх? Не для металургів, не для журналістів, не для юристів? 

 

– Враховуючи нові призначення, чи не зробило сьогоднішнє Міністерство культури крок назад?

 

– Я не хотів би це коментувати і бути критиком мого наступника. Нехай працює. Будь-які речі, які будуть зроблені в бік прогресу української культури, я буду вітати. Чи це буде слава для нього, чи згадають мене добрим словом – це не має значення. Втім, очевидно, що в нас різне бачення роботи на цій посаді.  

Я поважаю В'ячеслав Кириленка як політика, але в якихось речах ми по-різному бачимо першочерговість спрямування своїх зусиль. 

 

– Стратегія «Культура 2025», яку ви розробляли зі своєю командою, продовжує жити?

 

– На превеликий жаль, її вирішили дещо змінити, розвернути в напрямок узагальненої гуманітарної політики. Є серйозна небезпека, що певні деталі саме культурної сфери можуть випасти з поля зору. Втім, з колегами та представниками мистецької спільноти ми вже обговорювали, що без огляду на посади далі працюватимемо над стратегією розвитку культури.

 

Дев’ять місяців ми працювали над вступом у чотири великі європейські програми, і змогли досягнути розуміння з нашими партнерами та мали можливість долучитися до деяких із них безкоштовно, хоча внесок мав би бути чималим. На жаль, у остаточному формуванні бюджету я вже не брав участі, і ми не змогли виділити кошти вхідного внеску на вступ до програми «Єврімаш», яка би дала можливість великої копродукції у кіноіндустрії.

 

Був би радий, якщо ці ініціативи продовжать, але, нажаль, поки що нічого такого не чув. Те саме стосується ряду розроблених нами законопроектів. Зокрема, щодо збору з прокату. Це дійсно довго назрівало: коли всі наші кінотеатри демонструють іноземні фільми, з них повинен бути збір на розвиток власного кінематографу. Я спілкувався зі своїми європейськими колегами і така практика розповсюджена, наприклад, у Франції. 

 

– За вашими відчуттями, чи є у людей у вищих ешелонах влади розуміння, що вони таки слуги народу?

 

– В нас була екстремальна атмосфера, але разом з тим – дуже професійна. Я став багатьох сильно поважати. Попри всю складність ситуації в країні, вони залишаються людьми, і кажуть: «Що я зроблю, ось це підпишу? Та ви що! Нас порвуть люди». На це раніше взагалі не звертали увагу, зараз це можна почути від багатьох. Градус тих подій, що відбувається в Україні, має спонукати чиновників усіх рівнів  до остраху, що люди не просто пильно стежать за їх діями, а наполегливо вимагають змін. І у випадку, якщо на це не зважатимуть – дійсно можуть прийти навіть зі зброєю в руках. Кожен високопосадовець має про це пам'ятати.

 

— Кого ви читаєте з українських сучасних авторів?

 

— На певному етапі я кинувся читати всіх. Позаяк, Забужко, Жадан, Матіос, Люко Дашвар. Хто мені близький? Вірші Малковича. Юрій Андрухович – адже він тонко відчуває культурний пласт. Колись із захопленням прочитав «Гімн демократичної молоді» Жадана, потім справжнім викликом стала п’єса за цим твором на сцені Театру Франка. До слова, вона і зараз є в репертуарі і користується шаленою популярністю серед молоді. З великою повагою ставлюся до творчості Шкляра – я колись «проковтнув» його «Ключ» і вважав, що треба однозначно зробити такий гарний еротичний трилер за цим матеріалом.

Сучасне мистецтво буває різним. Комусь до смаку певна абстракція, а хтось називає її «ляп на ляп». Це суто питання смаку. Та те, що сучасне мистецтво має існувати та розвиватись – це факт.
Фотографія: shutterstock.com
 

На етапі політичної діяльності у мене не було багато часу на читання, але, пригадую, як на Форумі книговидавців у Львові, що вже багато років організовує чудова пані Олександра Коваль, спілкувався з багатьма літераторами, ходив та дивився на це книжкове розмаїття і думав: «Господи, скільки фантастичних книжок! Коли їх прочитати?!» Сподіваюсь знаходити більше часу на літературу, ба більше – вважаю, держава має долучатися до промоції читання. Зокрема, ми спілкувалися з нашими польськими партнерами щодо створення в Україні подібного до їх інституту книги. 

 

— А як ви сприймаєте сучасне мистецтво? Чи розумієтесь на ньому?

 

– Сучасне мистецтво буває різним. Комусь до смаку певна абстракція, а хтось називає її «ляп на ляп». Це суто питання смаку. Та те, що сучасне мистецтво має існувати та розвиватись – це факт. Особисто мені подобаються не стільки сучасні картини, як якісь інсталяції, перформанси.

 

Для мене Ван Гог – це все, я відчуваю його внутрішню експресію. Коли десь за кордоном бачу його картини, я дійсно захоплююся:  і його соняхами, і чоботами зі шнурками,  і ліжком в тій кімнаті. Я можу довго стояти біля картини, розглядати її, насолоджуватися поєднанням кольорів та форм.

 

Сучасне ж мистецтво – це провокація. Воно може обурювати, але ти дивишся, бо це щось нове та незвичне, дивишся і сперечаєшся із собою. Сучасне мистецтво повинне навіювати на людину асоціації, образи, можливо, особисті переживання. А митець, творячи в тому чи іншому жанрі, вже несе в своїх роботах місію – виховання чи навчання, виклик, застереження чи протест. 

 

– Ви діючий актор і знаєте настрої, які панують в акторському середовищі. Чи відмовляють українські актори співпрацювати із російськими компаніями, чи це не масове явище?

 

– Я знаю точно, що були такі розмови у Рими Зюбіної, Ірми Вітовської. Спротив є. Колись ще була така дискусія з цього приводу: «Ну, ми ж актори, ми поза політикою». Але я неодноразово говорив, що зараз вже не можна бути поза політикою, бо гинуть люди. Тут дискутувати не можна, має бути принциповим питання: не брати участь в проектах, подіях чи інших історіях, які підтримуються силою агресора. Є неприємні випадки, але в цілому є солідарність. 

 

– Вас не дивує, що російські актори, яких в Україні шанувало стільки людей, і  які б мали більш тонко реагувати на цю війну,  раптом так самовіддано підтримали агресію?

 

– Вони «рємєсленнікі». Вони не усвідомили, що в XXI столітті митець – це та людина, яка несе цінності, заради яких люди приходять і дивляться кіно, концерти, вистави. Вони потрапили у серйозне поле впливу, загальнолюдські цінності там програють інтересам Імперії .

 

Та ми не маємо забувати – там є і Сєрєбряков, і Дєвотченко, і Макаревич, і Лія Ахеджакова. Це, звісно, дуже мало. Але з огляду на обставини, ті, хто повстали проти системи, і є справжніми митцями. Їм є про що говорити в своїх виставах, піснях, вони мають той «другий план», про який завжди говорять під час розбору п’єси. Нажаль, у наш час багато вирішують гроші, тому часто можна почути – «А что ты хочешь? Нам кушать надо». Тут вже питання до власної совісті – зрадити їй, чи ні. В Україні інша ситуація – ми захищаємо свою землю, тому ніяких компромісів бути просто не може.