24 квітня 2015

Ярослав Грицак: «Українська криза більше не є українською, вона європейська»

На цьому тижні у Києві відбулась міжнародна конференція «Примирення в Україні та майбутне Європи», на якій серед інших виступив видатний український мислитель та історик Ярослав Грицак. Platfor.ma записала його найцікавіші думки про те, де зараз проходить кордон України, чому польский приклад для нас найважливіший та як криза може привести до процвітання.

 

Фотографія: flickr.com/tedxlviv

Я вважаю, що історична перспектива є дуже важливою, коли ми говоримо про примирення. Історики часом бачать те, що не можуть побачити дипломати. Тут я хочу згадати Генрі Кіссінджера, який каже, що побудувати нову систему миру складно, краще повернутися до старої – Вестфальської.

 

Ідея Вестфальської системи дуже проста. Це мир, який настав після дуже тяжкої тридцятирічної війни – найкривавішої в історії Європи після Другої світової. Вона ґрунтувалася на двох основних пунктах: те, що національна держава визнається головним крайовим кутом побудови нової внутрішньої системи і те, що держава має суверенне право економіки, яке ніхто не може порушити. Ця система функціонувала майже 300-400 років, хоча її пробували порушити – Наполеон, Гітлер, Сталін. Але кожного разу вона поверталася до рівноваги. Але що з цього приводу каже Кіссінджер? Що ми цю систему випадково приймаємо за світову, хоча вона – виключно європейська.

 

Сама ідея примирення – суто європейська. Я не знаю жодного прикладу застосування цієї концепції поза європейським колом. Я цікавився питанням японсько-корейського конфлікту – звичайно, там спроби є. Але примирення немає. Тому я хочу підкреслити, що їдея примирення дуже тісно пов’язана з історичним довколом та культурою «старої Європи».

 

Але Кіссінджер не бачить ось чого: акторами є не тільки Берлін і Москва, але і Київ з Варшавою. Після війни ця система примирень, про яку ми говоримо, дуже часто мала характер відносин не між державами, а між суспільствами. Раніше цього у Вестфальській системі не було.

 

Щоб пояснити, я перейду до польсько-українського примирення, бо про нього я знаю з особистого досвіду. Я вважаю, що воно не є просто черговим примиренням, як усі інші. Воно є майже таким, яким було французько-німецьке, яке поклало початок системі європейської безпеки. Польсько-українське примирення є продовженням цієї ідеї на схід. Але безпека в Європі неможлива без третього актора – Росії, коли система доповнюється польсько-російським та українсько-російським примиреннями.

 

Звичайно, зараз це примирення виглядає неможливим. І навряд буде можливим у найближчі роки. Я багато разів повторював, що українсько-українсько примирення має в собі елементи українсько-російського.  Зважаючи на те, що значна частина населення України вважає себе росіянами, є російськомовними та близька до російської культури.

 

Є один одеський блогер з добрим почуттям гумору. Приблизно  рік тому він запропонував офіційно визнати російську мову в Україні окремою від російської мови в Росії . Не тільки тому, що в ній є слова, яких у російській немає , а й тому що російська мова в Україні звучить інакше. Бо вона є європейською мовою, мовою демократії.  Це метафора, яка багато про що говорить.

 

Очевидно, що зараз ситуація ще гірша, бо важко говорити навіть не про українсько-російське, а про українсько-українське примирення. Особливо після того, що сталося на Донбасі. Люди, які приїжджають звідти, розповідають про все більше відчуження того населення. Я вважаю, що навіть при тій глибокій кризі, яка в нас є, завжди є те, на якому ми маємо будувати нашу політику примирення. Не тільки міжнаціональну, але й суспільну.

Стихійний розкол в Україні пролягає між Дніпропетровською і Донецькою областями. Це нова географічна карта України
 

Я маю тільки три тези, які мають показати, чому ми маємо дійти якщо не точки оптимізму, то принаймні точки, де вже не можемо сумніватися. Перша теза у тому, що «російська весна» у нас не вдалася. План поділити країну на Україну і Новоросію зазнав краху. Тому зараз не стоїть питання примирення територій. Після розмови з фахівцями я остаточно впевнився у тому, що стихійний розкол в Україні пролягає не по Дніпру, а між Дніпропетровською і Донецькою областями. Зараз ми маємо примирятися зовсім не так, як десять років тому. Хай як іронічно це звучить, але факт російської агресії спрощує нам можливості для примирення.

 

Друга теза звучить ще більш дивно. Вона не моя, а Кіссінджера: кожна криза добра. Чим вона більша, тим більші шанси для примирення. Згадаємо, що Вестфальский мир прийшов після 30 років війни. Я не знаю, на якому році війни знаходимося ми. Але це не початок – ми завершуємо те, що почали в 1989-91 роках, з тих пір ми живемо в кризі. Настав час не просто думати, а зробити впевнені нагальні кроки, оскільки це загрожує нашій безпеці.

 

І третє:  українська криза більше не є українською. Навіть не українсько-російською. Ця криза є європейською. Це означає одне: нам не треба шукати свою окрему розв’язку. Вона автоматично стає європейською, так само як і європейська включає в себе українську.

 

Я хочу повернутися до польського прикладу, значною мірою він унікальний. Ми часом маємо  ілюзію, коли говоримо про революції 1989-го року, що вони сталися в кожній країні. Насправді це було, напевно, тільки в Польщі. Ніде не було такого тривалого руху і спротиву – ні в Угорщині, ні в Чехії, ні тим більше в східній Німеччині. Щось є в польському фактору таке унікальне, через що його важко порівнювати з іншими. І дуже важливим є те, що він пов’язаний з українським. І ми знаємо, наскільки важливу роль відіграє польський фактор в українській історії та сучасності.

 

Про що ми забуваємо? Ми звертаємо увагу тільки на зовнішні примирення Польщі. Вона, мабуть, друга після Німеччини. Німці в свій час примирилися зі всіма без винятку, Польща – з усіма, окрім Росії. Але ці зовнішні примирення ніколи б не відбулися без внутрішнього. Воно сталося раніше, в роках 70-80. Цього часто не помічають, бо це історія зовсім не політична. Я маю на увазі діалог між римо-католицькою церквою і позицією переважно агностичною. Коли люди різних переконань починають між собою говорити – це елемент солідарності. Без цього жодне примирення неможливе.

 

У Європи є незакінчений проект. Незакінчений тому, що його закінчення – тут, де ще не відбулося примирення. І якщо ми маємо європейські амбіції, то в першу чергу ми повинні ним займатися. Головне, щоб ми розуміли необхідність примирення саме в цей момент і в цьому місці.


comments powered by Disqus