25 лютого 2015

Віктор Досенко: «В Україні чимало вчених, які не відстають, а випереджають світову науку»

Він грає на гітарі і має власний гурт «Старлінг». Саме він із однодумцями поставив на Майдані перший намет. Віктор Досенко – улюблений викладач за незалежними студентськими опитуваннями та ініціатор безкоштовних лекцій для широкого кола слухачів. Це неофіційно. Офіційно він – провідний науковий співробітник відділу загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології ім. Богомольця НАН України, доктор медичних наук, професор. Серед його зацікавлень – патологічна фізіологія, протеоліз, молекулярні механізми розвитку серцево-судинних захворювань, медична генетика, генотерапія, кардіопротекція. Ми ж поговорили про те, наскільки українська наука відстає від західної і яка практична цінність наукових винаходів наших вчених.

 

Фотографія: Марія Задорожна

Пересічні громадяни скажуть, що української науки немає і що наші науковці – такий собі вид дармоїдів. На мою думку, це наслідок того, що сучасна Україна як проект створювалася не для розвитку й прогресу, а для збагачення певних осіб, які були при владі. Тобто вони не розглядали нашу країну як незалежний проект, що матиме перспективну, науковоємну виробничу базу, що в країні будуть нові розробки. Відтоді країна не стоїть на інноваційних рейках, а робота вчених здебільшого непомітна, бо немає впроваджень. Все, що стосувалося держуправління, було (дуже сподіваюся, що зараз не так) імітацією, спрямованою на власне збагачення керівника тієї чи іншої установи. Нещодавно міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі відмінив реєстрацію препаратів із розвинених країн заходу й сходу. До Квіташвілі нікому в голову не прийшло, що нам недоцільно перевіряти препарат, який має ліцензію FDА чи аналогічну, що і є підтвердженням його ефективності. Якщо він перевірений західною наукою, то тут уже немає чого перевіряти – ці препарати повинні вільно продаватися на українському ринку.

 

Про світло серед темряви й обмежене коло

Саме слово «культура» має різні визначення. Одна з гіпотез походження цього слова з санскриту у перекладі звучить як «прагнення світла». Це елемент просвітлення темряви. Без культури ми перебуваємо у млі, на інстинктивному рівні задоволення своїх матеріальних потреб. Коли з’являється світло культури – якого б походження воно не було, темрява трохи розходиться, ми бачимо світ навколо, людей. Якщо ці джерела перестати фінансувати, то ми знову зануримося у темряву.

 

Справжніх наукових лабораторій, джерел цього світла, в Україні настільки мало, що знайти ще одну лабораторію, яка займається твоєю проблемою, практично нереально. І таким чином тебе зрозуміє дуже обмежене коло. Тим більше, що науковець займається тим, про що ніхто не знає.

 

Наука – це творчість, це породження нового. Нові формули, нові поняття, нове знання, нові механізми – це все творча діяльність. І залишаючи хоча б мінімальну підтримку для науковців, ми зберігаємо культуру на цих теренах. Це так само, як зберігати бібліотеки, театри, стадіони.

 

Це парадокс, але на цій землі продовжують народжуватися талановиті люди, яких не влаштовує тільки матеріальний план. Можливо, вони рівномірно народжуються у різних країнах, мені важко сказати, але, за моїми спостереженнями, українці – дуже талановиті. Таким людям недостатньо просто мати їжу, машину, можливість відпочити, купити щось собі. Вони хочуть чогось більшого, а це – реалізація творчих задумів і моментів, які наближають людину до Бога. Бога, якого називають creator, творець, тобто креативність – це неодмінна здатність Бога, який за релігійними поняттями створив усе, у тім числі, і людину. І наблизитися до нього можна, тільки створюючи щось самим.

 

Зараз світ відкритий, і для українців також. Я роблю все можливе, щоб всі мої учні, студенти, магістри, аспіранти й докторанти обов’язково поїхали за кордон, попрацювали, побачили, порівняли. Моя місія – готувати їх тут, навчити, а далі – відправити на збагачення світової науки.

 

Фотографія: Марія Задорожна

Більшість людей, які отримали вищу освіту в Україні, – практично з будь-якої спеціальності, їдуть за кордон, але не працюють за спеціальністю. Країна витрачає колосальні кошти на вищу освіту, здібним людям надає безкоштовне навчання, а потім так легко втрачає найкращих. Найбільш професіональні й талановиті їдуть за кордон. Фактично, витрачаються кошти на те, щоб тут виростити достойних фахівців для західної науки.

 

Про наших там і власну репродукцію

Багато талановитих українців викликають за кордоном здивування. Наші науковці розповідають, звідки вони, показують свої публікації, зроблені ще у студентські роки, і свою підготовку, вміння робити практичні речі, захищають блискуче й там дисертації – після українських шкіл чи університетів. Україна отримує таким чином іміджеві здобутки.

 

Проте далеко не всім українським науковцям підходить західний темп. Подобається, звичайно, зарплатня – тут виключень немає. Якщо в Україні середньостатистичний науковець, зокрема кандидат чи доктор наук, отримує близько 4 тис. грн, це з надбавками, то на Заході зарплата починається від 2 тис. євро. У цілому – це гроші, які забезпечують комфортне проживання, дають можливість зняти житло, прогодуватися, помандрувати на свята, щось переслати батькам. Можна й дітей забезпечити, і багато з наших співробітників їдуть туди для того, аби забезпечити можливість для власної репродукції, що є біологічним сенсом життя. А репродуктивна функція в Україні обмежується.  

Якщо ти працюєш науковцем, то умови для розмноження несприятливі або взагалі відсутні.

 

Але все одно якась кількість науковців залишається; хтось має тут житло, заможних батьків, завдяки яким вони у цьому аспекті можуть вільно почувати себе у своїй країні. За кордоном – кращі умови, але й там кращі умови для реалізації думок і ідей інших людей, швидше за все, західних дослідників. А тут – значно більша можливість втілення власних ідей. Якщо приїхати за кордон і сказати, що я працюватиму над такою темою, вам дозволять це робити у вільний час, але у робочий – на заздалегідь обрану тему, на яку є фінансування. У деяких виходить поєднувати це, але більшість стають просто виконавцями, а наука – лише джерелом коштів.

 

Про відставання, якого немає

Наскільки відстає наша наука? Більшість людей вказує якісь роки, взяті зі стелі. Насправді там, де є справжня наука, відставання немає. На моє переконання, в Україні чимало вчених, які не те що не відстають, а випереджають світову науку. Підтвердженням того є їхні публікації: вони публікуються у найкращих західних виданнях, а значить, новизна й актуальність їхніх досліджень відповідає західному рівневі, інакше вони б ці статті просто не надрукували.

 

Справжня наука в Україні, – це Національна академія наук, а всілякі академії педагогічних, правничих наук, вищої школи – уявні установи, що імітують якусь діяльність, виписують своїм членам високі звання.

 

В Україні зберігаються наукові школи і досить високий рівень досліджень, що дозволяє винаходити нове й друкувати в кращих журналах. Тому відставання тут немає. Проте у тих мінімальних коштах, які держава виділяє на науку, теж потрібно навести лад. Вони повинні даватися на конкурсних засадах. НАН у цьому напрямку робить певні кроки, і одним із таких кроків було створення ключових лабораторій – Key Lab за ініціативою академіків Олега Кришталя та Ганни Єльської.

 

Наукові розробки без результату

Але якщо ми подивимося на вчених як на суспільний механізм, то тут ми маємо відставання, бо наша наука не дає результату, практичної цінності. Ми не створюємо нових машин чи препаратів за нашими розробками.

 

У нашому Інституті фізіології ім. Богомольця створили, у принципі, багато препаратів, вони випробувані, доведена ефективність лікування ними. Але за роки незалежності впроваджений у практику, тобто такий, який можна придбати, лише Корвітин – проти серцево-судинних захворювань, передусім, для лікування гострого інфаркту міокарда, порушень кровогообігу, тощо. І колосальними зусиллями препарат був доведений академіком Олексієм Мойбенком до виробництва на Борщагівському хіміко-фармацевтичному заводі, за їхньою підтримкою і вийшов. І він дійсно добре продається на теренах СНД. У багатьох напрямках його застосовують і знаходять все нові й нові показання. Цей препарат створений вперше у світі, аналогів західних немає.

 

Ми можемо розробити автомобілі класу Mersedes в Україні. Але ж дешевше перепродавати – обладнати автосалон, купити дозвіл у фірми й бути офіційним представником!

 
 
В української промисловості немає зацікавлення в українському продуктові.

Вигідніше купити так званий генерик, тобто препарат, який роблять за формулою західного: якась іноземна фірма його розробила, вивчила ефект і продає за високу вартість. У них купується патент на виготовлення такого ж препарату і дозвіл. Генерик коштує значно дешевше, бо в його розробку вже не потрібно нічого вкладати. Після цього препарат можна виготовляти у нашій країні, і продавати його значно дешевше, ніж оригінальний препарат.

 

Інститут фізіології ім. Богомольця є «фабрикою» з розробки нових методів лікування різних захворювань. І ми це робимо, друкуємо звіти, статті, але далі це нікуди не йде. У країні не налагоджений механізм впровадження, а вчений не може цим займатися, тому що це менеджмент. У таких умовах ми маємо бути самі собі менеджерами, ходити по кабінетах, домовлятися за випуск. Державної підтримки на цьому етапі немає зовсім.

 

Звісно, є можливість продавати наші розробки закордон. Але в них є маса своїх розробників, наприклад Roche, який має десятки своїх інститутів, які розробляють препарати, вкладають гроші, їм непотрібно нічого купувати – вони вже сплатили своїм вченим за розробку медикаментів.

 

Про цінність наукових публікацій

Цінність вітчизняних наукових видань дуже низька. По-перше,  вони не мають імпакт-факту – показника цитувань. Це спричинено, зокрема, їхньою україномовністю. У цьому випадку треба наступити на горло національним почуттям, і просто всі наукові журнали видавати англійською мовою. До речі, всі медико-біологічні наукові журнали Польщі давно перейшли на англійську, бо вони хочуть, щоб про їхні відкриття і розробки дізналися. По-друге, має бути забезпечений відповідний рівень рецензування. Лише в декількох виданнях України воно є таємним, у решті випадків автор сам шукає «рецензента» – знайомого, за пляшку, за послугу. По-третє, якщо людина працює на високому рівні, вона буде робити все можливе, щоб надрукуватися відразу у західному журналі. Ось тут можна подивитися на найбільш цитованих вчених України – усі вона стали такими завдяки публікаціям у закордонних журналах.

 

Колись ми перебували у радянському концтаборі, який вирішив вважати себе найкращим. Тоді було небезпечно друкуватися на Заході, бо тебе могли вважати іноземним шпіоном, ворогом народу, який за гроші держави продав інтелектуальну власність.

 

Фотографія: Марія Задорожна

Тепер стаття у західному виданні – просто щастя. Друкуючись у західному виданні, ви розраховуєте на досить широку аудиторію у дуже вузькій проблемі. За кордоном вимотують усі ваші нерви, доки ви не виконаєте усі вимоги. Надрукуватися за хабар, по знайомству в гарному журналі – нереально. Все чесно – вимоги надзвичайно високі, рецензії – від чорних рецензентів. Якщо ваша стаття не містить новизни, то у вас немає шансів надрукуватися.

 

Наш інститут може пишатися цілою низкою публікацій у найбільш рейтингових журналах світу, загальна кількість публікацій 200-300 науковців 2314, кількість цитувань – 18033. Не менш об’єктивну інформацію можна отримати безпосередньо із Scopus із Google scholar – це об’єктивна інформація, що з високою точністю дозволяє визначити, чи є ця людина вченим.

 

Про відсутність нашого Нобеля

У світі досить упереджено ставляться до українських вчених та науки в цілому – і це не дивно. Наш інститут, у якому працюють 240 науковців, фінансується на 20 млн грн на рік. Для порівняння – середня американська лабораторія із семи-десяти людей фінансується на рівні 25 млн грн на рік. Коли західний вчений дізнається, яка у нас зарплата, скільки йде коштів на реактиви, у нього виникають підозри, чи дійсно за ці гроші можна зробити якусь науку. З іншого боку, у нас би теж виникло скептичне ставлення, аби надійшла стаття із Нігерії чи Монголії.

 

З гарним фінансуванням українець зробив би щось неймовірне. Був етап, коли наші дослідники були дуже близькі до Нобелівської премії, зокрема українські фізіологи – академіки НАН України Платон Костюк і  Олег Кришталь.

 

Але щоб постійно претендувати на престижну міжнародну премію, потрібно мати широку сітку наукових досліджень. Бо відкриття – це як знаходження золота, яке шукаєш у тоннах піску. І дрібні крупинки золота попадаються значно частіше, ніж самородок. І кожен справжній вчений завжди знайде дрібні частини золота, а великі – залежить, скільки вчених залучено до просіювання. Чим більше вчених шукає, тим більша ймовірність щасливого випадку.

 

Окрім того, якщо Нобелівський комітет відзначить українського, молдовського, вірменського вчених, то суспільство цього не зрозуміє. Адже кожен може дізнатися обсяг фінансування, і тоді у світу виникне питання: навіщо на науку ми витрачаємо великі гроші, якщо українці можуть безкоштовно зробити відкриття?

 

Меценати фінансують невеликі стипендії, але це не порівнюється із рівнем досліджень на Заході із приватних джерел. Бізнесмени мало відрізняються від наших державників.  

Із повагою ставлюся до прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, але його заява, що потрібно залишити одну найбільш ефективну лабораторію в Україні і її фінансувати, бо немає Нобеля – це щось із риторики Азірова.

 

Західну науку можна порівняти із промисловим виробництвом фактів. Це теж культура, але, більшою мірою, це промисловість. Уявімо, вони випускають 10000 глечиків на рік, а в Україні – це один такий товар, але… більше такого глечика ніде не зроблять. Це особливий наш глечик.

 

Чим більше та чи інша країна виділяє грошей на науку, тим більше там лабораторій. Чим більше там лабораторій і співробітників, тим легше там влаштуватися. За цим показником США на першому місці, з їхнім фінансуванням медико-біологічних досліджень ніхто не може зрівнятися у світі. До речі, 40 000 американців щорічно отримують доктора наук.

 

Німеччина на другому місці, а далі – і Франція, і Великобританія, і Швеція, і Канада, і Японія, а також деякі країни Сходу, як-от Сінгапур, Тайвань. До речі, зараз активно залучають європейців, українців саме в наукові центри Сходу.

 

Про те, що буде

Слід визнати, що за сучасного ВВП Україна не зможе утримувати науку – може лише уповільнити зникнення. Об`єднання науково-дослідних інститутів з університетами лише прискорить процес деградації, бо науки у вишах практично не лишилося – у більшості не зберіглося навіть поняття про те, що таке наука. Власних резервів реформування науки немає. Єдиний вихід, як на мене – залучення іноземних фахівців, бажано з країн колишнього соцтабору, які мають досвід реформування наукової галузі. І, як би це не було боляче, відкинути усе нежиттєздатне і цілеспрямовано підтримати найбільш перспективні наукові напрямки. Інколи ампутація – єдиний порятунок.


comments powered by Disqus