12 квітня 2016

Вулиця ім. Перейменування: хто, як і чому змінює назви в українських містах

Вже майже рік як в Україні триває декомунізація. Зносять пам’ятники Леніну, демонтують серпи та молоти і перейменовують вулиці. При цьому зміни назв трапляються безглузді або недоречні. Platfor.ma вирішила дізнатися, як самому запропонувати нову назву, скільки разів у Києві робили масштабні перейменування та чому до цього треба підходити з розумом.

 

 

 

Згідно з законом до перейменування підлягають топоніми, названі на честь діячів та керівників Компартії, революціонерів, комуністичних героїв, подій та речей, які пов’язані з більшовизмом. Однак при цьому у переліку до перейменування є такі вулиці як Горького, Терешкової чи Гагаріна – тобто з іменами видатних письменників та космонавтів. «Це питання можна задати до членів комісії, що визначили саме такий список на перейменування. Як на мене, то має існувати беззаперечний список (Ленін, Фрунзе, Червоноармійська, тощо) та бажаний, куди може бути включено опосередковано пов’язаних особистостей або назви, що не мають яскравого ідеологічного забарвлення, але пов’язані з історією та географією СРСР (Гагарін, Мурманськ, Металістів тощо), – пояснює співголова Ради з урбаністики Києва Григорій Мельничук. – Як приклад, зараз Інститут національної пам’яті пропонує перейменувати Московський проспект в Києві – хоча це назва з прив’язкою до географічного напрямку».

 

Як перейменувати?

Внести свій проект може будь-хто. Для цього потрібно офіційно звернутись до мера і аргументувати, чому саме ця людина чи подія варта того, аби її ім’я носила вулиця. Залишити заявку онлайн буде недостатньо, адже вас попросять надіслати перелік документів: письмове звернення до міського голови, аргументацію, та карту, на якій позначене розташування. У столиці нести чи відправляти документи  необхідно до канцелярії Київської міської державної адміністрації — на Хрещатик, 36, у кімнату №110.

 

При цьому якщо людина, на честь якої змінюється назва, ще жива або є її родичі, то необхідна письмова згода, що вона не проти. Фантазія зовсім не обмежена: теоретично можна пропонувати вулицю імені Котиків-муркотиків, улюбленого актора чи музиканта. Так, в Україні вже висували ідеї назвати вулиці іменами Джорджа Вашингтона, Іоанна Павла другого і Мусліма Магомаєва. В принципі, будь-який топонім ви можете назвати хоч на свою честь. Головне – довести депутатам, історикам і києвознавцям, що ви того варті. А потім пройти найважче випробування: отримати схвалення у громадян. «За» чи «проти» назви кияни голосують онлайн на сайті мерії або ж відправляють листа зі своїм голосом. Процес розгляду документів тривалий, займає від трьох до шести місяців.

 

Наприклад, зараз на розгляді: проспект Бориса Нємцова замість частини Повітрофлотського, вулиця Михайла Жизневсього замість маршала Жукова, проспект Романа Шухевича замість Генерала Ватутіна, проспект Степана Бандери замість Московського.

 

Гроші з бюджету на перейменування виділені, але зміна табличок на будинку вже включена в вашу квартплату. У разі якщо вашої вулиці торкнеться декомунізація, таблички закуплять за кошти, що йдуть на благоустрій.

 

Особисті документи змінювати не обов’язково, тільки якщо ви самі не захочете жити з паперами з назвою вулиці, яка нагадує вам про комуністичне минуле.

 

Хвилі перейменувань

Перша хвиля київських перейменувань почалась ще в 1869 році. Нові «царські» назви тоді давав Олександр II. Центральні площі та вулиці міста назвали на честь царів, аристократів, губернаторів: Царська площа (Європейська), Бібіковський бульвар (Тараса Шевченка), Фундуклеївська (Богдана Хмельницького). А в  1918-1919 роках навпаки позбавлялися від дореволюційних церковних та монархічних імен. Тоді Бібіковський бульвар став Шевченка, Фундуклеївська – Леніна, а Олександрівська площа (Контрактова) перетворилась на Червону. Поділ почали називати Петрівкою – на честь Григорія Петровського. Так що станція метро «Петрівка» – це теж радянська топоніміка.

 

Кожна влада, яка б не головувала у столиці, вносить свої зміни не тільки у життя міста, але й у назву вулиць. В часи німецької окупації нацисти теж не полінувались зайнятись перейменуванням. Хрещатик охрестили Айхгорнштрассе, а Лютерштрассе (Енгельса) повернула історичну назву і зараз існує як Лютеранська. Після війни будувалось все більше і більше нових кварталів. Спочатку як гриби виростали вулиці Нова перша, Нова друга, а потім назви почали брати з атласу Радянського Союзу. Ось тут ми і стикаємось з проблемою, що не всім вулицям можна дати старі назви, повернувши історію на два кроки назад.

 

Позбуватися партійних діячів та героїв почали з 1990-го року. Червона площа стала Контрактовою, вулиця Кірова – Грушевського,  площа Калініна – Майданом Незалежності.

 

Суперечливі зміни

При цьому чималі дискусії викликає і остання хвиля перейменування. Бо ж одна справа повертати історичні назви, а зовсім інша – перейменовувати Щорса на Євгена Коновальця, тобто з однієї складної особистості на іншу. ОУН-УПА досі має серед чималої частини населення небездоганну репутацію, та й поляків, які теж проживають у Києві, це може образити.

 

«Перейменування вулиць в рамках процесу декомунізації має остаточно перегорнути минулу вже сторінку історії і рухатися далі. Радянські назви не відповідають сучасному історико-політичному контексту і не сприяють формуванню сучасного міського середовища, – переконаний Григорій Мельничук. – Це  повторення досвіду СРСР, коли "згори" спускалися назви, які обов’язково використовувати. На мою думку, у кожному місті громада може визначити, як називати вулиці, і не обов’язково у кожному місті має бути вулиця Бандери, як за СРСР так було з вулицею Леніна».

 

При цьому є й безпроблемні випадки: так, вулицю більшовицького командира Боженка перейменували на нейтральну Казимира Малевича. А широкого розголосу не тільки в Україні, а й за кордоном набули новації голови Закарпатської області Генадія Москаля. Завдяки його розпорядженням вулиця Леніна в одному з сіл стала ім. Джона Леннона, а Жовтнева площа – площею Енді Уорхола.

 

«Наразі я взагалі вважаю, що перейменування не доречні, бо в країні криза і не на це треба витрачати гроші. Якщо ж цим займатися, то, звісно, треба було або повертати історичні назви, або шукати назви аполітичні, бо історія України надто суперечлива, щоб змінювати одні прізвища та події на інші, – вважає активіст і києвознавець Денис Філіпов. – А взагалі, люди будуть ще десятки років назвати вулиці старими назвами, чим будуть викликати ще більшу цікавість до старих назв».

 

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.


comments powered by Disqus