5 вересня 2016

Український дім Леніна: дослідження історії однієї декомунізації

У серпні на будинку Українського дому в столиці почався демонтаж фасадних барельєфів, що викликало спротив багатьох діячів культури. Арт-менеджер Тетяна Філевська вирішила дослідити, звідки з’явився Український дім, як згадки про Леніна знищували раніше і як можна оцінити нову хвилю декомунізації. Platfor.ma публікує її дослідження.

 

Фотографія: Віктор Марущенко 

 

Здається, всі уже погодились, що совок – в наших головах. Лишилось в цих же головах провести декомунізацію. Совок в головах – це поділ на своїх і чужих, це чорно-біла історія з героями та ворогами, неможливість діалогу і невміння почути іншого. Парадоксально, що аргументом директора Українського дому на користь знищення барельєфів на фасаді стали слова Леніна «Вчитись, вчитись і ще раз вчитись». Вони начебто звертаються до самого директора і запрошують його відкрити для себе історію будівлі, а не потурати своєму смаку, аби вгодити першим особам держави.

  

Що цікаво, слова Леніна стосувались саме проблеми неосвіченості керівних кадрів молодої Радянської держави у 1923 році і якщо звернутись до першоджерела, то вождь революції в цьому окремому питанні був цілком правий і ніяк не суперечив думці Кобзаря: «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь...»  Отак «чужою» ми тепер вважаємо майже столітню історію нашої країни, де народились та виховались три покоління українців, які будують і керують тепер уже чверть століття нашою державою. А «своїм» ці народжені і виховані в СРСР керівники вирішили обрати не наше майбутнє, а минуле наших недосяжних прадідів. Вони однаково не хочуть вчитись ні свому, ні чужому, а найсумніше, що культура разом із мистецтвом залишається за гіркою радянською традицією «по остаточному принципу» на межі обслуговування ідеології та розваги.

  

Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому

Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому, фото: Олександр Бурлака

Але тема цієї статті – не помилки стратегії національної ідентичності чи відсутність культурної політики. Це спроба дослідити історію будівлі у зв’язку з контекстом її створення та існування: місцем, історичними та культурними асоціаціями, мистецьким процесом. Щоб на базі знання, а не упереджених суджень смаку й інтересів можна було шукати та будувати проект розвитку Українського дому, який вже сам є не просто великим приміщенням, а носієм смислів і кодів. Або прийняти обгрунтоване рішення про його знесення. Отже, спробуємо декомунізувати процедури і підходи до роботи з об’єктами та смислами доби, яку хтось хоче викреслити з нашої пам’яті.   

 

Ідея дослідження народилась під час роботи над проектом «Суспільна угода» (куратор Катерина Філюк), що відбувся цього літа в донецько-київській Ізоляції. Проект був присвячений переосмисленню пам’ятних об’єктів у міському середовищі на прикладі пам’ятника Леніну на бульварі Тараса Шевченка в Києві, який завершував Хрещатик. Відомо, що за радянських часів головна вулиця столиці мала три головні статуї Леніна, які наче вартові оберігали її радянську архітектуру повоєнного зразка. Окрім «бесарабського» вождя був ще «Гулівер» на нинішньому Майдані Незалежності та мармуровий велетень з Музею Леніна. Якщо про Леніна з Бесарабки з грудня 2013 року не говорив лише лінивий, то про двох інших, що зникли в перші роки незалежності, майже нічого не відомо.

 

Ленін на бульварі Тараса ШевченкаЛенін на бульварі Тараса Шевченка

 

Гулівером в країні ліліпутів називали найбільшого київського вождя в оточенні вдвічі менших за розміром революціонерів, що стояв на головній площі біля готелю «Москва» (зараз готель «Україна») з 1977 року до 12 вересня 1991. Після демонтування той пам’ятник з червоного граніту віддали на рестарацію. Його місцезнаходження сьогодні невідоме.

 

Що ж до останнього, найбільш святкового мармурового Ілліча з музею та його долі – відомостей кіт наплакав. Тож для пошуків знадобилось провести ціле розслідування, розпитати багатьох людей і залізти в архіви. Дослідження тривало кілька місяців і було представлене в вигляді лекції та тепер цієї статті.

 

Почнемо з початку. Музей Леніна в Києві відкрили ще у 1938 році у приміщенні колишнього Педагогічного музею, де він існував до 1982 року. І не було жодних причин його переносити в інше місце, окрім бажання київської партійної верхівки на чолі з Шелестом, а потім Щербицьким вислужитись перед Москвою і з нагоди 100-річчя від народження Ілліча збудувати для музею величезну будівлю в центрі міста. А відкриття музею приурочили до святкування вигаданого ювілейного 1500-річчя Києва.

 

За час існування Радянського Союзу музеїв Леніна по світу відкрили кілька десятків, більше десяти філіалів Центрального музею, а також меморіальні квартири та кімнати. Як відомо, Ленін ніколи не був у Києві. Деякий час на околиці міста жили його мама з дітьми, де у 1976 році вікрири меморіальну квартиру, занедбану та знищену у 1990-ті. Але жодне місце в центрі Києва не асоціювалось з вождем, тому пошук місця визначався іншими факторами.

 

Кілька років тривала підготовка до конкурсу і міркування щодо місця розташування. Задум народився у 1970 році і лише у 1972 нарешті оголосили, що новому музею стояти на місці зруйнованого Михайлівського собору, де у 1930-ті відбулась невдала спроба створення Урядового центру з гіганським Леніним. Власне заради цього проекту підірвали Михайлівський собор XII століття та зруйнували майже весь монастир. На щастя, збудувати встигли лише одну будівлю, де зараз працює МЗС України.

 

Конкурс тривав біля двох років і брати участь у ньому зобов’язали усі профільні інституції. Попри можливі негативні для них наслідки, київські архітектори наважились виступити проти будівництва на місці, де ще зберігся фундамент цінної культурної пам’ятки Київської Русі. В цей час пильне око партії стало поблажливішим до історичних пам’ятників і до колективного голосу експертів прислухались. Але потрібно було знайти альтернативу. Колектив Київського зонального науково-дослідницького інституту експериментального проектування на чолі з архітектором Валентином Єжовим запропонували навіть розташувати музей на лівому березі Дніпра, але думку цю сприйняли як крамольну і проект Єжова, який був одним з двох переможців конкурсу (перше місце не дали жодному проекту, а друге місце розділили між двома), відкинули взагалі. Таким чином переможцем став проект Валентина Гопкало з «Київпроекту».

 

Що цікаво, проект-переможець до болю нагадує Музей Леніна, збудований у 1970 році в  Ташкенті. За легендою, Щербицький відвідав новозбудований музей і з властивою йому рисою «захотів» такий самий у Києві. Тому не спрацювали жодні аргументи архітекторів, що юртоподібний куб з отвором для світла вгорі, такий органічний для середньоазійських просторів з вітрами та спекою, буде аж ніяк недоречним на дніпровських схилах.

 

 Будівля Музею Леніна в Ташкенті, збудований у 1970 році Будівля Музею Леніна в Ташкенті, збудований у 1970 році

 

Зрештою остаточною адресою київського філіалу Музею Леніна стала південна частина Володимирської гірки. Це було ідеальне розташування – в самому центрі і поруч з владними інституціями.  Місце, що має «стратегічне та державницьке значення», за словами нинішнього директора Ю.Стельмащука. І партійне керівництво цілком усвідомлювало вигоди такого розташування Музею вождя пролетаріату.

 

Володимирська гірка – парк, що займає частину Михайлівської гори, отримав свою назву у 1853 році разом із пам’ятником Володимиру Великому. Сам парк заклали ще у 1839 році під час реконструкції схилів від Хрещатика до Подолу. Іноді згадують про те, що до цього тут був Кучинський сад, який ніби-то належав якомусь пану Кучинському, але ця версія не підтверджена. Іноді використовують назву Олександрівська гора від Олександрівської дороги під її схилами (стара назва Володимирського узвозу).

 

Але найбільш відома ця місцина саме як Володимирська гірка – одна з головних паркових зон на дніпровських схилах, де різні культурні пласти нашаровані буквально в кожному сантиметрі землі – від Київської Русі до останнього часу. Крім того, це місце складає ланшафтну ідентичність міста, тримає його історичну цілісність і є активною зоною сучасної історії. І саме цей потенціал партійна верхівка Радянської України воліла використати на свою користь, затуляючи історію фасадом Музею Леніна як завісою, де головним героєм історичної драми є сам вождь революції, а всі інші періоди історії – лише її приховані невидимі лаштунки.

 

А, можливо, автори ідеї сприйняли як інструкцію до дії слова Володимира Маяковського, написані ним у 1924 році в Києві:

 

Вот стою

            на горке

                        на Владимирской.

Ширь вовсю —

            не вымчать и перу!

Так

            когда-то,

                        рассиявшись в выморозки,

                       

Киевскую

            Русь

                        оглядывал Перун.

[...]

А теперь

            встают

                        с Подола

                                   дымы,

киевская грудь

            гудит,

                        котлами грета.

Не святой уже —

            другой,

                        земной Владимир

крестит нас

            железом и огнем декретов.

 

В часи Київської Русі, за свідченнями істориків, в урочищі біля верхньої станції фунікулера було язичницьке капище, звідки Володимир наказав скинути Перуна у річку. Нести важкого ідола було тягарем і місцину почали називати Чортовим беремищем. Коли Батий захопив Київ, він замурував заживо у печерах під монастирем киян. За часів Петра І тут була в’язниця. І добре відомі легенди, що на цю гору, одну з головних лисих гір Києва, злітались відьми на шабаш.

 

Про «погане місце» стали забувати з середини ХІХ століття, коли поставили Володимира з хрестом. З другого боку «хорошу» репутацію гори підтримували Михайлівський та Трьохсвятительська церква, зруйновані більшовиками у 1934-1936 роках. У 1900 році на схилі Володимирської гірки збудували панораму «Голгофа», яка вражала майстерним відтворенням останніх подій земного життя Христа. А її кругла будівля в стилі модерн була ефектним оздобленням «верхнього ярусу» Царської площі поруч із Олександрівським костелом. Панораму знесли на початку 1930-х.

 

Сама площа, яка залишилась приблизно такою ж за розмірами до нашого часу, сформувалась на початку ХІХ століття на шляху з Подолу на Печерськ. В першій половині ХІХ століття на місці Українського дому стояла дерев’яна будівля першого Міського театру за проектом Андрія Меленського. В цей час формується Хрещатик і в середині ХІХ століття площа досить добре виглядає. На місці театру будують знаменитий готель «Європа» (архітектор Беретті), пізніше в центрі з’являється фонтан «Іван», Купецьке зібрання (зараз філармонія), пам’ятник Олександру ІІ та інші ключові будівлі ансамблю площі.

 

Стратегічне значення Володимирської гірки підтвердить ще й той факт, що саме на її північній стороні у 1902-1905 будують фунікулер, а з південного боку ще у 1892 році запускають перший у всій Російській імперії елетричний трамвай, який розібрали лише у 1977 році перед початком будівництва Музею Леніна.

 

Будівництво розпочалось у 1978 році і для цього спочатку зруйнували будівлю колишнього готелю «Європа», навколишні житлові будинки та розкопали усю південну частину Володимирської гірки, що викликало хвилю обурення серед киян і професійного середовища. Але цього разу вдіяти нічого не змогли і природній ланшафт в цій частині міста назавжди знищили. На архівних відео видно, який глибокий рівчак утворився на місці схилу. Люди писали скарги до Мінкульту ще й про те, що «скриня» (таке прізвисько кияни дали новій будівлі) затисне своїм масивом весь архітектурний ансамбль площі, зокрема філармонію. Але архітекторам вдалось вписати будівлю в навколишнє середовище. Невгамовні кияни і тут потішались: «Як це будуть два Володимира одну гірку ділити?» Незважаючи на обставини, пам’ятник Володимиру з хрестом атеїстична влада не чіпала. Правда, ділили Володимири гірку не так і довго.Перший Володимир виявився набагато ціннішим для Києва і на століття витривалішим.

 

 

Будівництво довірили команді Святошинського будівельного заводу, який звів київський залізничний вокзал, аеропорт Бориспіль, палац «Україна» та багатоповерхівки житлових масивів Києва. Будівництво тривало понад чотири роки у три зміни під пильним оком партії: щотижня влаштовували «літучки» в присутності вищого керівництва. Але разом з тим припустились помилок, які зробили будівлю заручником часу. Зокрема, фундаменти були винесені за межі будівлі, а це значить, що, по-перше, усі опади потрапляють у фундамент по периметру, а, по-друге, через різницю температур в підвальних приміщеннях утворюється конденсат. Крім того, не продумана система вентиляції будівлі, а також енергоефективність: в радянські часи грошей на опалення не рахували, але зараз в зимовий період Український дім стає державній казні справді золотим.

 

Існує версія, що натхненням для внутрішньої будови слугував Музей сучасного мистецтва Соломона Гугенхайма в Нью-Йорку, зокрема спіральний колодязь посередині будівлі. До речі, ознайомитись з планами будівництва можна лише в Москві, де в архіві Центрального музею Леніна зберігаються плани усіх збудованих філіалів.

 

Партійні лідери на тлі будівництва Музею Леніна (колаж)Партійні лідери на тлі будівництва Музею Леніна (колаж), фото з ЦДКФФА України імені  Г.С.Пшеничного

 

Коли добудували каркас, виявили в підвалах велику кількість щурів. Припустили, що вони набігли з навколишніх старих будинків. Для того, щоб їх вивести, санепідемслужба замовила кілька бочок пива. Виявляється, що щурів приваблює запах пива, тому отруєним напоєм заливали підвали.

 

Офіційне відкриття відбулось 22 квітня 1982 року. Щербицький перерізав червону стрічку, а будівельники передали символічний ключ директорці Музею. Ці кадри зберегла відеохроніка.

  

Оформленням інтер’єрів керував архітектор А.Ігнащенко, залучаючи різних художників, скульпторів та інженерів. Окрім рішення про заміну паркетних підлог на гранітні, художня група зробила вітражі, розписні куліси головної конференц-зали та рішення музейної експозиції.

 

Скульптора Валентина Борисенка, який на той час очолював Спілку художників, був ректором Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва, пізніше Київського художнього інституту запросили створити центральну фігуру Леніна для вестибюля, а також сумнозвісні барельєви на фасаді. Борисенко виготовив макет Ілліча в повну величину (понад 5 метрів) у своїй майстерні у Львові і привіз її до Києва.

  

Мітинг з нагоди відкриття Київської філії Центрального музею В.І.Леніна. 1982 рікМітинг з нагоди відкриття Київської філії Центрального музею В.І.Леніна. 1982 рік, фото з ЦДКФФА України імені  Г.С.Пшеничного

 

Тут форма зустріла свій матеріал – цільний шматок рідкісного і коштовного уральського мармуру, який добувають у Полоцькому місценародженні в Челябинській області РФ. Щоб видобути таку величезну брилу без жодних вад, треба було досягти великої глибини, адже вождь мав бути з ідеального сяючого іскринками мармуру. Цей мармур дуже цінується скульпторами за свій холодний відтінок та просвітлюваність на три сантиметри. Він дорожчий за італійський, а брили такого розміру цінуються ще більше. Але грошей на це тоді не рахували.

 

За львівською моделлю майстри скульптурного комбінату видовбали статую Леніна і з допомогою військової техніки двома частинами привезли до ще недобудованого музею. Існує кілька легенд щодо того, як величезну скульптуру розмістили всередині. За однією, її спустили гелікоптером на мотузках, коли ще не був закритий купол. За іншою, фігуру так само на мотузках опустили краном через відкритий дах. Але насправді її підняли через центральний вхід на металевих рельсах, коли ще не було гранітних сходів. Обидві частини зібрали вже всередині.

 

Сяючий Ілліч посміхається нам з сімейних альбомів усіх, кого приймали в жовтенята та піонери між 1982 та 1991 роками на урочистій церемонії. 

  • 1984 рік
    1984 рік
    Фотографія: Віктор Марущенко
  • 1984 рік
    1984 рік
    Фотографія: Віктор Марущенко
  • 1984 рік
    1984 рік
    Фотографія: Віктор Марущенко
  • 1984 рік
    1984 рік
    Фотографія: Віктор Марущенко

Але найцікавіше починається взимку 1992 року, коли віце-прем’єр України з гуманітарних питань Микола Жулинський звертається до прем’єр-міністра Леоніда Кучми з ідеєю ліквідувати Музей Леніна, а замість нього створити Український дім. Жулинський створює першу концепцію перетворення музею та пропонує замінити усю комуністичну символіку на українські тризуби та вінки, затягти ідеологічні надписи жовто-блакитними стягами, а у звільнених музейних залах проводити зустрічі, конференції та виставки. Кучма, який навіть не знав тоді, про яку будівлю йдеться (щойно переїхав з Дніпра і не мав часу знайомитись з містом), довірився Жулинському і підписав 2 квітня 1993 року указ про створення «Українського дому».

 

Таким чином Музей Леніна пропрацював 11 років без 20 днів. Усі архіви були знесені до фондів у підвалах. А мармурового сяючого 5-метрового Ілліча розбили на шматки і вивезли. За демонтаж відповідало Міністерство культури, яке тоді очолювала акторка і режисерка театру Лариса Хоролець. Вона доручила демонтаж з наступним використанням матеріалу Союзу художників, а той передав його скульптурному комбінату, тому самому, де цей пам’ятник створили кількома роками раніше.

 

Майстри комбінату здійнювали демонтаж (розбивали мармур відбійними молотками) впродовж кількох ночей за тимчасовою загородкою, аби не турбувати перших арендарів Українського дому – філії європейського банку і юридичної фірми. Потім мармур вивезли до комбінату, де він пролежав кілька років. Оскільки документального супроводу демонтажу не зробили, або ж він «загубився» в буремні 90-ті, точно відслідкувати куди і коли той чи інший фрагмент статуї подівся неможливо.

 

Але одна частина Ілліча знайшлась. Скульптор Назар Білик – онук Валентина Борисенка, робив на початку 2000-х на замовлення бюст колишнього директора Інституту харчових технологій для могили і в пошуках шматка білого мармуру натрапив на розчленованого Леніна. За ціну нижче ринкової йому дістався правий черевик і частина широкої штанини, в яку ідеально вписався бюст покійного. Невідомо, але цілком ймовірно, що така ж доля була й в інших частин пам’ятника: від декоративної вази чи каміну в когось на дачі до надгробків. Ілліч інкарнував у формах нового пострадянського ново-українського життя, а любов до вишуканого мармуру української еліти лишилась незмінною.

 

Що ж стосується скандальних барельєфів, чи точніше горельєфів (зображення виступає над тлом більш як на половину свого об’єму), які були зведені як доповнення до пам’ятника, але є цілком самостійним й самодостатнім мистецьким твором, їх Борисенко створював з молодшим колегою скульптором Миколою Біликом. Вони разом біля двох років створювали фігури робочих і селян, що скаладають дві композиції – «Жовтень» і «Гімн визволеній праці».

 

Борисенко славився своїм почуттям гумору і в другій композиції взяв за моделі усю свою родину: дружину, доньку з сином і чоловіком, а насамкінець самого себе з плугом. Колеги питали його, чи не боїться він критики, на що він казав, що це ж він тягне сімейну лямку і що кожен його зрозуміє. Жарт скульптора в радянські часи оцінили і жодних доган Борисенко не дістав.

 

А ось нинішньому керівництву Українського дому категорія комічного менш близька, а тому слова «Вчитись, вчитись, і ще раз вчитись» та надпис «Аврора» є неприйнятними символами репресивної радянської системи, що не дозволяють виховати достатньо патріотичну молодь і принижуть гідність перших осіб держави, що, очевидно, регулярно користуються послугами Українського дому. Тож пан директор самовільно без звернення до громадскості та відповідних установ, без консультацій з експертним середовищем прийняв рішення щодо демонтажу горельєфів та почав втілювати його в життя. Але громадськість динамічно зреагувала і попередила втрату твору мистецтва через непрофесійну роботу з демонтажу, який досі лишається несанкціонованою дією директора і порушує закони про охорону культурної спадщини.

  • Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому
    Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому
    Фотографія: Олександр Бурлака
  • Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому
    Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому
    Фотографія: Олександр Бурлака
  • Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому
    Фрагмент горел’єфу на фасаді Українського дому
    Фотографія: Олександр Бурлака

Сумно, що схожа доля торкнулась за останні роки ще одного твору Борисенка: унікальна скульптурно-інженерна композиція – пам’ятник бійцям Першої Кінної армії в Олесько, створену у 1975 році, минулого року варварськи розібрали на матеріали невідомі. Оголена структура каркасу залишилась як нагадування про сміливого скульптора, що навчався на зразках української дерев’яної скульптури і створив унікальні речі, де поєднано прийоми традиційної народної пластики та класичної школи. Борисенко створив пам’ятник Франкові біля університету у Львові, пам’ятник Івану Федорову та багато інших знакових і важливих скульптур в історії українського мистецтва ХХ століття. Крім того, залишились проекти меморіалів та пам’ятників, які лишились не реалізованими з різних причин.

 

Ми не розглядаємо тут новітню історію Українського дому, долю його архівів, перипетії останніх років, а також його статусу та розпорядників. Це вже виходить за межі нашої і без того задовгої статті. Але в нашому історичному екскурсі, сподіваємось, дали асоціації для наступних аналізів та досліджень, які стосуватимуться новітньої історії та перспектив майбутнього існування та функціонування Українського дому.

 

Ця стаття мала бути про історію будівлі Українського дому, про місце і час його побудови, про нашарування культурних пластів та конфлікти ідеологій, а також про скульптуру Леніна, що стояла в центрі головної зали. Але знищення горельєфів Валентина Борисенка на фасаді, які стались у серпні, додали їй зовсім інших смислів і задач.

 

Декомунізація нещадно стирає будь-які згадки про радянську епоху і ми нарешті позбавляємось того, що перетискає нам вільних подих свободи. Але разом з тим відбувається спроба стирання пам’яті, яка є частиною нас самих.

 

Декомунізація розправляється з речами, з предметами, з об’єктами, які несуть в собі символи радянської влади, але чи знищення речей саме по собі може звільнити хоч когось від внутрішньої несвободи? І чи може бути компентентним і зваженим рішення, яке не базується на знанні? Можливо, наказ про знищення горельєфів дійсно був правильним, як і демонтаж мармурового 5-метрового Леніна 25 років тому... А можливо й уся будівля повинна бути знищена як епіцентр усього радянського? І потрібно насипати знову гору, повернути природній ланшафт цієї частини Старого Києва? Або ж є шлях докорінного виправлення архітекторуних і будівельних помилок, яких припустились, і перетворення будівлі на новітній еко-технологічний та культурний центр? І виправлення усіх хиб переважить тягар історичного спадку і створить місце для нової інтерактивної взаємодії, де нарешті глядач не буде більше німим свідком, а стане активним учасником процесу?


comments powered by Disqus