25 червня 2015

Тімоті Снайдер: «Територія між Москвою та Берліном – це криваві землі»

Цього тижня відомий американський історик Тімоті Снайдер приїхав до Києва, щоб презентувати свою книгу «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним». Він виголосив свою промову українською мовою та розповів, чому національні історії не дають відповідей на важливі питання, як відрізнялися нацистський та радянський режими та чому земля України стала найкривавішою.

 

 

 

Був початок весни 1933-го року. Пригрівало сонце, земля розмерзалася, а український селянин копав собі могилу. Чому? Він знав, що швидше за все помре. До тієї весни сталінський штучний голод уже знищив кілька мільйонів мешканців радянської України. Якби ви помирали від голоду в Україні на початку 1933-го року, то ваше тіло підібрали б і кинули на віз, який проїжджав селами раз на тиждень і збирав померлих. Потім вас закопали би в братській могилі разом з незнайомцями.

 

У квітні 1940-го року польський офіцер робив нотатки у своєму щоденнику, як то було заведено. Останній його запис такий: «Вони вимагали обручку, яку я…» Запис обривається, але не тому, що йому тяжко говорити про свою дружину, не тому, що обручка була важливим символом. Запис обривається з дуже простої причини:  офіцер був у Катині і, скоріше за все, підозрював, що незабаром його розстріляють. Він знав: офіцери НКВД, що наглядали за в’язнями, перед стратою відберуть у них усе цінне. І тут його спитали про обручку. Отже, запис уривається, бо він ховав обручку, щоб її не забрали. Щоденник уцілів.

 

Вересень 1942-го року. Більшість уцілілих євреїв містечка Ковель замкнуті в синагозі, двері зачинені ззовні. Війна і Голокост почалися більш ніж рік перед тим, тож в’язні добре знають, що на них чекає. Вони знають, що їх виведуть назовні і розстріляють. Замкнені в синагозі ковельські євреї хапають усе, що трапляється під руку – биту порцеляну, скло, камінці – і вискрібають на стінах синагоги листи. Дівчина, що потрапила туди з двома сестрами, пише матері: «Шкода, що тебе немає тут з нами». Може, ці слова і дивно звучать, але вони передають один важливий факт про Голокост, про який ми часто забуваємо: більшість хотіла до останнього лишитися зі своїми рідними.

 

Коли радянська армія відтиснула німців з Ковеля у 1944-му році, радянський офіцер знайшов і переписав ці написи. І от чому нам складно осягнути події, які я старався описати в своїй книжці. Це історії лише трьох з 14 млн навмисно винищених, коли Гітлер і Сталін були при владі. Територію між Москвою та Берліном я називаю кривавими землями. Задумайтеся хоча б про одну жертву тої війни, щоб ці цифри набули ваги і значення.

 

Криваві землі

Кривавими землями є Польща, Україна, Білорусь, Прибалтійські держави та захід Росії. Територія ніби і значна, проте вона складала відносно невеликий відсоток земель, якими правив Гітлер чи Сталін. Погляньмо на мапу всього Радянського Союзу, на території всього Третього рейху, погляньмо на дві мапи разом. На цій території від Франції до Сибіру було знищено близько 17 млн людей. З них 14 млн убито на кривавих землях.

Найбільша проблема полягає в тому, що ми націлені на національне прочитання історії. Ми вважаємо, що історія – це історія українців, поляків, євреїв, росіян, німців тощо.

 

Про криваві землі можна сказати три речі. По-перше, це землі, де полягло 14 млн людей – ця цифра вражає. По-друге, саме тут розгортався Голокост. Більшість убитих на цих землях євреїв тут і жили, бо саме тут була батьківщина світового єврейства. По-третє, це територія, де перетнулася радянська влада і німецька. Німці контролювали частину Європи, до якої радянська влада ніколи не дотягнулася – це більший шматок самої Німеччини, Бельгія, Франція, Нідерланди тощо.  Так само більшість територій Радянського Союзу ніколи не побувала під владою німців – 90% радянських і 95% російських територій не знали німецької окупації. Горе не оминуло ті землі, які зачепила лише німецька, або лише радянська влада, проте вони були значно безпечнішими для населення, аніж території, де побували обидва режими.

 

Національна історія

Все, що я зараз сказав, стосується виключно хронології, географії і арифметики. Але якщо мені вистачило кількох хвилин, щоб висловити ключову ідею, то постає питання: чому ж про історію раніше так не писали?

 

Найбільша проблема полягає в тому, що ми націлені на національне прочитання історії. Ми вважаємо, що історія – це історія українців, поляків, євреїв, росіян, німців тощо. Нам здається, що історія нашої групи містить всі необхідні відомості про її діяння. Кожна національна історія має власні моделі негідників і героїв, тому так складно їх поєднати. Іншими словами, не можна написати історію східної Європи, склеївши книжки з української, польської, єврейської, німецької, російської історій – кожна з них має власну внутрішню логіку.

 

Воно і не дивно, що національне розуміння подій бере гору. Однак національні історії ставлять питання, на які не можуть відповісти. Наприклад, чому ми стали жертвами, чому ми вчиняли злочини, чому ми стояли осторонь і не втручалися? Це доречні запитання, і наш моральний обов’язок – на них відповісти. Але національна історія не може цього зробити.

 

Два режими

Ми розглядаємо Радянський Союз та нацистську Німеччину як держави лівого та правого спрямування. Це значить, що ми намагаємося зрозуміти режими лише через їх політичні ідеї. Вони дуже різняться, і тому нам на Заході здається, що їх легко розкласти по окремих поличках. Втім , якщо ідеться про землі, а також про життя тих, хто жив на найбільш стражденній частині Європи, то Радянський Союз та нацистську Німеччину по поличках уже не розкладеш. Причина проста: хай би як різнилися ідеології цих режимів, у них була спільна територія. На кривавих землях, де вони обидва перетнулися, ті люди знали обидва режими. І вони усе своє життя порівнювали ці системи.

 

Часом ми, історики, пишемо про нацистську Німеччину і Радянський Союз так, ніби вони існували на різних планетах. Тим часом варто пам’ятати, що ці дві потужні системи сягнули піку сили та смертоносності на одному конкретному клапті землі – саме в таких містах як Київ, Харків, Дніпропетровськ, а також Смоленськ, Мінськ, Варшава.

 

Нам зручна призма поділу на ліво і право, нам зручно обмежуватися національною історією. Проте  в історії не повинна йти мова про зручність. То як написати прямолінійну історію, що б описала і пояснила ці страхіття? Я намагався не виділяти жодної нації, моя книжка про євреїв, про українців, про литовців, про росіян… Але я не спирався на їхні національні історії. Я намагався зрозуміти, чому на цих землях вбито 14 млн осіб.

Нам зручна призма поділу на ліво і право, нам зручно обмежуватися національною історією. Проте в історії не повинна йти мова про зручність.

 

Я стверджую, що на цих землях відбувалася страшна трагедія. Моя точка відліку – це всі люди, які жили тут. Я намагаюся уникати діалектики, яка заважає зрозуміти хід подій. Прихильники першої складової – російської – кажуть: звісно, радянська влада виморила мільйони мирного населення в 30-х роках, але ж Червона армія перемогла в Другій світовій. Друга версія – нацистська – теж недолуга. Вона говорить про те, що це були дві абсолютно різні політичні системи, відтворені різними лідерами. Часом вони змагалися, часом співпрацювали або взаємодіяли. Третя діалектична складова – європейська. Її прихильники кажуть, що Радянський Союз та нацистська Німеччина є протилежностями, тому вони, перетнувшись у центрі Європи, погасили один одного. На Заході, на жаль, це дуже поширений погляд – що один плюс один дорівнює нулю. Проте ми знаємо, що насправді один плюс один дорівнює двом.

 

Про що ви одразу подумаєте, якщо я попрошу вас назвати головний образ радянського терору та Голокосту? Звичайно, ідеться про концтабори.  Насправді ж більшість жертв ніколи їх не бачили. Людей убивали в таборах смерті – не в концтаборах. Треблинка, Собібор, частина Аушвіцу – це не концтабори.

 

Саме з цих місць починається моя книжка – частково з етичних, частково з методологічних міркувань. Це дає мені змогу не виділяти жодної нації і не вдаватися до діалектики. Ми можемо відтворити цілісну картину, зосередившись на території, де ці режими перетнулися. Я не обмежуюся даними, написаними російською та німецькою мовами, але я звертаюся і до свідчень жертв польською, українською та іншими місцевими мовами.

 

Отже, мої методи спираються на місця не тому, що я не вірю в ідею. Навпаки, тому що я вважаю, що до ідеї слід ставитися серйозно. Ми часто пояснюємо масові вбивства ідеями, але я хочу наголосити – самі вони не вбивають. Їх треба пов’язувати з інститутами: у випадку Голокосту йдеться про антисемітську державу, яка починає війну проти сусідніх країн, де жили євреї. Це підштовхує нас до теми колаборації – найскладнішого і найсуперечливішого питання. Її не поясниш ідеєю. І не тому, що колаборантів було мало, навпаки – тому що їх було багато. Це поняття має сенс лише в тому випадку, якщо ми уточнимо, про що точно іде мова. 

 

Колаборанти з’являються тоді, коли є зовнішня сила. Тут, в Україні, було дуже багато людей, які співпрацювали і з радянською, і з німецькою владами. Тож питання колаборації також мусить починатися з того, які на цих землях існували інститути.

 

Якщо ми хочемо пов’язати ідеї з конкретними діями, то слід зрозуміти, як радянська і німецька влади розуміли час. Є певна іронія в тому, що для Радянського Союзу революція існувала в минулому, бо важила тільки революція 17-го року. На думку Сталіна колективізація, індустріалізація, політика терору лише зміцнювали соціалізм в країні. Саме тому більшість радянських убивств відбулися в мирний час і в межах Союзу. На противагу цьому, нацисти розуміли революції і час інакше – для них вони були в майбутньому.  Для них революція могла відбутися тільки під час війни. Гітлер, Гіммлер і Герінг вважали, що зуміли перекроїти німецьке суспільство під власні потреби і створити расові колонії у східній Європі лише в разі війни. Отже, радянська влада ще до війни мала інститути, які могли вбивати, нацистам лишалося чекати на війну, яка б дала змогу створити такі інститути. Німці вбивали майже виключно у воєнний час та за територією Німеччини.

 

Нам треба розуміти відмінності між цими режимами, але це анітрохи не змінює того факту, що, наприклад, українці пам’ятають,  як їх морили голодом обидва режими. Плани обох держав були зосереджені на Україні. Не дивно, що саме тут, а не деінде, полягло стільки людей. Обидві ідеології одержимі родючою землею, тому саме голод стане найважливішим знаряддям масового вбивства у 1930-40-их роках. Для німців України – житниця, якою вони врівноважать свою промисловість, для радянської влади – це житниця, яка дасть змогу промисловість побудувати. Тож коли вони вступили у війну, їм довелося боротися за Україну.


comments powered by Disqus