15 вересня 2015

«Ця війна – найдивовижніша з тих, що я бачив»: Сергій Лойко про свій «Аеропорт»

Журналіст та кореспондент Los Angeles Times Сергій Лойко, який в  кінці жовтня 2014-го року провів чотири дні в Донецькому аеропорті, написав про побачене роман «Аеропорт». На нещодавній лекції в Українському католицькому університеті він розповів, чому його книга потрібна Росії, в чому особливість війни на Сході України та коли і як може закінчитись цей конфлікт.

 

 

Моя книга про те, що не можна ображатись на людей, які розмовляють іншою мовою.  Поганих людей не буває. Поганих народів також. Бувають люди, які роблять погані вчинки і тоді вони на певний час стають поганими, поки знов не почнуть робити гарні вчинки.

 

В американця Івліна Во є книга «Сенсація» – це головна книга про журналістику і про те, що можуть зробити журналісти. Я почав саме з цього, тому що нинішню війну між Україною та Росією створили журналісти. Я був на багатьох війнах, та не було жодної такої, яку б розпочали журналісти. «Журналісти», звісно, у лапках.

 

 

Для мене аеропорт – це символ тієї вражаючої цивілізації, яку люди збудували у XXI сторіччі, а потім, вбиваючи одне одного, взяли і зруйнували.  Скільки століть має минути, перш ніж людство позбудеться своїх низинних пристрастей і відмовиться нарешті від такого жахливого способу вирішувати якісь питання, як знищення одне одного? Тим паче в ситуації, коли для війни не було жодних причин, крім вигадок кремлівської преси.

 

Ця книга про останні п’ять днів оборони аеропорту. В аеропорті розташований маленький гарнізон, який героїчно його захищає. В книзі перемішані глави про події в аеропорту та про те, з чого почалась революція, яка закінчилась війною між Росією та Україною. Це в жодному разі не АТО, а справжня війна – загарбницька, незрозуміла та абсолютно непотрібна Україні, і тим паче Росії, війна.

 

У книзі немає висновків.  Їх роблять деякі персонажі, але читач має сам зробити висновок,  що до чого.  Головне – це люди, які захищають цей аеропорт. Чому вони там? І навіщо захищали те, що неможливо захистити?

 

 

Я вважаю книгу «Аеропорт» романом. Мені потрібен був наскрізний герой, який би поєднав усі ці епізоди. В книзі багато сюжетних ліній і всі вони сходяться в останній день в аеропорту. Там є любов, ревнощі, помста, професійна робота, полювання. Є такий персонаж – снайпер, такий собі мисливець. Вбивати людей – це його робота, за яку він отримує гроші. І він насолоджується цим, адже любить свою роботу. Це ж чудово, коли тобі платять за роботу, яка тобі подобається.

 

Наскрізним героєм, який пройшов через усю війну та побував  усюди, міг стати лише журналіст. До того ж мені було простіше писати про журналіста, адже я знаюсь на цій справі. Я наділив його деякими власними якостями і життєвими епізодами. В книзі 90% правди. Такі собі цеглинки, поєднані художньою вигадкою.

 

Я був в аеропорті всього чотири дні, а облога тривала 242 дні. Тому я не ставив собі за мету написати хроніку. Усі факти побудовані на моїх особистих враженнях, спостереженнях та статтях із Los Angeles Times. Текст також побудований на 43 годинах записів, які я зробив на війні. Тому герої книги  розмовляють майже автентичною мовою.

 

Як журналіст я зробив усе можливе – зняв цю війну, написав про неї в статтях. Але у мене всередині залишилось надто багато, я кипів немов чайник. Коли він кипить надто довго, в нього зриває кришку.

 

Я не мусив писати книгу, так само як робити портрети кіборгів, адже я не мав від редакції такого завдання. Мене переконали в цьому очі кіборгів. Адже це були не просто військові, яких визвали повісткою. Там, в аеропорту, побували люди, які вже досягли чогось у житті. Всі вони були добровольцями. Тому що до аеропорту потрапляли лише добровольці.

 

Зазвичай командир отримував наказ про те, що він має надати певну кількість людей. Як правило, вперед виступали усі. До аеропорту стояла черга в Пісках. Я такого ніколи не бачив. Майже кожен солдат хотів потрапити до аеропорту. Для бійця це була темна кімната, незвідана, як у «Сталкері» Тарковського. Кімната, де він отримає відповіді. Це була еліта вашого суспільства.

 

 

Ця війна – найдивовижніша з тих, що я бачив у своєму житті. Коли Кремль каже про прецедент Косово, це просто фокус дешевого шулера. Тому що у Косово був міжетнічний, міжрелігійний конфлікт. Люди розпорювали животи, відрізали голови, ґвалтували жінок, закопували заживо, відрізали носи та вуха, вбивали дітей, розстрілювали цілими селищами. Тоді світова спільнота ухвалила нестандартне рішення (визнала незалежність Косово. – Platfor.ma), яке згідно з законом приймати було не можна. Та це був єдиний спосіб припинення винищування цілого народу. Їх порівнювати не можна. Бо тут не було ні етнічного, ні релігійного конфлікту, жодного.

 

У вашому суспільстві – так само, як і у російському – є страшна маргінальна частина. З того боку вона називається «ватою», а з вашого – «вишиватою». Одні готові вбивати росіян за те, що вони росіяни, інші хочуть знищувати українців за те, що вони «укропи». Але тих придурків мінімальна кількість.

 

Інша частина населення Росії – це ті, в кого загострилось хронічне захворювання сталінізмом. Ракові клітини сталінізму, які є в організмі кожної людини, особливо в організмі російської людини, яка жила в СРСР, розвиваються чи зникають в залежності від ситуації.

 

Ця книга потрібна Росії, тому що вона щира. У книзі немає пропаганди, героїзації. Є багато моментів, де українські військові поводяться не найкращим чином. Часто мені дякують за те, що я нібито проукраїнський. Однак я не проукраїнський і не проросійський. Я за правду.

 

 

Коли журналіст дуже довго перебуває серед військових, це нагадує Стокгольмський синдром. Він починає асоціювати себе з ними, любити їх, співчувати. Якщо він провів тиждень з бійцями, то незалежно від того, що вони там робили, він вже ніколи про них гівна не напише. Це є гігантською проблемою, проти якої треба виробляти в собі імунітет. Треба пам’ятати, що журналіст – це той, кого делегували з іншої галактики для отримання інформації. Я написав роман не як журналіст, адже я симпатизую цим людям.

 

Журналіст – це єдиний персонаж, якого я  вигадав. В книзі з ним відбуваються метаморфози. Зрештою він припиняє бути журналістом. Я не погоджуюсь з головним героєм і не зробив би того, що зробив він. Тому я хотів, аби журналісти, читаючи цей роман, постійно ставили собі запитання: «А як я вчинив би у цей момент? Чи став би я тупо сидіти? І якби випала така нагода, чи не вбив би я усіх тих дикунів?»

 

Кожна людина воює за щось своє. З того, проросійського боку, ніякої ідеї немає. З цього боку є – захистити батьківщину. Тому правда на цьому боці, в Україні.

 

Війна закінчиться, як тільки Путін відійде від влади, або помре. Чи ж якщо світова спільнота втрутиться не просто з якимось санкціями, а вирішить це питання в інший спосіб. Наприклад, якщо Україну буде включено в НАТО, тоді війна миттєво закінчиться. Ви для цього нічого не зможете зробити. Ви можете робити лише те, що вважаєте за потрібне. 

 

Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.


comments powered by Disqus