21 лютого 2015

Роман Бочкала: «Поки сепаратисти обстрілювали селище, місцевий розповідав, який Путін хороший»

«Напружена ситуація в районі Станиці Луганської. Хлопці там готуються, бо знають – завтра знов війна», – про це 20 лютого у Facebook написав Роман Бочкала. Військовий кореспондент побував в багатьох гарячих точках світу, але найскладнішим випробуванням для нього виявилось висвітлювати війну в своїй країні. Вчора журналіст телеканалу «Інтер» провів майстер-клас у Українському католицькому університеті, а Platfor.ma публікує найцікавіщі його думки.

 

Фотографія: Аліна Смутко

Розповісти історію по той бік

Мені доводилось бути в Афганістані, Сирії, Конго, Ліберії, але ніколи не було такої думки, що таке може статися в Україні. Коли працюєш за кордоном – воно тебе так не торкається і ти можеш бути цілком об’єктивним. Хоча під час війни правда завжди на межі. Коли ми працювали в Сирії, то мені як журналісту було однаково, чия сторона переможе. В Україні ти не можеш бути над ситуацією, розповідати відсторонено. Коли знімаєш в Україні – не може бути питання, на чиєму ти боці. Ти за Україну і все тут. Якщо працювати ефективно, то можна відповідати правдою на брехню.

 

Я відчуваю, що ми мало розповідаємо про те, що відбувається по той бік. Якщо ми розповідаємо, що Україна тут і там, то відповідно повинні розповідати, що саме є тут і там. Ми маємо розповідати і про проблеми людей, які залишились на території окупованої України, якщо називаємо їх громадянами. Не можемо казати, що той, хто опинився там – він ворог. Думка терористів мене не дуже обходить. Зовсім інша річ – мирне населення, яке залишилось там. Зона військових дій – не тільки військові. Є ще люди, які просто не можуть звідти виїхати – місцеві мешканці.

 

В Пісках ми довго шукали людей, які залишились серед руїн і знайшли кілька родин. Цікаво зрозуміти, чому вони залишились. Була родина, в якій дитині п’ять років. Я зрозумів, що вони підтримують сепаратистів. Тоді я не впорався зі своїми емоціями і не міг продовжити інтерв’ю з батьком. В той момент, коли сепаратисти обстрілювали селище, він розповідав, який Путін хороший.

Коли я потрапив до людей там, то зрозумів, що нас можуть вбити – межі вже не було. Якби щось було не так, якби я сказав не те слово, то міг би опинитись у підвалі, або мене могли просто вбити.
Фотографія: Аліна Смутко
 

Мені важко сказати, як розплющити очі людям. Якщо казати про місцевих в Слов’янську, то це були дуже розчаровані своїм життям люди. Це розчарування і стало відправною точкою. І навряд чи можна казати, що цих людей не чули. Десять років всією Україною керував Донецьк і Луганськ. Інше питання – те, що проблеми в шахтарських містечках системно не вирішувались і це призвело до того, що є зараз.

 

Мене кілька разів запрошували в ДНР. Я думав, що це жарт і відповідав жартома. «Чому ти висвітлюєш війну тільки з одного боку?» – питали мене з ДНР. А я відповідаю: «А де запрошення?» Як не дивно, вони сприйняли це серйозно і довго розпитували, яким має бути це запрошення.

 

Неприйнятно зараз їхати на окуповану територію, бо там немає гарантії безпеки. Ми для них зараз – товар. Всіх наших журналістів, які потрапляли до них в полон, відпускали, але просили щось взамін. Простіше там працювати жінкам, бо чоловіки призивного віку викликають питання: «Чому ти без автомату?». Якщо ризик вище користі, то не варто на нього іти.

 

Точка неповернення

Рік тому я почув від сирійської біженки думку, що Україні залишилось перетнути тонку межу, щоб стати Сирією. Був кінець Майдану, Янукович вже зник, але він ще не втік. Ми з оператором були на кордоні Туреччини і Сирії в містечку Рейханли. Цю територію контролювала Сирійська повстанська армія і різні угрупування ісламістів, які зараз об’єднались в ІГІЛ. Люди, які втікали з Сирії, жили там в наметах, покинутих хатах. І ми поговорили з жінкою, яку звати Муна Кхаліл. Вона розказала, що щось схоже може чекати і на Україну. Я їй не повірив, бо бачив ситуацію в Сирії, бачив їх війну.

 

Але вже потім я зрозумів, що вона казала трохи про інше: не дивлячись на те, які є причини війни, існує така межа, коли люди починають один одного вбивати – коли це стає дуже просто. Вона казала про речі, коли ти попадаєш в середовище, в якому ця межу втрачається. Згодом я просто дивився, що Україна почала рухатись в цьому ж напрямку. Сирія була однією з найрозвиненіших в світському розумінні з арабських країн. Там співіснували без проблем і християни, і мусульмани. Після я зрозумів, про що вона говорила: в нас зараз відбувається те саме.

Якщо казати про місцевих в Слов’янську, то це були дуже розчаровані своїм життям люди. І навряд чи можна казати, що цих людей не чули. Десять років всією Україною керував Донецьк і Луганськ.
Фотографія: Аліна Смутко
 

Важко сказати, коли саме Україна перетнула цю межу. Мені здається, межа того, що мирним способом все не вирішиться була перейдена, коли почався Слов’янськ. Тоді я зрозумів для себе, що все буде вирішуватись зброєю. Правильно це або ні, але стало зрозуміло, що буде багато крові. Коли я потрапив до людей там, то зрозумів, що нас можуть вбити – межі вже не було. Якби щось було не так, якби я сказав не те слово, то міг би опинитись у підвалі, або мене могли просто вбити.

 

В Луганську ця межа ще була. Я робив там включення на фоні захопленого СБУ. Оператор тоді застерігав мене, але я знав, що межу не перейдено. Зараз смерть вже стала для нас чимось буденним. Близько до серця ми сприймаємо ті ситуації, коли знав людину. До інших випадків ми вже ставимось як до статистики.

 

Були такі моменти, коли я хотів взяти в руки зброю. Коли я був в Києві і починався Іловайськ – були такі пориви. Але вояки самі сказали, що від мене більше користі з мікрофоном, ніж з автоматом. Мікрофон – та ще зброя.

 

Ізраїль вже звик жити в стані перманентної війни: там постійно відбуваються бойові зіткнення. Ми поки до цього не звикли і думаємо тільки про війну. Треба звикнутись з думкою: те, що там відбувається – на довгі роки. Можливо, не в такій жахливій фазі, але воно буде.

 

Пошуки правди на війні

Багатьом журналістам на війні не вистачає професіоналізму. Я бачу, що військові кореспонденти з тієї сторони їздять в розрахунках з «Градами», в них повний і необмежений доступ до інформації. У нас все не за, а всупереч. Погодити щось таке з прес–центром АТО неможливо. Потрапити на передову можна тільки за особистими зв’язками з військовими.

 

Якщо командири беруть мене без дозволу штабу АТО, то вони порушують процедуру. Але це війна. В ЗСУ з вирішенням таких питань складніше. На відміну від них, в Нацгвардії є більше розуміння того, що це корисно. З добровольчими батальйонами дуже просто домовлятись, їх просто знімати. В селище Карлівка нікого не пускали, бо там були серйозні обстріли. Не пускали ООН, ОБСЄ, навіть військових. В результаті прийшов представник «Правого сектору» і забрав нас зі словами «А ми не підпорядковуємось Міноборони».

Паніка – це найстрашніша річ, яка може бути на війні. Журналіст повинен це усвідомлювати. Будь–який штурм починається з того, що треба посіяти паніку.
Фотографія: Аліна Смутко
 

За законом варто використовувати тільки офіційну інформацію прес–центру АТО. Але буває так, що офіційна інформація розходиться з тим, що є насправді. Цифри по втратах дуже суттєво занижуються. Розповідають, що ми щось контролюємо, коли нам там вже немає. Ми кажемо, що немає котла, а він вже є. Ми розповідаємо, що організовано відходимо, а насправді – втікаємо. Я вважаю, що треба говорити про те, що ти сам побачив. Якщо ви бачите протиріччя у розповідях, то треба шукати правду. Треба намагатись потрапити безпосередньо на місце події.

 

Співпрацюйте з військовими. Якщо є час, то дайте військовим подивитись те, що ви зняли. Вони скажуть, що можна, а що треба вирізати з сюжету. Елемент взаємної довіри створюється в такі моменти. Коли ви один, два рази добре попрацювали, то в третій раз вас вже самі запросять на передову.

 

Паніка – це найстрашніша річ, яка може бути на війні. Журналіст повинен це усвідомлювати. Будь–який штурм починається з того, що треба посіяти паніку. В Дзержинську починалась хаотична стрілянина. Така, що сепаратисти не могли зрозуміти, з якого боку йде наступ. Те саме робили й самі сепаратисти в Дебальцевому. Але журналісти – не військові, вони не мають сіяти паніку.

 

Треба зрозуміти, що на війні жодна зі сторін ніколи не каже правду, а каже те, що вигідно казати. Колись одна людина казала, що війну виграє той, хто краще бреше. Це цинічно, але в тому є і правда.


comments powered by Disqus