28 квітня 2016

Річард Фаркас: «Незалежність – це часто емоційне рішення, не продумане до кінця»

Нещодавно в Українському католицькому університеті провів воркшоп професор чикагського Університету де Пол і міжнародний експерт з питань розвитку посткоммуністичних та постконфліктних держав Річард Фаркас. Platfor.ma поговорила з співавтором Конституції Боснії і вчителем екс-міністра фінансів Наталії Яресько про те, як країни світу прагнуть одночасно і об’єднуватись, і розділятись, а також чому українцям варто задуматись не над протестами, а над конструктивом.

 

 

 

У 1945 році, коли я народився, у світі було 47 країн, а тепер їх 208 ( 197 за Вікіпедією. – Platfor.ma), хоча землі на планеті більше не стало. Це говорить про те, що відбувається дезінтеграція, перерозподіл територій. Лише уявіть: останні 15 країн, які заявили про свою незалежність, менші за Чикаго!

 
 

 

Однак при цьому в світі є дуже багато ініціатив для економічної співпраці, наприклад, Євросоюз або договір про Вільну асоціацію торгівлі у Північній Америці, що покликаний покращити економічну взаємодію між країнами-сусідами. Тобто очевидним трендом є те, що економіка раціонально спонукає країни до співпраці.

 

І в той же час існує протилежний тренд так званого етно-націоналізму, який підштовхує країни до розпаду: як, наприклад, Югославію, Чехословаччину або Радянський Союз. Цікаво, що зазвичай націоналізм починається з артикулювання локальними політиками двох речей – ми особливий, обраний народ, і водночас, що ми народ-жертва: історії, імперіалізму, колоніалізму, Радянського Союзу... І хоча ці дві речі суперечать одна одній, всі такі історії дуже популярні.

 

Іноді це супроводжується сутичками, іноді ні. Проте, країна, що виникає у такий спосіб, завжди менша, ніж попередник. Близько сотні держав на мапі світу утворились саме таким чином. Проблема у тому, що часто це емоційне рішення, не продумане до кінця. Країна може не мати потужностей, виробництв і достатньо грошей, може не бути спроможною покращити добробут людей і просто захистити свої території. Умовно візьмемо Крим – незалежна країна Крим не була би здатна на самостійну оборону.

 

Країни, уряди яких переконались, що слово «незалежність» звучить і справді дуже правильно, але у XXI столітті це часто означає бідність – прагнуть інтеграції з іншими.

 

Прикладом цього є Євросоюз, коли 27-28 країн вирішили об'єднатись через економічні чинники. Бо коли вони об'єднані, то є набагато більше сили, стабільності та безпеки.

 

У випадку України важливо розуміти той факт, що шлях вуличних протестів у контексті розбудови країни веде в нікуди. Адже скинувши Віктора Януковича, люди водночас знищили легітимність державних інституцій. Бо тепер кожна влада чинна лише до наступного Майдану. У цій ситуації вам варто зробити дві речі – по-перше, почати організовувати громадянські спільноти знизу, шляхом самоврядування на місцях. І по-друге, дуже важливо зрозуміти, що одними протестами країни не зміниш.

 

Президент Петро Порошенко міг би увійти в історію лише тоді, якби усі свої гроші вклав в розвиток інститутів влади. Він би міг змоделювати власну поведінку як приклад для історії, і врешті показати, що інституції дійсно можуть працювати ефективно. Крім того, відкритим для України залишається питання толерантності на шляху до Європи.

 

Особисто я взагалі надаю перевагу тим політикам, які знають про власні недоліки і не бояться брати у команду в чомусь розумніших гравців. Я намагаюсь завжди голосувати за кандидата, який знає, чого він не знає. Для того, щоб зрозуміти, якою країна буде завтра, годі дозволяти вашим політикам прикриватись шуканням відповідей у власній історії. Життя не вистачить, щоб з'ясувати, хто дійсно правий з історичної точки зору. Натомість скажіть їм, щоб думали та вирішували, як зробити так, щоб покінчити з бідністю і корупцією раціонально, а не маніпулювати емоціями – і це ваша громадськість має чітко усвідомити.


comments powered by Disqus